Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 серпня, 2011   ▪   Арчіл Бежанішвілі   ▪   Версія для друку

Мшвідобіт*, СРСР!

Музей радянської окупації в Грузії – критичне осмислення червоного минулого й відмова від нього
Матеріал друкованого видання
№ 30 (195)
від 20 липня, 2011
Мшвідобіт*, СРСР!
Фото автора

Уже п’ять років поміж прикметних місць Тбілісі є Музей радянської окупації, розміщений в одній із зал будівлі Національного музею, що стоїть на початку проспекту Руставелі біля станції метро «Майдан Свободи». Про тяжку спадщину тоталітаризму знають, звичайно, в усіх колишніх республіках Союзу, але зробити експозицію, що розповідала б про жахи та злочини тієї доби наважилися поки що тільки в країнах Балтії, а ще віднедавна в Грузії. 26 травня 2006 року зібрання для огляду відкрив президент Міхаіл Саакашвілі. Кажуть, саме після відвідин музею у березні 2007-го Віктор Ющенко, натхненний прикладом колеги, ініціював перейменування невеликої виставки «Хроніка комуністичної інквізиції», що діяла у приміщенні київської організації товариства «Мемо­ріал», на Музей радянської окупації (цей скромний закуток віднедавна почали навідувати з перевірками чиновники КМДА та СБУ. – Ред.).

Деякі російські політики осудили заснування такого просвітницького закладу в Грузії, заявивши, що це інструмент націоналістичної пропаганди офіційного Тбілісі. Владімір Путін на зустрічі в Санкт-Петербурзі в червні 2006-го нагадав Міхаілові Саакашвілі, що багато із провідних радянських лідерів – Іосіф Сталін, Серґо Орджонікідзе, Лаврентій Берія та інші – були грузини. У відповідь співрозмовник запропонував йому відкрити музей грузинської окупації в Москві, а пізніше пояснив: «Це музей радянської, а не російської окупації Грузії… Якщо когось це зачіпає, то це їхня проблема, а не наша».

КРИЧУЩІ СИМВОЛИ ЕПОХИ

...Перед масивними дверми, що ведуть до Музею радянської окупації, на третьому поверсі Національного, мене, як і було домовлено, зустрічає тамтешній консультант Віллі Асатіані. Входжу до затемненого приміщення й під неспішний коментар батони Віллі, історика за освітою, чий трудовий стаж перевищує півстоліття, ознайомлююся з експонатами. Виставковий простір можна умовно поділити на дві частини. Перша – невелика свого роду інформаційна зала. На одній стіні тут представлено далеко не повні списки розстріляних і репресованих від 20-х до 40-х років ХХ століття грузинів. На другій – постійна проекція кіно- й відеоряду, що демонструє відвідувачам документальні кадри радянського періоду. Символом тієї трагічної епохи, поза сумнівом, є виставлений у цій залі товарний вагон – один із тих, у котрих неподалік села Шорапані без суду й слідства було розстріляно багато десятків учасників національного повстання 1924 року.

Наступна, основна частина музею – це головна зала з антресоллю. На верхотурі – офіційні документи й періодичні видання того часу. Рутинні матеріали, що тут зберігаються, своєрідно контрастують з основною, «образотворчою» складовою експозиції в нижній частині зали. Там і справді є на що поглянути – від фото й особистих речей репресованих громадських діячів Грузії до агітпропівських плакатів комуністичної епохи, від умеблювання кабінетів партійних активістів до особистої зброї співробітників НКВС і справжніх дверей тієї камери Кутаїської в’язниці, де 1903 року сидів сам «батько народів». Останній експонат, хоч і вибивається з часових меж радянщини, привертає особливу увагу відвідувачів музею. Ще одним «кричущим» символом бачиться не до кінця реконструйована «розстрільна камера» Ортачальської тюрми Тбілісі, де закінчили життя сотні політичних і кримінальних в’язнів. Цікава подробиця: кати так заповзятливо справлялися тут зі своєю брудною роботою, що до них привозили й смертників із сусідньої Вірменії – в тамтешніх тюрмах, виявляється, не було такого приміщення...

ГОЛОВНИЙ ЛОБІСТ МУЗЕЮ

У музеї я побував звичайного будня, і визнаю: мене здивувала чимала кількість відвідувачів, і місцевих, і приїжджих. Причина такої популярності, гадаю, – не тільки інтерес людей до недавнього переосмисленого минулого, а й успішне розташування – в самому центрі міста у приміщенні Національного музею Грузії. Підтвердило цю думку й коротке спілкування з подружжям із Києва – Олесею та Віктором, які, за їхніми словами, «після прогулянки проспектом Руставелі зайшли туди ознайомитися із Золотим фондом, а заодно з цікавістю оглянули експозицію Музею окупації».

Найголовнішим лобістом музею є президент країни. На його пропозицію сюди приводять мало не всі урядові та міжнародні делегації, що прибувають до Грузії. І нерідко Саакашвілі сам виконує для високопоставлених гостей функції гіда. Робить він це, як сказав мені «по секрету» Віллі Асатіані, натхненно й артистично, виявляючи водночас відмінне знання предмета. Розповідає про свого прадіда Нікушу Церетелі, який був репресований і провів тяжкі роки в сибірському таборі.

А ще в Музеї радянської окупації розроблено й ухвалено просвітницьку програму, присвячену окремим визначним подіям національно-визвольного руху та героям боротьби за незалежність країни. 2007 року музей видав грузинською і англійською мовами спеціальний звіт, підготовлений Конгресом США 1954-го, «Комуністичний переворот і окупація Грузії». Заплановано випуск також інших тематичних збірників.

Під егідою музею проводять конференції та різноманітні наукові сесії. Тут-таки, в його головній залі, йде запис популярної передачі Громадського телебачення «Червона зона», де вчені та журналісти обговорюють проблеми радянської доби, оцінюють їх вплив на сьогоднішнє життя, відбуваються покази документальних та художніх фільмів того часу.

НАТУРА, ЩО ВІДХОДИТЬ...

Відкриття такого музею – не єдиний крок у справі критичного осмислення червоної минувшини й відмови від неї. На шляху декомунізації країни грузинська влада, виявивши заздру послідовність, пішла ще далі за своїх колег, наприклад з Естонії та Литви. Торік вона законодавчо позначила в державному календарі 25 лютого як День радянської окупації. Саме тієї зимової доби 1921 року Червона армія ввійшла до Тифліса й тим самим фактично поклала край існуванню Грузинської Демократичної Республіки, проголошеної 1918-го. А на початку червня цього року парламент у Тбілісі ухвалив «Хартію свободи», що передбачає посадові обмеження для колишніх вищих посадових осіб Компартії та Комсомолу, а також у минулому співробітників спецслужб Радянського Союзу. Ці люди не зможуть працювати у представницьких чи виконавчих органах, Раді безпеки, Кабінеті міністрів, у Адміністрації президента, апараті парламенту, урядовій канцелярії, не повинні обіймати посади суддів, керівників вишів, проректорів і деканів. Хартія дає припис не допускати використання в громадських місцях фашистської та комуністичної символіки.

Узагалі, для позбавлення від тяжкого спадку радянщини в Грузії зроблено чимало. Чимдалі менше людей із жалем згадує про безповоротно зникле комуністичне минуле, і (патетики уникнути годі) щодня більша кількість вірить в ідеї свободи та демократії, свідомо приєднуючись до розбудови нової країни, зорієнтованої на західні, європейські цінності.

иждень розпочинає цикл публікацій про досвід розлучення з тоталітарним минулим, який мали більшість країн колишнього соціалістичного табору та екс-республіки СРСР. Однією з форм дерадянізації було створення просвітницьких експозицій, назви яких коливаються від Музею комунізму в Празі чи Музею геноциду у Вільнюсі до Музею радянської окупації в Тбілісі. Проте їх змістове навантаження більш-менш однакове. Грузія стала для України прикладом того, як слід користатися з певних шансів історії. Отже, відкриваємо наш новий цикл саме з неї.

ТОЧКА ЗОРУ

Ґіорґі Ґвахарія, кінокритик, журналіст, автор телепрограми «Червона зона»:

Відколи діє музей, минуло п’ять років. Репрезентовані в ньому експонати, як і раніше, цікаві відвідувачам, але згодом з’ясувалося, що ці інсталяції, фотографії та плакати все-таки не цілком відображають трагедію окупації. До цього процесу, окрім Сталіна, Берії та Орджонікідзе, була включена маса наших співвітчизників, і жертвами стало куди більше осіб. Але простір, виділений для виставки, не може вмістити все й усіх. Тож треба вишукувати додаткові площі чи періодично оновлювати експозицію. За час, що минув, нам вдалося зробити телепередачі з подібних до нашого будапештського та ризького музеїв. Прикметно, що обидва вони мають назву «Музей терору» і більшість тамтешніх експонатів відображають не тільки окупацію цих країн росіянами, а терор загалом. І в цьому напрямку, мені видається, треба зараз змінювати й концепцію тбіліського музею.

ЦИТАТА

Віллі Асатіані, консультант музею:

– Це історичний музей, присвячений радянському періодові Грузії (1921–1991), жертвам політичних репресій режиму, національно-визвольним і антиокупаційним рухам у країні. Тут зберігається понад 3 тис. експонатів. Із використанням сучасних технологій у залах установлено вісім моніторів, із відповідними візуальними й аудіоефектами. Не дивно, що обладнання експозиції обійшлося більш ніж у $200 тис. Гроші ці було виділено із президентського фонду. Наша виставка не переставала діяти й у ті роки, коли інші, розміщені у стінах Національного музею Грузії, було закрито на реконструкцію.

*Мшвідобіт – прощавай (груз.)


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
  • Спека! Шалена спека! На сонці за +40 °С, і це дуже відчутно. Розмови про відпочинок і море лунають повсюди: «Їдете? Куди? Як?».
    23 липня, Яна Вікторова
  • Система державної підтримки в Росії демонструє дива неефективності. Україна ще має шанс уникнути таких помилок
    23 липня, Катерина Барабаш
  • За понад як 20 років незалежності українці, попри задекларовану в Конституції соборність, все більше замикались по регіональним квартирам. Галичани дивилися на захід, жителі Донбасу на схід, кияни – на Туреччину, Єгипет і Тайланд. Радикально скоротилися внутрішні перельоти, повмирали малі аеропорти. Трансукраїнські потяги долали українські простори за десятки годин, а стан доріг ніяк не сприяв і автомобільному сполученню.
    22 липня, Вадим Войтик
  • Недбальство сепаратистів може спричинити масове отруєння ґрунтових вод і річки Кодема.
    22 липня, Павло Василів
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено