Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 серпня, 2011   ▪   Марко Папич   ▪   Версія для друку

Розділені Штати Європи

Тільки згуртувавшись, Європа стане справжньою надпотугою
Матеріал друкованого видання
№ 30 (195)
від 20 липня, 2011
Розділені Штати Європи
Фотогалерея: Еволюція сфер впливу в Європі (зображень: 4)

У Європі й далі лютує економічна криза. Однак важливо розуміти, що фундаментально кризу викликала не Греція, ба навіть не борги всього європейського валютного блоку.

Реальна криза проявляється в більш фундаментальному питанні: як управляти континентом у ХХІ столітті? Від 1990-х Європа морочила собі голову інституційними реформами, відкладаючи в довгу шухляду фундаментальне питання політичної інтеграції, навіть коли відбувалась економічна. Врешті, саме звідси ростуть ноги в нинішньої кризи державного боргу – із браку політичного контролю за економічним зближенням, яке пішло в хибному напрямку.

Економічна криза єврозони вивела на перший план питання політичної долі Європи, але насправді воно постає з регулярною періодичністю. Приблизно кожні 100 років Старий світ наражається на таку дилему. Континент потерпає від перенаселення націями, не людьми. В Європі найвища концентрація незалежних національних держав на квадратний метр порівняно з будь-яким іншим континентом. А все тому, що географічно в континенту безліч різних рис, які не дають змоги сформувати єдине політичне утворення.

Однак у Європі все ж є багато річок, зручних транспортних маршрутів і добре захищених бухт. Це уможливлює накопичення капіталу в певних точках континенту, як-от у Відні, Парижі, Лондоні, Франкфурті, Роттердамі, Мілані, Турині та Гамбурзі.

Але те, що робить континент заможним, і розділяє його. Нинішні тамтешні політичні та безпекові утворення – ЄС і НАТО – виникали за підтримки США для того, щоб згуртований континент міг виступити єдиним фронтом проти Радянського Союзу. Вони не склалися природно. Це проблема, бо Москва більше не становить загрози всім європейським країнам: Німеччина і Франція трактують Росію як бізнес-партнера. Очевидним вирішенням труднощів, що з’являються внаслідок кризи державного боргу єврозони, є тісніше об’єднання і створення таких собі Сполучених Штатів Європи. Хоча проблем у ареалу спільної валюти справді багато й вони не зникнуть просто лише за рахунок інтегрування, бо в географії та історії континенту більше підстав для фрагментації.

КОНФЕДЕРАЦІЯ ЄВРОПИ

Європейський Союз – це конфедерація держав, яка делегує функцію щоденного управління численними питаннями в різних сферах бюрократичній гілці (Європейській комісії), а грошовими – Європейському центральному банкові. Важливі політичні питання, як-от оборона, зовнішня політика й оподаткування, залишаються прерогативою країн. Представники останніх досі зустрічаються в різноманітних форматах для їх ви­­рішення. Всі члени єврозони збираються спеціально, щоб обговорити шляхи залагодження фінансових проблем Греції, Ірландії та Португалії або участь у військовій операції в Лівії в контексті Європейського Союзу. Для досягнення кожної важливої ухвали потрібно, щоб країни збирались і знаходили загальноприйнятне рішення, хоча нерідко, як наслідок, вони приймають неоптимальні рішення через необхідність іти на компроміс.

Найкращу аналогію сучасному Європейському Союзу можна знайти не в європейській історії, а в американській. Це період між успішною Війною за незалежність 1783 року і ратифікацією Конституції США у 1788-му. Впродовж тих п’яти років Сполучені Штати керувалися Статтями Конфедерації. У країні не було виконавчої влади, уряду, реальної армії чи зовнішньої політики. Окремі штати утримували власне військо, здійснювали зовнішню і торговельну політику незалежно від побажань Континентального конгресу – наднаціонального утворення, що мало навіть менше влади, ніж Європейський парламент нині. Конгрес повинен був збирати кошти зі штатів на фінансування Континентальної армії та повернення кредитів, які сильні європейські держави надавали Америці під час війни з Британією. Однак ті відмовилися платити, і цього вже ніхто не міг змінити. Конгрес був змушений друкувати гроші, що призвело до цілковитого знецінення валюти Конфедерації.

В умовах такої некерованості ціна Війни за незалежність виявилася врешті нереальною для нації, яка щойно почала спинатися на ноги. Соціальний, економічний і безпековий тягар був завеликим, аби окремі штати могли його витримати, а безвладний спільний Конгрес – щоб упоратися з ним. Найяскравіше ці реалії виявилися під час повстання у Західному Массачусетсі під проводом Деніела Шейса у 1787 році. За своєю суттю то була економічна криза. Обтяжені вимогами європейських кредиторів про повернення боргів, узятих Америкою під час Війни за незалежність, економіки штатів зазнали краху, а разом із ними й засоби виживання багатьох фермерів, багато з яких були її ветеранами і яким пообіцяли пенсії. Щоб розрахуватися з європейськими кредиторами, до бідного сільського населення застосовували заходи жорсткої економії, часто у формі конфіскації землі. Повстання Шейса було придушено без допомоги континентального Конгресу – здебільшого силами місцевого массачусетського ополчення.

Економічна криза, внутрішня нестабільність і постійний страх нападу Британії переконали штати, які обстоювали свою незалежність, у необхідності «досконалішого союзу». Так сформувалися США, які ми знаємо сьогодні. Окремі штати відмовилися від прав провадити власну зовнішню політику, визначати торговельну політику незалежно один від одного та не спрямовувати кошти до федерального уряду. У країні з’явилася виконавча влада, уповноважена вести війни і провадити зовнішню політику, а також законодавча, яку вже не можна було ігнорувати.

Найбільша різниця між США кінця ХVIII століття і Європою початку ХХІ століття полягає в масштабах зовнішньої загрози. У 1787 році повстання Шейса продемонструвало багатьом американцям, зокрема втомленому кризою Джорджу Вашинґтону, наскільки країна слабка. Поодинці штати змогли б якось пережити економічну кризу, але були не здатні запобігти нападу Британії і захистити свій торговельний флот від берберійських піратів. Ця загроза була дуже чіткою і реальною.

На руку Америці зіграла географічна, культурна і мовна близькість штатів. Хоча всі вони мали різні інтереси та економічну політику, але в кінцевому підсумку залежали від трансатлантичної морської торгівлі.    

У Європі немає чіткого бачення того, що саме становить загрозу. Навіть коли існує загальне розуміння – принаймні серед правлячої еліти – спільності економічних зацікавлень європейців, абсолютно чітко видно, що їхні безпекові інте­реси не такі спільні. Немає узгодженого сприймання зовнішньої загрози. Для центральноєвропейських країн, які щойно приєдналися до ЄС і НАТО, нею досі залишається Росія. Вони висловлювали прохання до Північноатлантичного блоку (й навіть Євросоюзу) про переорієнтування на Старий континент і про гарантії виконання альянсом своїх зобов’язань щодо їхньої безпеки. У відповідь – на очах у них Франція продає Росії сучасні авіаносці, а Німеччина будує там новітні військово-навчальні центри.

РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЄВРОПИ

Криза єврозони, яка охоплює країни-члени ЄС, чия валюта  євро, є символічною для всього Європейського Союзу – це криза довіри. Чи враховано в нинішніх континентальних політичних та безпекових утвореннях – Євросоюзі й НАТО – інтереси національних держав у належному балансі? Чи справді відчувають члени цих організацій, що вони поділяють фундаментально спільну долю? Чи прагнуть вони, як північноамериканські колонії наприкінці XVIII століття, пожертвувати незалежністю заради формування спільного фронту проти політичних, економічних і безпекових загроз? А коли ні, то які є альтернативи, що враховують додаткові інтереси національних держав?

Що стосується безпеки, відповідь готова: регіональне розмежування європейських організацій, які за неї відповідають. НАТО вже не реагує ефективно на інтереси європейських країн, пов’язані з нацбезпекою. Німеччина і Франція практикують пристосуванство щодо Росії, яка дуже непокоїть країни Балтії та Центральної Європи. Центральноєвропейські держави, своєю чергою, почали самі створювати альтернативні варіанти. Чотири з них, які сформували Вишеградську групу, – Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина, – створили у своєму регіоні тактичного об’єднання. Країни Балтії, які вбачають загрозу в активізації Росії, намагаються розширити співробітництво у військовій галузі та сфері безпеки з північними державами: Литва збирається приєднатися до Північноєвропейської бойової групи, а Естонія вже туди входить. Франція та Велика Британія вирішили посилити взаємодію широкою військовою угодою наприкінці 2010 року, до того ж Лондон висловив зацікавленість ближчою участю в розвитку спільних військових проектів країн Балтії та північноєвропейських держав.

Наразі регіоналізація найпомітніша в питаннях безпеки, але згодом вона обов’язково почне проявлятись у політиці й економіці. Наприклад, канцлер Німеччини Анґела Меркель позитивно висловлюється про якомога швидше приєднання Польщі та Чехії до єврозони. Однак нещодавно обидві країни дали зрозуміти, що цю перспективу вони вже сприймають прохолодніше. Поза сумнівом, таке рішення частково викликане тим, що євро зараз у розпалі кризи, але не варто недооцінювати відчуття Варшави, що Берлін не так уже й переймається її безпекою, яке теж стоїть за цим рішенням.

Центральноєвропейські країни зараз не належать до єврозони (крім Естонії, Словенії та Словаччини), але її майбутнє тісно пов’язане з привабливістю в очах решти держав Старого світу як економічного й політичного блоку. Всі члени ЄС зобов’язані вступити до єврозони (це не стосується Данії та Великої Британії, яким вдалося виторгувати можливість залишитися поза нею). З німецького погляду, членство у єврозоні Чехії та Польщі важить більше, ніж присутність там периферійних країн Європи, адже обсяги торгівлі ФРН із цими двома більші, ніж з Іспанією, Грецією, Ірландією та Португалією разом узятими.

Безпекова регіоналізація континенту – зловісний знак для майбутнього єврозони. Варшава не має наміру поступитися Берліну правом ветувати видатки свого бюджету, якщо вони не доходять згоди в тому, що слід вважати безпековою загрозою. Цей аргумент може здаватися простим, але тому він і переконливий.

Це стосується не лише Польщі, а й будь-якої країни. Якщо вихід із кризи єврозони становить пріоритет перед інтеграційними процесами, то інтереси держав, які об’єднуються, слід тісно узгоджувати не лише в економічній сфері. Приклад подій XVIII століття у США особливо повчальний, бо з нього випливає переконливий аргумент: економічні інтереси у штатів тоді різнилися більше, ніж сьогодні в європейських країн, а проте, вони зуміли об’єднатися перед лицем безпекової загрози. І якраз тоді, коли зовнішні виклики зникли в середині XIX століття внаслідок виснаження Європи наполеонівськими війнами, американську єдність підірвала громадянська війна. Економічне й культурне роздвоєння США, яке існувало ще від часу війни за незалежність, вилилося в грандіозний конфлікт саме тоді, коли спала зовнішня загроза.

СФЕРИ ВПЛИВУ В ЄВРОПІ

Тому ми бачимо, як Європа перетворюється на низку регіональних угруповань. Ці організації можуть по-різному трактувати питання безпеки й економіки, одна країна іноді входить навіть до кількох груп, але членство залежатиме переважно від географічного положення на континенті. Цей процес займе якийсь час. Німеччина, Франція та інші країни з потужною економікою зацікавлені у збереженні єврозони в теперішній формі на найближче майбутнє (мабуть, років 10), бо економічні негаразди, які поширюються від Греції, становлять наразі екзистенційну загрозу. У дальшій перспективі, однак, Старий світ, здається, тяжіє до утворення регіональних організацій країн-однодумців, надто якщо Німеччина вирішить, що її відносини з основними державами єврозони та Центральною Європою важливіші, ніж із периферією.

Ми можемо поділити блоки на чотири основні угруповання, які перебувають на початковій стадії розвитку. Вони не взаємовиключні, а утворюють свого роду модель, яка описує прогрес у стосунках між європейськими країнами.

1. Німецька сфера впливу (Німеччина, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Чехія, Угорщина, Хорватія, Швейцарія, Словенія, Словаччина та Фінляндія). Цим основним економікам єврозони не шкодить те, що перша з них настільки конкурентоспроможна або те, що їхні економічні вигоди залежать від торгівлі з нею. Дедалі тепліші стосунки ФРН із Росією самі собою їм не загрожують. Через свою відокремленість від решти Європи та близькість до РФ Фінляндія не в захваті, що та повертає собі втрачені позиції, але інколи вона віддає перевагу обережному, м’якому підходові Німеччини до Кремля перед агресивним поводженням сусідньої Швеції чи Польщі. Угорщина, Чехія та Словаччина найбільше стурбовані російсько-німецькими зв’язками, але не настільки, як Польща та прибалтійські країни, і тому вони можуть вирішити залишитися у сфері впливу Берліна з еко­номічних причин.

2. Північноєвропейський ре­­гіональний блок (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія, Естонія, Литва й Латвія). До цієї групи належать переважно держави поза межами єврозони. Вони загалом бачать відновлення впливу Росії в негативному світлі. Країни Балтії вважають частиною північноєвропейської сфери впливу (особливо шведської), що призводить до проблем із Росією. Німеччина виступає для них важливим торговельним партнером, але водночас і конкурентом. До того ж їм не до вподоби домінування останньої. Фінляндія коливається між цією групою та німецькою сферою впливу залежно від конкретного питання.

3. «Вишеград плюс» (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія). На сьогодні члени Вишеградської групи належать до різних сфер впливу. Чехія, Словаччина та Угорщина не відчувають такої загрози від зростання впливу Росії, як Польща чи Румунія. Але вони також не цілком задоволені тим, як Німеччина взаємодіє з РФ. Польща не настільки потужна, щоб повести групу за собою в економічному плані, як Швеція робить це в Північноєвропейському блоці. Поза співробітництвом у царині безпеки країни Вишеградської групи сьогодні не мають особливо чого запропонувати одна одній. Варшава бажає змінити такий стан справ, пролобіювавши більші асигнування для нових країн-членів ЄС упродовж свого піврічного головування в ЄС. Та це все одно не є економічним лідерством.

4. Середземноморська Європа (Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Кіпр і Мальта). Це країни європейської периферії. Вони мають унікальні безпекові проблеми, бо страждають від нелегальної імміграції, шляхи якої пролягають через Туреччину та Північну Африку. З огляду на географічне положення ці держави ізольовані від основних торговельних маршрутів. Їм бракує таких капіталотворчих центрів, які є на півночі Європі. Виняток – долина річки По в Італії, що в багатьох аспектах не вписується в цю групу й могла би бути трактована як окремий утвір, що належить до німецької сфери впливу. Отже, перед названими економіками постають схожі проблеми: заборгованість і брак конкурентоспроможності. А ос­нов­не питання звучить так: хто міг би бути лідером?

Є ще Франція та Велика Британія. Ці країни насправді не належать до жодного блоку. Така позиція стосовно континентальної Європи традиційна для офіційного Лондона, хоча останнім часом він почав зав’язувати тісніші стосунки зі скандинавсько-балтійською групою. А Париж, можна вважати, перебуває в німецькій сфері впливу. Він намагається втримати становище лідера в єврозоні й переглядає правила, які регулюють ринок праці та соціальне забезпечення, щоб зберегти зв’язок із валютним блоком, в якому домінує Німеччина. Ці процеси болючі. Однак Франція також, за традцією, належить до середземноморських держав і розглядала варіанти кооперації з країнами Центральної Європи, щоб «оточити» ФРН. Нещодавно Париж підписав нову двосторонню угоду з Лондоном про військове співробітництво – почасти для того, щоб збалансувати власну близькість до Німеччини. Якби Франція вирішила вийти з партнерського союзу з останньою, вона змогла б швидко перебрати контроль над своєю природною сферою впливу в Середземномор’ї, можливо, навіть за активної підтримки декотрих інших великих держав, як-то США та Британії. Власне, обговорення проекту Середземноморського союзу і стало таким політичним перестрахуванням Франції на випадок, якщо майбутні події розвиватимуться саме в зазначеному напрямку.

ЦІНА РЕГІОНАЛЬНОЇ ГЕГЕМОНІЇ

Альтернатива регіоналізації Європи полягає в однозначному лідерстві Німеччини, яке передбачає глибшу європейську інтеграцію в економічному й політичному плані. Якщо Берлін зуміє подолати спрямований проти спільної валюти популізм, що його підігріває незадоволення громадян центральних країн єврозони фінансовою допомогою периферії, то він зможе й надалі підтримувати країни останньої, довівши свою відданість єврозоні та Європейському Союзові. Німеччина, крім того, прагне показати Центральній Європі, що її відносини з Росією – це в кінцевому результаті позитив.

Проте країни Центральної Європи піддають випробуванню лідерство та зобов’язання Німеччини. Польща головує в ЄС від 1 липня й уже пообіцяла збільшити фінансування новоприєднаних членів спільноти, а також активізувати співробітництво у галузі оборони. Ці основні напрямки діяльності Варшави стануть випробуванням для Берліна й пропозицією повернути процеси регіоналізації безпеки навспак. Якщо Німеччина скаже «ні» асигнуванням для недавно приєднаних членів ЄС, – а йдеться про фінансування політики інтеграції Євросоюзу, яке у 2007–2013 роках становило €177 млрд, – і не підтримає розвитку механізмів безпеки та оборони, які охоплюють увесь ЄС, то Варшава, Прага та інші центральноєвропейські столиці мають на це свою відповідь. Питання в тому, чи серйозно Німеччина ставиться до свого лідерства у Європі й чи готова платити ціну за роль гегемона об’єднаного континенту, яка передбачає не лише видатки на рятувальні фінансові заходи, а й відсіч Російській Федерації. Якщо Берлін ставить свої відносини з Москвою вище за спільність із Центральною Європою, то країнам останньої буде нелегко визнати його лідером. Це означатиме, що регіоналізація безпекової архітектури Європи  шляхом зміцнення Вишеградської групи та скандинавсько-прибалтійського об’єднання все-таки виправдана. А ще це означатиме, що країнам із центру континенту доведеться знайти нові шляхи залучення США до вирішення безпекових питань регіону.

Спільний погляд на безпеку передбачає розуміння на рівні країн, що вони мають єдине майбутнє. Колишні північноамериканські колонії збагнули це наприкінці XVIII століття, а тому поступилися своєю незалежністю й утворили Сполучені Штати, які стали на шлях формування наддержави. Європейці ж, принаймні поки що, не бачать своєї (чи глобальної) ситуації в однаковому світлі. Пакети фінансової допомоги ухвалюють не тому, що греки мають спільне майбутнє з німцями, а тому, що німецькі банкіри мають його з німецькими платниками податків. Це оз­­нака того, що євроінтеграція сягнула точки, в якій економічне майбутнє спільне, але воно вже не є достатньою основою для побудови єдиного політичного союзу.

Німецькі платники податків обурюються з приводу багатомільярдних вливань у грецьку економіку, хоча вони свого часу дістали непропорційно велику вигоду від створення єврозони. Німецький уряд свідомий переваг від збереження останньої (тому й продовжує витягувати периферійні країни ЄС із фінансової скрути), але у ФРН не було проведено обговорення на національному рівні, щоб пояснити логіку цих заходів населенню. Німеччина все ще чекає на відверту розмову із самою собою про власну роль і майбутнє, а особливо про ціну, яку вона готова заплатити за гегемонію в регіоні та вагому позицію у світі, де починають домінувати держави, спроможні поставити собі на службу ресурси цілих континентів.

Коли Європа не матиме цілісного розуміння, що в усіх її країн спільне майбутнє, грецька криза навряд чи стане спонукою до глибшої інтеграції. І тоді майбутнє континенту не Сполучені Штати Європи, а постійна регіоналізація.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про утиски кримських татар, скандальне призначення Луценка, новий план роботи уряду та вірогідність примирення із Росією
    23 травня, Віталій Рибак
  • Добре знайома українському споживачеві модель Toyota змінила імідж
    23 травня, Олександр Пархоменко
  • Алоїз Принц — один із найавторитетніших біографів нашого часу. Автор життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ісуса Христа, Терези Авільської відвідав цьогорічний «Книжковий Арсенал», на якому презентував переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу» («Темпора»). Напередодні дебюту Принца в Києві Тиждень поговорив із ним про «Книжковий Арсенал», видавничу справу в Німеччині та імідж України в очах німецьких інтелектуалів.
    23 травня, Богдана Романцова
  • Листи ненависті, погрози вбити, образливі коментарі під статтями, залякування в соц­мережах. Через будь-який матеріал з України чи про неї, незалежно від теми. Підозри, радикальні погляди, що ґрунтуються переважно на російській пропаганді, часто дуже химерні уявлення про цю війну. Ось один вимір реакції на мої репортажі зі Східної України, навіть попри те що я писала про обидві сторони, нама­­гаючись подавати інформацію якомога об’єк­­тивніше. Другий вимір — величезна підтримка. Читачі, які дякують за об’єктивні репортажі, історії від очевидців на фронті. Схвалення, корисна інформація, допомога в пошуку фактів.
    22 травня, Ніна Лейнонен
  • Те, що відбувалось у Донецьку 9-го, либонь, можна було б узяти в одні великі лапки, як ми звикли це робити, пишучи про «ДНР». На парад я свідомо не пішов, наївно вирішивши, що найгірше пропущу.
    22 травня, Станіслав Васін
  • Нові загрози змушують НАТО і ЄС до співпраці
    22 травня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено