Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 червня, 2012   ▪   Валерій Дротенко   ▪   Версія для друку

Дукля в полоні чужих інтересів

Російське втручання лише поглибило проблеми Чорногорії
Матеріал друкованого видання
№ 24 (189)
від 16 червня, 2011
Дукля в полоні чужих інтересів
Фотогалерея: Монтенегро, не Монте-Карло (зображень: 3)

Ця міні-країна, що розташувалася між Адріатичним узбережжям і горами, має традиції власної державності ще з часів  князівства Дукля у ІХ ст. Упродовж своєї історії ці терени переважно підпорядковувалися (прямо чи на васальних засадах) Сербській державі. Окремішність чорногорців піддається сумнівам, оскільки мовно і релігійно вони майже не відрізняються від православних сербів, звісно, не без відмінностей місцевих говірок. Навіть після основного розпаду Югославії у 1992 році Чорногорія єдина (не беручи до уваги Косова – тоді автономного краю в складі Сербії) залишилася у федеративній югославській державі на підставі референдуму за збереження союзу. 14 років потому країна таки «дозріла» до суверенітету – на референдумі 2006-го з незначною перевагою було ухвалено рішення про незалежність, однак справжні мотиви його проголошення викликають чимало запитань. 

«ВИХОВАНЦІ» ТІТО

Фактичним очільником краю і на момент розпаду Югославії, і нині є одна й та сама людина – колишній комсомольський висуванець Міло Джуканович. Компартійний вишкіл не став на заваді його піднесенню як лідера «антибюрократичної революції», чим він сповна скористався для усунення від справ тодішніх заслужених керівників чорногорської Компартії. Позиціонуючи себе як «молоді, гарні й розумні», він і його колеги змогли зібрати непогані «жнива» на ностальгійній до ефектних постатей (на кшталт легендарного Тіто) ниві тодішнього електорату. Не допускаючи проколів у мас-медіа, вміло імітуючи процес становлення демократії знизу, маючи блискучі ораторські й зовнішні дані, Міло переконливо переміг, після чого заходився карбувати під свої потреби силовий апарат.

У 1990-х навзамін підтримки Слободана Мілошевича (тодішнього президента Сербії, Союзної Республіки Югославія) Джуканович дістав цілковитий контроль над Чорногорією. Коли ж справи Мілошевича різко пішли вниз, Міло вчасно «розвернув» свою позицію – 1996 року став супротивником Слободана, відмовившись від традиційної союзницької ідеології Сербії та Чорногорії на користь ідеї самостійності. В умовах дедалі більшої ізоляції тодішнього югославського уряду він лишився одним із небагатьох югославських очільників, із котрим Захід не цурався зустрічей, навіть попри його комуністичне минуле і небезгрішну діяльність, у якій його звинувачували ЗМІ.

Джуканович обіймав посади: прем’єр-міністра – з 1991 по 1998 рік (три терміни поспіль), президента – з 1998-го по 2002-й, знову прем’єрство – з 2003 0-го по 2006-й і нарешті востаннє – з 2008-го по грудень 2010-го. Однак ієрархія, яку він вибудував, дає змогу фактично керувати країною, не маючи жодної офіційної посади: і нинішній президент, і прем’єр є його ставлениками, а правляча Демократична партія соціалістів Чорногорії (раніше Чорногорське крило Союз комуністів Югославії) складається лише з перевірених і гарантовано лояльних до Джукановича членів (її було достоту «вичищено» протягом останніх 20 років від будь-яких «потенційно ненадійних елементів»).

Неважко вгледіти паралелі з іншими псевдодемократіями, де спритний лідер багато років поспіль цинічно ошукує незрілий електорат шляхом вдалої гри на стереотипах і ностальгії багатьох за комуністичним минулим. Навіть попри те що до людей поступово приходить прозріння, виправити наслідки омани непросто – сучасний політландшафт Чорногорії вже сформовано під Джукановича, і змінити його буде вельми непросто.

АЛЮМІНІЄВА НОША

Маловідомим є той факт, що Чорногорія – виробник алюмінію і сталі. У багатьох ця країна віднедавна асоціюється виключно з новим місцем для відпочинку. Комбінат алюмінію в Подгориці (КАП) було збудовано 1969 року за участю й з використанням експертизи французького концерну Pechiney S.A. у розрахунку на поклади бокситів, що містяться поруч у Нікшичі. У скрутні для республіки часи санкцій ООН завод і далі працював, забезпечуючи до 8% ВВП та понад половину всіх офіційних експортних надходжень Чорногорії. Коли 2005-го його вирішили приватизувати, тендер на придбання 65% акцій виграла кіпрська компанія Central European Aluminium Company, що входить до «Базового елемента» російського олігарха Олєґа Дєріпаскі. З огляду на збитковість комбінату важко знайти логіку в діях CEAC, керуючись лише економічними міркуваннями.

КАП не є привабливим об’єктом для приватизації – незначні потужності заводу (120 тис. т/рік, тоді як стандартна потужність, що може становити інвестиційний інтерес у цій галузі, – 500 тис. т/рік), витрати на екологію, відсутність сировинної бази, дефіцит електроенергії тощо. Також західному інвесторові довелося б взятися за вдосконалення процесів виробництва, оскільки КАП вважається чи не найзастарілішим алюмінієвим виробництвом у Європі. Як зазначав тодішній міністр економічного розвитку Чорногорії Бранімір Ґвозденович, комбінат доцільніше було б закрити, заразом позбувшись і супутніх екологічних проблем. Водночас КАП є соціально значущим підприємством, закриття якого не тільки лишило б без роботи 4 тис. безпосередньо зайнятих на ньому, а й позбавило б замовлень пов’язані компанії (порт, залізницю, суміжників тощо) й означало б різке зростання соціального напруження, спровокувавши втрату влади правлячою партією в країні, де офіційно працевлаштовано лише 17% населення, решта або безробітна, або працює за кордоном, або живе з контрабанди цигарок, свої частки в доходах від якої мають політики найвищого рангу і поліція.

Приватизувавши КАП, росіяни не спромоглися впровадити на комбінаті передові технології і, вочевидь, не збиралися здійснювати модернізацію. Турбота про екологію теж не є складовою їхньої індустріальної традиції. Натомість топ-менеджери Дєріпаскі заходилися передусім оптимізувати кількість персоналу, але, ініціювавши низку скорочень, неабияк збурили трудовий колектив – новини з КАП перетворилися на зведення з місця бойових дій: погром у дирекції, пікетування робітниками проходу керівництва до офісних приміщень, підкуп голови профспілки тощо.

Завод не приносить дивідендів державі. При цьому споживає електроенергію за пільговими цінами, тоді як решта населення і підприємств отримують її за ринковими. Починаючи з літа 2011 року сировину для комбінату закуповуватимуть в афілійованої із CEAC «Русал Маркетинг», тоді як на бокситових копальнях Нікшича має відбутися відчутне скорочення персоналу. Збиткова діяльність (наприклад, за I квартал 2011-го мінус €3,63 млн), утім, не завадила російському керівництву призначати собі мільйонні бонуси.

ЯК КУВАЛАСЯ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Міжнародні експерти переконані, що купити комбінат Дєріпаску змусив Путін (це є єдиною логічною мотивацією). Джуканович розумів, що після закриття КАП виникли б серйозні соціальні проблеми, тож він гарячково почав шукати вихід із ситуації. Знайшовся він у Москві. Однак винагорода за «порятунок економіки Чорногорії» теж виявилася неабиякою – з огляду на зміну владного курсу Югославії на прозахідний Москва втрачала свої позиції на Балканах. Тож Путін, який мріяв про форпост у Середземноморському регіоні, вочевидь, зажадав «відірвати» до російської сфери впливу бодай Чорногорію, відтак було запущено механізм її виходу із Союзної Республіки Югославія.

Американські дослідники вказують на те, що задля успішної підготовки референдуму про незалежність Чорногорії було об’єднано зусилля владних чорногорських кланів, російського неоімперіалізму, приватних політичних лобістів зі США, британських фінансистів та місцевої албанської меншини. Для більшості населення самої Чорногорії реальна вигода незалежності була сумнівною. Натомість, щойно було оголошено про референдум, Сербія у відповідь поінформувала про можливі наслідки відокремлення чорногорців: навчання у тамтешніх вишах автоматично стає для них платним, як і медичне обслуговування в клініках; могли втратити роботу їхні заробітчани, яких у Сербії на той час налічувалося близько 260 тис. Було очевидно, що прийняття схвального рішення на референдумі під загрозою. Відтак вжили упереджувальних заходів: для забезпечення успішності кампанії залучили фірму американського політтехнолога і лобіста Ріка Дейвіса; профінансувала її Москва. Бізнес-партнер Дєріпаскі Натаніел Ротшильд принагідно пообіцяв студентам, які навчалися в Сербії, грошову компенсацію, а щоб остаточно забезпечити їхню підтримку, канадський мільярдер-золотопромисловик і член спостережної ради «Рус­Алу» (того самого Олєґа Дєріпаскі) Пітер Манк надав гарантії прийому на навчання до канадських університетів.

Після референдуму настав час розраховуватися з усіма зацікавленими сторонами.

Попри напруження, що спостерігається навколо КАПу, жодних перешкод для подальшої експансії росіян (в особі Дєріпаскі) в Чорногорії немає – через австрійський Strabag, у якому олігархові належить 25%, він здобуває контроль над Crnagoraput (Державтодор), вочевидь, бажаючи долучитися до держзамовлень на реконструкцію автомобільних шляхів, стан яких тільки погіршувався з початку розпаду Югославії. Також, щоб нібито гарантувати стабільне постачання електроенергії на комбінат, росіяни впритул зацікавилися енергетичними компаніями Чорногорії.

Поповнити російський клуб, напевно, має наміри й Газпром, що поряд із 18 іншими нафтогазовими гігантами висловив зацікавленість у розвідці запасів чорногорської нафти. Подейкують, що він уже заочно переміг у тендері, адже його розвідувальна платформа вже близько півроку стоїть поблизу курортного містечка Бієла, буцімто для ремонту.

Ротшильд у винагороду нібито зажадав отримати цінну ділянку узбережжя включно з проектом Porto Montenegro вартістю €0,5 млрд, який передбачає спорудження мегаяхт-клубу світового рівня з готельним комплексом і гольф-клубом. Албанська меншина, чиї голоси виявилися вирішальними на референдумі, вимагає розширеної автономії в межах своїх етнічних територій навколо міста Улцинь.

РОСІЙСЬКЕ НАШЕСТЯ

Чорногорія зі своїми рекреаційними потужностями, теплим кліматом, широким освоєнням країни великим російським капіталом і донедавна невисокими цінами на нерухомість привабила чимало росіян середньої й дрібної руки. Однак у зв’язку з перспективою членства в ЄС вона змушена поступово гармонізувати з ним своє візове законодавство, тож для власників житла з РФ наразі діє право на місячне безвізове перебування; для тих, хто придбав тут нерухомість для постійного проживання, нові правила передбачають необхідність виїжджати з країни й повертатися щомісяця. Сподівання рядових росіян, які купили житло, на дипломатичну допомогу держави виявилися марними, вкотре підтвердивши, що Росія здатна лише агітувати власне населення до участі в «збиранні земель», не переймаючись далі їхніми проблемами.

Розчарування дрібних російських покупців позначилося на ринку нерухомості – чимало готових і недобудованих об’єктів стоять порожні; їх було споруджено з розрахунку на те, що бум продажу, який панував у 2006–2007 роках, триватиме й далі. Тепер ринок дуже нагадує ірландський чи український – за офіційно заявленими цінами покупців немає, реальні ж угоди (якщо трапляються) укладають за значно нижчою вартістю.

На гачок нашестя покупців із Росії потрапили не лише забудовники й середні інвестори: на підйомі ринку займатися нерухомістю бралося мало не все населення: і офіціанти, і таксисти, і дрібні торгівці, а розмір комісійних за послуги таких «посередників» іноді дорівнював вартості самого житла. У результаті прибуткові очікування й відповідно споживацькі стандарти масово сягнули неприродних для доти не надто економічно жвавої Чорногорії висот – тим глибшим є відчуття безнадії, що запанувало відтоді.

З огляду на незначну кількість населення, а також туристичну привабливість Чорногорія мала б усі шанси сформувати вдалішу господарську модель, в основі якої лежатимуть стале екологічно чисте сільськогосподарське виробництво і туризм. Звісно, ця модель не позбавлена проблем, пов’язаних із сезонним характером економіки, тож урядові слід було б неабияк попрацювати, щоб знайти способи їх вирішення. Однак ситуація наразі затьмарена тим, що країна потрапила під сферу впливу чужих політичних і бізнесових інтересів, ставши заручницею неконкурентної політичної системи. Навіть похитнувши гегемонію владного клану, доведеться виявити неабияку майстерність у ліквідації залежності від Росії, у якій, держава перебуває внаслідок непрозорих домовленостей свого очільника.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено