Світ

  ▪   Підготував: Анатолій Шара

Die Welt: розворот Газпрому до Китаю, революція на ринку праці

Ігри за зміни у СОТ, переворот на нафтовому ринку, Іран як лакмусовий папірець — основні теми видання

Філіп Кун та Карстен Зайбель у статті  «Революція роботів» повідомляють, що відповідно до даних Світового економічного форуму роботизовані машини працюватимуть більше, ніж люди вже до 2025 року. Через це виникнуть мільйони нових робочих місць, для яких мало хто нині є кваліфікованим. Кожен другий працівник у Німеччині скоро муситиме повернутися за шкільну парту, щоб бути готовим для роботи майбутнього. Навчання своїх працівників це своєрідний must have для підприємств, які хочуть залишатися конкурентоспроможними. Це означає, що Четверта промислова революція на марші. 83% підприємств уже шукають нових працівників, що володіють навичками роботи в сферах Big Data та штучного інтелекту. І з часом попит на таких фахівців лише зростатиме. Хто не встигатиме за потребами ринку — втратить робоче місце. Як свідчать дані цього дослідження, починаючи з 2022 року автоматизовані процеси будуть виконуватися машинами за допомогою алгоритмів. Через це зникне потреба в 75 млн робочих місць. Одночасно виникне вакуум у 133 млн нових вакансій. Революція роботів приведе до того, що за наступні 5 років на ринку праці створиться потужний попит на 58 млн вакансій. Як стверджують аналітики, цифрова революція більше створює роботи, ніж її забирає. Дуже потрібні аналітики даних, програмісти, спеціалісти в е-торгівлі, соціальних медіа. Але зі зростанням кількості вакансій, змінюються й вимоги. Суспільство та держава мають бути готовими до цих тектонічних змін. Уже сьогодні потрібно навчати людей. Якщо цього не робити — будуть серйозні проблеми.

 

Читайте також: Die Welt: Старіння як шанс

 

Франк Штокер стверджує, що настала «нова ера на ринку нафти». Попит на  чорне золото зростає день у день, а пропозиція за ним не встигає. Саудівська Аравія погіршує становище. Для інвесторів виникли гарні шанси. Нині у світі істотно виросло споживання нафти здебільшого через позитивні економічні новини. Але водночас спостерігається певна знервованість через політичні обставини. Тінь торговельних воєн не залишає ринки в спокою. Очевидно, що скоро ціна за барель перескочить за позначку в $80.  Потрібно сказати, що світ досить довго насолоджувався низькими цінами на нафту. Наприкінці 2014 року цей тренд був зламаний. Країни ОПЕК переживають за свої заробітки, адже видобуток сланцевої нафти в США суттєво впливав на ціни, ну і відповідно на профіт. Для більшості цих країн ціни в $30–40 критичні. Але з економічним зростанням США та Китаю їхні страхи зникли. Ці країни потребують багато чорного золота. Проте для зростання цін цього пояснення не достатньо. Один з найбільших виробників нафти — Венесуела — має великі проблеми. Скорочення поставок з цієї країни впливає на формування цін. І схоже, така тенденція збережеться. Водночас аналітики попереджають, що такий попит на нафту ненадовго. Адже економічне зростання США та Китаю не настільки значне, щоб постійно штовхати ціни вгору. Тому передбачається, що ціни підкоригуються. Особливо це можна буде побачити, коли між ними посилиться торговельний конфлікт. І скидається на те, що обидві країни до нього готові. Від розгортання та інтенсивності цієї сварки значною мірою залежатиме ціна на нафту. Тому постачальникам нафти треба тримати носа за вітром.

 

Читайте також: Китай і Африка: ярмо допомоги

 

Продовжує тему енергоносіїв журналіст Едуард Штайнер матеріалом за назвою «Нові перспективи Газпрому». Китай може стати найважливішим партнером російського гіганту. Замість Європи, звичайно. Очільник Китаю в нещодавній розмові з Владіміром Путіним заявив, що потрібно терміново посилювати співпрацю між обома країнами в газотранспортній сфері. Простими словами це означає, що Пекіну потрібен газ. Хоча до цієї зустрічі  йшлося про газ на далеку перспективу. Розворот, прямо кажучи, здивував. У Росії ще з 2006 року ведуться дискусії щодо розробки маршруту транспортування газу через гори Алтаю до західного Китаю. Але в те, що це може стати дійсністю так швидко, мало хто вірив. Причина досить проста — зміна геополітичної доцільності. І не потрібно забувати також про політику Дональда Трампа. Проте за останні роки зросла значущість іншого газового маршруту з Росії до Китаю. Мова про газогін «Сила Сибіру», який збираються добудувати до кінця 2019 року. Планується, що цей газопровід прокачуватиме щорічно 38 млрд  кубометрів газу. «Сила Сибіру» допоможе Газпрому досягнути історичного моменту. Адже це вперше, коли іноземне підприємство отримує доступ до китайського ринку. Це дасть змогу Кремлю гнучкіше обирати партнерів і отримати певну незалежність від європейського ринку. До цього росіяни десять років умовляли Пекін узяти їхній газ. Китайці крутили носом. Але щойно в Росії погіршилися відносини з європейцями через анексію Криму, одразу підписали з ними контракт. Вони безцеремонно використали російську безвихідь та суттєво збили ціну. Хоча росіяни традиційно це подають як власну велику перемогу. Китай же давно планує відмовитися від використання вугілля. І  великі надії щодо переходу на інші енергоносії Пекін покладає на Туркменістан, де має привілейований доступ до ресурсів. Але апетит, як відомо зростає під час їди. Через торговий конфлікт із США Пекін оголосив, що запровадить додаткові мита на американський зріджений газ, який не є життєво необхідним для економіки Піднебесної. Нові геополітичні умови пропонують Газпрому можливості, про які він раніше тільки міг мріяти. Утім, не потрібно забувати, що Китай не платить грошей просто так і завжди себе підстраховує. Але, здається, цього разу вимушений та наспіх зліплений альянс між Газпромом та Китаєм реальніший, ніж будь-коли.

 

Читайте також: Die Welt: Прорив на Північному морському шляху

 

Томас Штраубхар переконує, що «ЄС повинен говорити одним голосом».  На зустрічі G20 у листопаді цього року планують модернізувати СОТ. Але деякі її впливові члени спробують цьому завадити. Після зустрічі влітку 2017 року Дональд Трамп оголосив про закінчення післявоєнної доктрини мультилатералізму, а також вільної торгівлі та взаємодії на паритетних засадах великих держав із маленькими. Цього разу спробують модернізувати Світову організацію торгівлі. Нагальним завданням є відмова від одноголосності та підрахунку середніх балів у кількості голосів. Крім того, не тільки південні держави, азійські країни та Латинської Америки шукають розуміння власної політичної ваги, а й Європа не створила серйозної противаги США чи Китаю. Недостатньо буде сказати, що економічно ЄС перебуває з ними на одному рівні. Проте Європа не говорить однією мовою. Це спричиняє до загальних обопільних втрат. Наслідком таких суперечок є Brexit. Питання міграції, недовіри, порятунку євро, стабілізації валютного союзу отруюють ЄС. Багатоголосість замість єдності — наслідок цього всього. США та Китай не мають жодної зацікавленості в сильній СОТ. Адже, наприклад, Люксембург в організації має таку ж політичну вагу як і Пекін. А ЄС загалом має 28 голосів. На думку Дональда Трампа — це не зовсім справедливо. Тому Брюсселю вигідний нинішній статус-кво, але для того щоб протистояти потужним Вашингтону та Пекіну потрібна єдність усіх держав, які входять у Союз. А її немає. Серед партнерів панує недовіра. Політична відповідальність потребує ефективної коаліції на майбутній зустрічі G20, де потрібно воювати за власні інтереси та протиставити свою модель замість правила сили. 

 

Читайте також: Die Welt: усі проти Трампа, Росія як молодший партнер Китаю

 

Корнеліус Адебар зазначає, що «Іран стане для Європи тестом на зрілість». Новий курс конфронтації з боку США до Ірану допоможе кристалізувати європейську політику. Про це нині мало говориться. З часів Ісламської революції Європа  та США мають різне бачення Ірану. Спочатку вони підтримали його під час війни з Іраком. У середині 90-х років минулого століття Європа утвердила політику зближення, а Вашингтон наклав жорсткі санкції та ізолював його. Після того як партнери дізналися про таємну ядерну діяльність Тегерана, вони вчинили по-різному. Європейці почали переговори про припинення програми, тоді як американці посилили політичний та економічний тиск. Новий очільник США дійшов інших висновків: він це сприймає як втрачені можливості для вирішення ситуації. Його зусилля поки що зводяться до короткострокового економічного тиску, але стратегічна мета незрозуміла. Він уперто домагається зміни режиму в Тегерані, тому хоче поставити на коліна Ісламську Республіку. Тут він може розраховувати на Ізраїль та арабських союзників, які не хочуть посилення ролі Ірану в регіоні. З погляду європейців, це неправильний політичний підхід. Вони вважають, що потрібно дотримуватися Атомних домовленостей та поступово інтегрувати країну в світову торгівлю. Американська ж політика максимального тиску не залишає простору для таких тонких маневрів. Хоча, якщо Іран отримає підтримку Москви, Пекіну, Делі чи Токіо, це буде найкращий варіант. Але це буде зовсім не утворення «нової осі», а просто вирішення конкретних проблем. І ЄС не може зіграти на боці Ірану, тобто проти США, адже це тоді розколе союз із середини. Утім, для європейців, чиє стратегічне мислення десь зникло, така перспектива видається нереальною. Що швидше вони визначяться відносно своєї позиції щодо Ірану, то краще буде для трансатлантичного союзу.