Світ

  ▪   Максим Віхров

Росія: принади ізоляції

фото: reuters
Чому західні санкції ослаблюють Росію, але не путінський режим
Матеріал друкованого видання
№ 40 (568)
від 4 жовтня

Міжнародні санкції проти Росії породжують в українському суспільстві цілий спектр сподівань. Логіка проста: через санкції вартість геополітичних авантюр для неї зростає, а отже, рано чи пізно агресію проти України доведеться припинити. РФ буде змушена капітулювати, і неважливо, зробить вона це з Путіним чи без нього. Можливо, «розворот на 180о» ініціюватиме заради самозбереження сам режим. Або своє слово нарешті скаже російське суспільство, на плечі якого вже зараз лягає чималий санкційний тягар. Роздратовані економічним занепадом і розчаровані в путінізмі, росіяни можуть тим чи іншим способом повалити неадекватний режим, поховавши разом із ним і його імперські проекти. Але насправді в російських реаліях усі ці сценарії вкрай малоймовірні. У найближчому майбутньому рівень нашої безпеки залежатиме від обороноздатності, а не від того, що відбувається в РФ. Виходить, що всі ці обмеження не працюють? Аж ніяк. Але вони запроваджені не для екстреного упокорення Росії, а для того, щоб поступово знижувати її геополітичну вагу, перетворюючи останню імперію континенту на гравця третього ешелону.


Звісно, немає жодного сумніву, що санкції, підриваючи економіку РФ, залишають їй усе менше ресурсів на гібридну агресію. Також вони перешкоджають доступу до передових технологій, що в перспективі сприятиме її відставанню. Зокрема, після теракту в Солсбері США обмежили поставку «товарів подвійного призначення», а саме устаткування, від якого залежить і російська нафтогазова галузь. Однак їй вистачить наявних ресурсів, щоб тримати Україну в напруженні багато років. Скільки Кремлю коштує утримання «ЛНР» і «ДНР», достеменно невідомо, але не слід переоцінювати ці видатки. За даними німецького видання Bild, у 2016-му РФ витрачала на Донбас лише 0,6% свого бюджету. За потреби суми можна зменшити, оскільки місцеве населення безправне й повстати проти терористичного окупаційного режиму не може. Та й підтримувати обороноздатність «республік» на максимальному рівні немає потреби: вірна мінським угодам Україна навряд чи наважиться на силовий сценарій деокупації. І хоча технологічна деградація російських військ та навіть спецслужб очевидна, вогнище насильства можна підтримувати й досить примітивними засобами, як це робить, наприклад, ХАМАС у Секторі Гази. Тож сподівання, що в Росії ось-ось банально закінчаться гроші на війну, примарні.

 

Читайте також: Die Welt: Путін керує за допомогою теорій змов


Чи можуть санкції похитнути основи путінського режиму? З одного боку, певні позитивні зрушення фіксує тамтешня соціологія. Так, за даними Левада-Центру (який російська влада вважає «іноземним агентом»), підтримка росіянами зовнішньополітичного курсу Путіна у 2016–2018 роках впала з 22% до 16%. Тим часом, попри санкції, позитивне ставлення до Заходу в країні має позитивну динаміку: частка симпатиків США у 2014–2018-му зросла з 18% до 41%, а противників знизилася із 71% до 40%. Симпатиків ЄС за цей час побільшало з 25% до 42%, противників поменшало з 60% до 38%. На липень 2018-го за зближення із Заходом виступали 68% росіян, протилежний вектор підтримував 21%. За бажання в цьому можна побачити ознаки того, що суспільство дедалі більше не поділяє ізоляціоністського курсу Кремля й усвідомлює, що справжнім призвідцем санкцій є не «русофобський Захід», а Путін із його геополітичними авантюрами. Також у Левада-Центрі фіксують стурбованість громадян погіршенням економічної ситуації та зростання негативних очікувань на майбутнє. До того ж невдоволення, наприклад, підвищенням пенсійного віку вже виливається в масові протести. Невже Росія справді рухається до «революційної ситуації», що може скінчитися поваленням режиму?


Почнімо з того, що невдоволення ще не означає готовності до конкретних дій. У серпні — вересні 2018-го майже 86% росіян засуджувало підвищення пенсійного віку і 53% заявляло про готовність до протестів. Мітинги пройшли в багатьох містах РФ, але після того, як у вересні поліція стала розганяти й затримувати їх учасників, протестні настрої помітно охололи: сьогодні готовність до такої активності декларує лише 35% росіян (Левада-Центр). Здогадатися про причини змін неважко: мітинги проти пенсійної реформи стали переконливою демонстрацією сили, але не громадян, а держави та її силового апарату. Та й назвати антирежимними ці протести важко, оскільки їхнім політичним хедлайнером була маріонеткова КПРФ, цілком керована Кремлем. До того ж соціальні протести мало цікавлять середній клас, який традиційно вважається опорою «кольорових революцій» (за даними «Демократичних ініціатив», із-поміж учасників Євромайдану підприємці, фахівці та студенти становили 70%). Навіть за бажання він не здатен протистояти режиму, про що свідчать усі протести в Росії за останні 18 років. Подальше погіршення економічної ситуації лише підриватиме становище середнього класу, затиснутого між патерналістськи налаштованою біднотою та придворними олігархами.

 

Читайте також: Урятувати ПАРЄ від Росії


Своє невдоволення суспільство могло б реалізувати на виборах, але цей інститут у Росії практично не функціонує. Остання президентська кампанія була неприхованою симуляцією: не змаганням кандидатів, а чимось на зразок «референдуму про народну довіру Путіну». Незгоду із цим становищем росіяни висловили лише низькою явкою, але така пасивна реакція Кремль цілком влаштовує. Під час місцевих виборів у вересні 2018-го ситуація повторилася. Усюди вибори закінчилися перемогою «Единой России», за винятком Примор’я, Хакасії, Хабаровського краю та Володимирської області, де в першому турі її здобули кандидати від маріонеткових ЛДПР та КПРФ. Оптимісти вже оголосили останнє «протестним голосуванням», бунтом базового електорату проти «Единой России», проте це очевидне перебільшення. До того ж Кремль успішно провів операцію з надання Путіну безальтернативного статусу в очах суспільства: за всього невдоволення 51% росіян бажає, аби він залишився президентом і після 2024-го, що дає йому абсолютну перевагу над будь-якими опозиціонерами (Левада-Центр). Та й сама по собі зміна влади в Росії зовсім не гарантує, що її ставлення до України стане інакшим. Навіть ті політики, які позиціонують себе як прозахідних лібералів, не виявили належної поваги до України та її суверенітету: як і 100 років тому, російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання. Слід ураховувати й те, що перемога лібералів у РФ вкрай малоймовірна. Набагато вищі шанси в «червоно-коричневих», які страждають на імперську сверблячку ще більше, ніж Путін.


Значно серйознішою загрозою путінському режиму, аніж суспільне невдоволення, є невдоволення олігархів, оскільки через політичні авантюри господаря Кремля вони стають «нерукопожатними» на Заході, куди так старанно інтегрувались останні два десятиліття. Наприклад, Роману Абрамовічу, який ще отримав громадянство Ізраїлю, Британія відмовилася продовжувати візу, а Швейцарія — надавати посвідку на проживання через те, що він може становити загрозу й зашкодити репутації країни. І це лише початок: після замаху на Сергія Скрипаля Велика Британія заявила про намір переглянути візи 700 заможним російським експатам. Ідеться не лише про зміну місця проживання. Під страхом санкцій вони змушені повертати кошти на батьківщину: за даними агенції Bloomberg із посиланням на статистику Сбербанку, за січень — серпень 2018-го корпоративні вклади в усіх валютах зросли на $98 млрд. Для Путіна це чудова нагода дисциплінувати олігархів. На бунт вони навряд чи наважаться, пам’ятаючи «пацифікацію» початку 2000-х, після якої народився знаменитий афоризм про те, що в Росії олігархи лише «працюють» мільярдерами, керуючи тільки тим, чим дозволяє Путін. На відміну від української фінансової еліти, що має реальний вплив на парламент та інші державні інститути, російська підпорядкована силовикам, бунт проти яких — ідея малоперспективна.

 

Читайте також: Популістська паніка


Таким чином, розглядати санкції як засіб швидкого упокорення Росії не варто. Режим має достатньо ресурсів, щоб іще довго дошкуляти Україні, й у становищі обложеної фортеці почувається набагато краще, ніж у стані відкритості, яка робить країну вразливою до західних впливів.


Російське суспільство позбавлене інституційних можливостей впливати на ухвалення рішень, а сил для повалення режиму йому катастрофічно бракує. Розраховувати на заколот олігархів також марно, оскільки в РФ їхнє становище набагато більш хистке, ніж в Україні. Чи це означає, що колективний Захід застосовує санкції лише формально? Аж ніяк. Вони є радше хіміотерапією, аніж хірургічним втручанням. Вочевидь, це складова довгострокової стратегії, покликаної послабити впливи Росії на Заході й поволі пришвидшувати її природну економічну, технологічну та суспільно-політичну деградацію, що остаточно поховає претензії на глобальне та регіональне лідерство. Для України це буде періодом випробувань і становлення як суверенної держави, здатної протистояти зовнішній загрозі. Такий «вишкіл Росією» не буде безболісним, але саме він пришвидшить наше дозрівання як нації, загальмоване в часи радянського панування та пострадянської «багатовекторності».