Світ

  ▪   Денис Казанський

Симетрична відповідь на російську пропаганду

фото: tass
Як методи Росії можуть спрацювати проти неї самої
Матеріал друкованого видання
№ 39 (567)
від 27 вересня

Інформаційне втручання Росії в справи інших держав уже давно одна з найобговорюваніших проблем у світі. І це не дивно, бо роль інформаційних технологій нині велика, як ніколи раніше в історії людства. Контроль над ними дає змогу змінювати уряди та починати війни. І Росія, яка досі не розпрощалася з імперськими амбіціями й має значні кошти для ведення інформаційної війни, активно використовує цей інструмент.


У 2015-му заступник помічника держсекретаря США з питань Європи та Євразії Бенджамін Зіф стверджував, що уряд РФ щороку виділяє $1,4 млрд для забезпечення роботи складної системи пропаганди, яка подає бачення Кремля на події у світі 30 мовами. Зрозуміло, що підрахувати точну суму неможливо. Адже фінансування здебільшого відбувається таємно, і російські пропагандисти ніколи не зізнаються, що отримують гроші від Кремля. Однак достеменно відомо, що тільки на телеканал Russia Today, який транслює в західних країнах основні пропагандистські тези Росії, виділяються сотні мільйонів доларів. Рекордне фінансування в розмірі $445 млн цей телеканал отримав у 2014-му, коли Росія окупувала Крим і розв’язала воєнні дії на Донбасі.


Головною мішенню всієї цієї пропагандистської машини останніми роками, поза сумнівом, є Україна. Про роль Росії в українських подіях весни 2014 року написано вже достатньо. Тоді пропаганда була особливо агресивною, нині гострота дещо спала, але, як і раніше, РФ використовує найрізноманітніші засоби, щоб розколоти українське суспільство, спровокувати кризу, посилити сепаратистські тенденції, а також привести до влади своїх політиків. Робота ведеться не тільки в соціальних мережах та ЗМІ. У хід ідуть й інші методи. Наприклад, підкуп депутатів в обласних радах, які на замовлення з РФ видавали звернення до української влади з вимогою надати регіонам більше самостійності.

 

Читайте також: Як вийти з Оренбурзького коридору


Україна у відповідь на таке неприкрите втручання у свої внутрішні справи лише мляво обороняється. Час від часу наша влада та представники силових структур виступають із заявами про розкриття чергової групи, яка працювала в інтересах Росії. Однак нічого схожого на симетричну відповідь Українська держава не робить, хоча в РФ, яка веде щодо нас таку агресивну політику, теж вистачає своїх проблем та суперечностей. І якщо вже там дозволяють собі відверто провокувати протистояння всередині України, то, можливо, і відповідати треба так само. Принаймні, як ми вже встигли переконатися в останні роки, всі спроби задобрити агресора та згладити конфлікт результату не дали. Апетити окупантів від цього меншими не стають. Окремі російські спікери прямим текстом пропонують знищити Україну й шкодують про те, що не зробили це у 2014 році.  
Вигадувати нічого нового не довелося б. Якби в Україні існував якийсь департамент із протидії РФ, він міг би просто дзеркально застосовувати до неї ті самі методи, які росіяни використовують у нас. Таким чином було б надіслано чіткий сигнал, що дії Москви не залишаються без уваги й що російське керівництво своїми спробами розгойдати ситуацію в Україні відкриває скриньку Пандори та запускає небезпечні процеси, які зрештою можуть обернутися проти самої РФ.


Узяти хоча б небезпечні загравання із сепаратизмом, які Росія від початку 1990-х практикує в пострадянських державах. Проблема сепаратизму, як відомо, надзвичайно актуальна і для самої РФ, адже навіть після всіх територіальних утрат XX століття вона все ще строката за своїм національним складом і має безліч автономій. І хоча населення тих автономій уже значно русифіковане, деякі з них ще можуть у майбутньому заявити про бажання отримати більше незалежності від федерального центру та власними силами вирішувати свою долю. На Кавказі, Поволжі та в Сибіру окремі народи і далі зберігають національну ідентичність та мріють про незалежність. Не всі їхні представники задоволені своїм становищем у Росії та її політикою щодо національних меншин.


Роздуваючи сепаратистські тенденції в Україні, вигадуючи різні «народні республіки» та підтримуючи їх, Москва має розуміти, що в майбутньому хтось може повторити такий самий фокус у самій РФ. Тим більше що працювати там є з ким і з чим.

 

Найскладніший та найнеспокійніший регіон Росії — Північний Кавказ. Не секрет, що на побутовому рівні ставлення росіян до вихідців із північнокавказьких республік неприязне й напружене. Часом справа навіть доходить до погромів, зовсім як у дореволюційній Російській імперії. З тією лише різницею, що в ті часи нападали більше на євреїв, а нині на осіб кавказької національності. Тільки за останні 10–15 років заворушення на міжетнічному ґрунті спалахували в Кондопозі, Пугачові, на Манежній площі в Москві та в Бірюльові. Причиною щоразу були конфлікти між росіянами та кавказцями.

