Світ

  ▪   Бірґіт Келлє
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Люба католицька церкво, хочеться волати

Una Sancta нашкодило не лише ексцесивне сексуальне насильство над ввіреними їй людьми. Тривалий процес проти розлученого лікаря теж демонструє цілком хибні пріоритети церкви
Матеріал друкованого видання
№ 39 (567)
від 27 вересня

Якби ви опинились у відділенні інтенсивної терапії із загрозою для життя, ви хотіли б, щоб вас оперував досвідчений експерт чи бездоганний католик?


Питання сердите. Але воно привертає увагу до оцінки того, які кваліфікації людина повинна продемонструвати на своєму робочому місці, які при цьому мають бути визначені пріоритети та що з приватної сфери працівників може вимагати працедавець, особливо коли йдеться не про клуб заводчиків кроликів, а про релігійну громаду з претензією на засадничу компетенцію в питаннях моралі, етики та порядності.
Спокій католицької церкви в Німеччині цими днями порушили дві неприємні новини.


По-перше, церква щойно програла в Європейському суді розлученому лікареві, якого звільнили з католицького шпиталю, тому що він одружився вдруге.


Цей вирок небезпечний для всіх церков із двох причин. Не лише тому, що це прецедент, на який тепер зможуть посилатися всі інші працівники християнських церков у Німеччині. Разом із цим Європейський суд поставив законодавство ЄС над національним правом і покінчив із закріпленим досі в статті 17 Лісабонського договору правом церков на самовизначення. Їхній спеціальний статус, наданий із часу Райхсконкордату 1933 року, щойно був оскаржений у справі оцінювання його на відповідність антидис­кримінаційному законодавству Євросоюзу.

 

Читайте також: Кого покарають за сексуальне насильство на Донбасі


А по-друге, уже наступного дня в пресу просочився слідчий звіт із нищівними та обурливими висновками про документування сексуального насильства і зловживань, учинених священиками Католицької церкви.


Одночасність подій мимоволі відображає дисбаланс у внутрішньоцерковному списку пріоритетів: якими проступками задіяного мирського персоналу в Una Sancta займаються охоче, докладно та з наслідками, а якими — ні.


Поки розлученого лікаря протягом дев’яти років юридично переслідували всі інстанції, священиків, які вчинили сексуальне насильство над дітьми (згідно з доповіддю про випадки зловживання), замість того, щоб вигнати з церкви або принаймні віддати під суд, — нерідко просто переводили в інші громади. Найгірше те, що обвинувачення актуальні й сьогодні, очевидно, це триває й далі, а численні, дуже численні поінформовані особи в єпископатах навмисне вдають, ніби цього не бачать, не знають. І від цього хочеться волати.


І хоча обидві новини торкаються нібито зовсім різних і непорівнюваних тем, вони мимоволі стосуються питання про виживання церкви: яке її, власне кажучи, завдання і з ким вона хоче його виконувати?

 

Чи є лікарні головним завданням церкви?

 

Це повертає нас до початку: хто в серйозній ситуації має нас оперувати? Професіонал чи доброчесний католик? Але дилема простягається іще далі: чи управління лікарнями в часи систем соціального забезпечення є основним завданням церкви? Чи не починається дискусія з хибного питання?

який сенс церкві сьогодні керувати лікарнею, якщо так само добре вона може функціонувати в приватних чи державних руках? Єпископські виноробні? Чому Caritas і Diakonie за підтримки держави мають найбільше дитячих садочків у Німеччині?


Після державної служби найбільшими роботодавцями Німеччини є дві християнські церкви. Серед співробітників не лише лікарі, а й вихователі дитячих садочків, журналісти, прибиральниці, доглядачі будинків, броварі, винороби, лісники, банкіри, страхові експерти та працівники, що доглядають людей похилого віку. Лише Caritas разом із Diakonie забезпечують роботою понад мільйон осіб.


Хоча я маю репутацію затятої католички, насправді навіть не дуже й знаюся на Біблії. Однак я цілком упевнена, що Ісус не казав: «Ідіть і створюйте робочі місця».


Гігантська система власності, нерухомості та компаній генерує оборот на кшталт цілої автомобільної галузі. Постійний потік гарантованого доходу від церковного податку став для церков човном, але й переситив їх і відвернув від властивої місії — проголошення Божого Слова. Слово «місія» в деяких колах радше з прикрістю видушують із себе, аніж реалізовують.


Нині в публічних місцях найгучніше у своїх діях хизуються претензією на любов до ближнього ті, хто в іншому місці хоче якомога швидше завішати або прибрати всі розп’яття.

 

Читайте також: Невмирущий образ Італії


Колись християнська церква у своїй турботі про бідних, слабких та хворих була новаторською в суспільстві. Служіння людям настільки давнє, наскільки й існування самої церкви. Це відповідає духу Ісуса, його прикладу йти до тих, піклуватися про тих, кого уникають і забувають інші.


У цьому руслі протягом останніх двох тисяч років діяла незліченна кількість людей. Не за дорученням працедавця, а в ім’я християнського духу. Deus caritas est. Бог є Любов.


Церква досі існує в усьому світі не завдяки існуванню організаційних структур, а насамперед завдяки волонтерам, самовідданим людям та їхнім ініціативам, які зазвичай працюють із пожертв, а не з податкових грошей. Святий самарянин не питав страхового полісу, а бачив потребу й допомагав тим, що сам міг дати. Мати Тереза свою місію піклуватися про найбідніших з бідних у нетрях Калькутти отримала не від єпископа, а з самого верху.


Але який сенс церкві сьогодні керувати лікарнею, якщо так само добре вона може функціонувати в приватних чи державних руках? Єпископські виноробні? Чому Caritas і Diakonie за підтримки держави мають найбільше дитячих садочків у Німеччині?


Коли святий Дон Боско почав піклуватися про сиріт і дітей з вулиці, це було актом милосердя. Сьогодні церква в Німеччині реалізує обґрунтовану державою правопретензію на місце в садочку. Таке було можливе в НДР і без церкви.
Отже, різницю в усіх шпиталях може становити хіба що християнський дух, що ширяє лікарняними коридорами. Який має бути відчутний в госпісі, дитячому садочку і всюди, де працюють в ім’я Христа. Але я знаю парафіяльних священиків, які сфрустровано говорять, що почуваються в своїх громадах радше управителями нерухомістю, ніж священиками, бо настільки завалені адміністративною роботою, що майже не залишається часу на душпастирство, не кажучи вже про візити до місцевого дитячого садочка чи притулку для людей похилого віку.


Я зустрічала завідувачок дитсадків, які явно були розгублені від запитання зненацька: а з чого я можу зрозуміти, що це католицький, а не комунальний дитячий садок? І лише після тривалих роздумів вони полегшено виголошували, що тут, мовляв, моляться перед вживанням їжі.


Мені траплялися католицькі лікарні, в яких я за тижні щоденних відвідувань реанімації жодного разу не бачила священика.

 

Різниця в людях


Далебі, я також знаю католицький пологовий будинок, де я молодою жінкою народила свою першу дитину, а привітна старенька монахиня не лише вела найкращий курс із підготовки до пологів, який я коли-небудь чула, а й сиділа біля мого ліжка, щоб простежити, як я почуваюся з дитиною. Кожен із нас може розповісти такі й подібні історії.


Різницю роблять люди. Кожен: чи він творить добро, чи чинить зло. Але погані залишаються глибоко в нашій пам’яті. Скільки ж бо людей вийшло із християнських церков, бо їх особисто розчарував священик! Бо від них відвернулися чи залишили на самоті. Чи заподіяли їм щось там, де мала панувати Божа Любов. Земний персонал є основою довіри до церкви. Запорукою її існування.

 

Читайте також: Найгучніші секс-скандали від 60-х до сьогодення


Тепер рішення Європейського суду посилить тиск на церкви щодо вибору персоналу, змусить пристосовуватися до духу часу й сучасності. Це свято всіх критиків церкви, для яких особливі трудові угоди, що церкви могли укладати зі своїми працівниками, давно були скалкою в оці.


Це повне втручання в питання про те, з ким церкви в Німеччині хочуть виконувати свою місію, і якщо так, то які вимоги вони можуть висувати цим особам стосовно моралі й приватного життя.


Від людей, які працюють від імені церкви, а отже, і в ім’я Ісуса, ми безперечно очікуватимемо особливої самовіддачі. Нехристияни також. Особливої мотивації, з якої вони працюють.


Діяння в ім’я християнської любові до ближнього накладає також обов’язок. Те, що церква очікує від своїх працівників визнання себе християнами та певної лояльності, не лише легітимне, а й необхідне, якщо вона не хоче остаточно ризикувати довірою до себе.


Проте довіра до церкви базується також на тому, що вона не керується подвійними стандартами. Той, хто вбачає в повторному одруженні головного лікаря причину для звільнення й водночас захищає священиків, які вчинили сексуальне насильство над беззахисними дітьми (замість того, щоб принципово вигнати їх із церкви), — втрачає свій надзвичайний капітал. Бути «християнським» — це не етикетка, а завдання, вимога.


Колись церква була інноваційною, структурно впроваджуючи християнське милосердя. У наш час ми, ймовірно, перебуваємо на поворотному етапі, коли інновація потребує відходу від хибних структур і хибного духу.