 

Читайте також: Війна в іншому форматі


Найбільші республіки Північного Кавказу давно вже є фактично напівзалежними анклавами, де діють свої закони й правила і не діють закони РФ. Лояльність цих територій Москва просто купує. Вони отримують від неї щедрі дотації, що дає їм змогу процвітати та розвиватися, у той час як центральні регіони Росії таких грошей не бачать і становищем явно не задоволені. Якщо в Україні РФ регулярно намагалася використовувати відмінності між західними та східними областями, то в самій ній уже давно накопичилися суперечності між російськими та кавказькими регіонами. Ще 2011 року найвідоміший російський опозиціонер Алєксєй Навальний виступав із популістським гаслом «Досить годувати Кавказ», а 2013-го лідер фракції ЛДПР у Держдумі Владімір Жиріновскій в ефірі федерального телеканалу закликав «обгородити Кавказ колючим дротом», якщо тамтешні жінки не припинять народжувати занадто багато дітей.


Своєю чергою, апетити лідерів кавказьких республік тільки зростають, і вони постійно просять дедалі щедрішого фінансування. Наприклад, лідер Чечні Рамзан Кадиров не раз висловлював невдоволення рівнем фінансування своєї вотчини і торік знову вимагав збільшити дотації Чечні через зростання народжуваності.


Кремль витратив чимало ресурсів, щоб втовкмачити в голови жителів Криму та Донбасу, що в Україні їх «не чують», «гноблять» і «всіляко порушують їхні права». І там, напевно, були б неприємно здивовані, якби одного дня виявили, що хтось так само переконує населення окремих регіонів Росії в тому, що Москва не чує їх, не дає їм достатньо самостійності (забороняє народжувати дітей!) або забирає в них більше, ніж дає.


Утім, лише Кавказом справа не обмежується. Сепаратистські тенденції є і в інших національних республіках, таких як Татарстан, Якутія (Саха) й Тива. У російських ЗМІ час від часу з’являються матеріали про те, що російське населення поступово витісняється з цих республік, піддається там переслідуванням і нападам на ґрунті національної неприязні. Своєю чергою, представники титульних націй на форумах і в соцмережах транслюють протилежну думку, що це не вони утискають росіян, а росіяни поступово асимілюють корінних жителів, провадять політику русифікації, намагаються викоренити мови та культуру малих народів. І найчастіше такі звинувачення обґрунтовані.


Шовінізм Москви породжує в національних республіках відповідну реакцію. Татари, башкири, тувинці, якути дедалі частіше говорять про необхідність захисту своїх мов та культур, а також про утиски з боку російської влади. Причому на відміну від абсолютно надуманої, штучно підігрітої та роздутої проблеми тих самих русинів на Закарпатті, якими, згідно з переписом населення 2001 року, вважає себе близько 10 тис., татар у Росії мільйони, а якутів і тувинців сотні тисяч. І якби Україна з цими людьми вела точно таку саму роботу, яку росіяни ведуть в Україні, Кремль отримав би великий головний біль.

 

Читайте також: Рупори Кремля в Україні: знешкодити обережно


Утім, крім національних автономій у РФ є й безліч інших потенційно больових точок. Передусім це невдоволення владою, і його зростання останнім часом стає очевидним для всіх. Провали російського керівництва, падіння рівня життя через санкції, непопулярні рішення уряду — усе це знижує рейтинг Путіна. Дедалі частіше люди виходять протестувати на вулиці. Найсвіжіший приклад зростання невдоволення — останні вибори губернаторів. Одразу в кількох регіонах кандидати від партії влади програли своїм опонентам. Причому подекуди з абсолютно розгромним рахунком.


Хтось розлючений на владу через корупцію та економічний спад, хтось через поразки на зовнішньополітичній арені. Радикально-націоналістична частина російського суспільства розчарувалася в Путіні після того, як він відмовився відвойовувати та приєднувати Донбас. Що довше триває цей конфлікт, то частіше лунають звинувачення в зраді, які керівництву РФ висувають червоно-коричневі. Якщо для одних Путін виявився надмірно жорстоким, то для інших занадто м’яким.


Словом, розвернутися в Росії нашим спецслужбам є де. І хоча бюджет української сторони в цьому конфлікті апріорі скромніший, ніж російської, ефект від роботи, якби вона велася, у Кремлі, напевно, відчули б. Газети, листівки, вуличні акції, відеосюжети та фільми, агітація в соцмережах, фінансова допомога національним рухам в окремих регіонах — усі ці інструменти, які росіяни застосовували в Україні, з успіхом можуть працювати і в самій РФ. І якби Кремль відчув на власній шкурі їхній ефект, там, напевно, панували б миролюбніші настрої. Адже залишити Україну в спокої справді було б набагато легше й дешевше, ніж вирішувати потім складні проблеми в самій Росії.