Світ

  ▪   Ганна Трегуб

Релігійний фронт гібридної війни

фото: reuters
Антикультова діяльність як один з інструментів гібридної агресії РФ
Матеріал друкованого видання
№ 28 (556)
від 12 липня

У другій половині 1980-х на початку 1990-х років у західному релігієзнавстві Вільям Бейнбрідж, Роджер Фінке, Лоуренс Яннаконе та Родні Старк сформулювали теорію релігійної економіки. Так чи інакше цими науковцями було адаптовано до потреб сучасності давнішу ідею шотландського економіста Адама Сміта. Він виклав її в праці «Дослідження про природу й причини багатства народів» щодо існування економічних моделей релігійних інституцій, зокрема спонсорованих державою релігійних монополій і конкурентних релігійних ринків. Стан гуманітарно-культурного простору певної країни перебуває в чіткому зв’язку з її політичним режимом. Якби було якось інакше, то культурно-політичний проект «русского мира» виявився б беззмістовним і непотрібним, а його інструментальна спроможність і вплив на суспільства нульовими. Проте відбувається зовсім навпаки.


Згадаймо, що, характеризуючи «русский мир», патріарх РПЦ МП Кірілл виокремив такі базові елементи: православну віру, російські мову та культуру, спільну історичну пам’ять і спільний погляд на суспільний розвиток. Зовсім не секрет, що РПЦ МП перебуває в стані зрощення з державною владою в путінській Росії та всіма засобами намагається утримати монополізованим релігійний простір.

 

Читайте також: Die Welt: Відродження жорстокого християнства


Мета — щоб для російської «національної» церкви, її ідей, картини світу та цінностей не було вагомих альтернатив, а свобода совісті та віросповідання — одна з підвалин демократії — лишалася радше накресленою на папері, ніж реальною. Має вона й низку допоміжних організацій, які також допомагають відстоювати згадану монополію, дискредитуючи конкурентів на релігійному ринку в очах суспільства на власній так званій канонічній території, яка, не забуваймо, поки що простягається й на терени України.


Мова про антикультовий та антисектантський рухи, для яких що представники новітніх релігійних течій, що католики чи протестанти, що православні інших юрисдикцій — конкуренти, для максимальних утисків яких усі засоби прийнятні. Така логіка створює певну близькість між мовою російських антикультистів та антисектантів, українськими православними «розкольниками», що прагнуть здобути у власній країні автокефалію, баптистськими «сектантами» й «деструктивним культом» ґаудія-вайшнавів (кришнаїтів). Вільне та мирне співіснування між представниками різних релігійних традицій на теренах однієї держави, їхня рівність перед законом — це демократична практика, що не відповідає духові православного фундаменталізму та яку він усіляко заперечує. Справді, про які свободи може йтися, якщо до всіх, хто не сповідує православ’я в російському його форматі, ставитися як до агентів ідеологічної війни країн Заходу проти Росії?


Гра інтерпретацій


Антикультизм та антисектантство — інструменти, адаптовані РПЦ МП, проте не цілком її авторський винахід. Протистоянням ортодоксії та єресей просякнута вся історія розвитку й трансформацій християнства. Питання лише в тому, що в процесі формування ортодоксії велетенську роль відіграла на початках політична та державна підтримка Східної Римської імперії, яка сприяла зручному для неї трактуванню християнства. Антикультовий і контркультовий рухи — явища пізнішого часу, реакція різних релігійних і суспільно-політичних сил на поширення на Заході в 1960–1970-х роках нових релігійних рухів. Вони зароджуються в США, де слово «культ» («cult») у повсякденній мові має негативне забарвлення та використовується на позначення тих релігійних груп, які не схвалюють. У Європі та країнах, що належали до СРСР, таке значення в простій мові має слово «секта».

Усунення РПЦ конкурентів із релігійного середовищ має різні форми вияву — від кримінальних справ у звинуваченні в екстремізмі проти представників новітніх релігійних рухів і до фізичного знищення або вигнання представників інших релігій та віросповідань


Антикультовий рух — загальна назва для об’єднань, груп тощо, які виступають проти нових релігійних рухів, що їх зневажливо називають культами. Важлива риса антикультового руху полягає в його світському характері. Головним адресатом для нього є державна влада, правоохоронні органи, ЗМІ, для яких створюється такий образ нових релігійних рухів, що презентує їх як суспільно небезпечні, кримінальні за своєю природою утворення, із якими суспільство й держава мають рішуче боротися.


Контркультовий рух має конфесійну природу. Мова про критику та інші види протидії релігійним об’єднанням, які розглядають як «культи» (під це означення потрапляють як представники нових релігійних течій, так і ті, кого названо представниками «сект»), що походить від певних релігійних організацій, місіонерів або богословів. Вони провадять викриття своїх опонентів із позиції їх невідповідності «істинній релігії» та шкідливості для духовного розвитку людини. Головна мета такої діяльності полягає в застереженні послідовників своєї релігійної традиції від переходу до інших релігійних течій або намагання переконати осіб, що сповідують інші релігійні переконання, навернутися до «істинної віри».
Чистий контркультизм лишається внутрішньопротестантською локальною течією. Парадокс полягає в тому, що на теренах низки країн, які належали до складу СРСР, представники протестантизму доволі часто трактуються як «сектанти» (ця назва тягнеться за ними з часів царату, пізніше активно застосовувана радянською владою, нині ж збереглася як рудимент суспільної свідомості), тобто представники «культів».

 

Читайте також: Франсуаза Том: «Путінізм може пережити Путіна»


Яскравим представником контркультової діяльності в РФ є заснований на початку 2000-х Центр апологетичних досліджень, який має свій філіал на території України, у Києві. Одним із найпотужніших представників антикультового руху в Європі є базована у Франції Європейська федерація центрів із дослідження та інформування щодо сектантства (FECRIS), до якої належить низка організацій із різних європейських країн, а також із Росії. Керівник російського Центру релігіє­знавчих досліджень на честь священномученика Іринея Ліонського Алєксандр Дворкін є віце-президентом FECRIS. Належить до цієї федерації також одна українська організація — Товариство із захисту родини та особистості (FPPS), яка, щоправда, не має власної сторінки в інтернеті або соцмережах. Українським двійником сайта керованого Алєксандром Дворкіним Центру є «Україна сектантська». Цікаво, що ресурси поширюють ідеї передусім російського антикультизму на наших теренах і є російськомовними. Антикультовий рух на Заході потроху згасає, тому що змінюється контекст і реальність тамтешнього релігійного життя: якщо 40–50 років тому новітні релігійні рухи були чимось новим, такими, що лишень здобували своє місце на релігійному ринку, то нині вони стали його частиною, і то не надто вагомою.


Антикультовий рух у його російській варіації, підтримуваний РПЦ МП і чинною владою РФ, — це явище трохи видозмінене, яке містить у собі елементи і від західного антикультизму, і від контркультизму. Якщо перший і другий роблять наголос на своєрідному та специфічному обстоюванні вузьких групових чи індивідуальних інтересів, то у випадку РФ мова про відстоювання та підтримку ладу, який влаштовує сучасних російських владців і нічого спільного навіть близько не має із захистом прав і свобод особи та громадянина.

 

Стовпи нездоланної монополії

 

Конфесійна політика та державно-конфесійні відносини в СРСР і РФ завжди, і в минулому, і нині, здебільшого визначені не реальною ситуацією, а радше ідеологічними пріоритетами та забобонами. Керівники держави й пересічні виконавці завжди дивилися на релігію та релігійні об’єднання крізь призму певної ідеології чи світобачення. У Радянському союзі ідеологічним «мотором» релігійної політики були марксизм-лєнінізм і нау­ковий атеїзм. Ідеологічні догми, якими керувалася КПРС, закладали визнання реакційності будь-якої релігії. Проте держава лишала за собою «право» довільно, з огляду на політичну доцільність, оголошувати певне релігійне об’єднання шкідливішим, ніж інші.
У РФ науковці виокремлюють два головні етапи релігійної політики. Перший, із 1990-го по 1996-й, минув у світлі ухваленого 25 жовтня 1990 року Закону «Про свободу віросповідань», у якому доволі повно й послідовно було втілене уявлення про рівність усіх релігійних об’єднань перед законом. Цей нормативний документ і конфесійна державна політика, заснована на ньому, спиралися на базові уявлення, що релігія є позитивним духовним явищем, а державний контроль за релігійними об’єднаннями має бути зведений до мінімуму. Другий етап стартував з 1997-го й триває досі. 26 вересня 1997 року було ухвалено Федеральний закон РФ «Про свободу совісті та про релігійні об’єднання». У преамбулі до цього документа визнано особливу роль православ’я в історії Росії, становленні та розвитку її духовності й культури, а також засвідчено пошану християнству, ісламу, буддизму, іудаїзму тощо. Ані в цьому законі, ані в інших російських немає термінів «традиційні» та «нетрадиційні» релігії, проте це не означає, що вони не звучать у публічному суспільно-політичному дискурсі РФ. Нехай таких правових визначень бракує, але Росія на державному рівні зафіксувала, яким релігіям вона допомагає та сприяє на державному рівні, а кого суворо контролює.

 

Читайте також: Автокефалія. Знаки свободи


Найпомітнішою деформацією російської політики у сфері релігії в період від 2009-го й пізніше стало інкорпорування ідеології антикультизму, що дало підстави й можливість звинувачувати законослухняні релігійні організації та їхню літературу в екстремізмі.


РПЦ МП, єпископат, клір і миряни побачили в падінні комунізму повернення до дореволюційних років панування своєї церкви, яке ніхто й ніщо не стримувало, зробили ставку на побудову «симфонії» з держструктурами. Ще до появи Постанови 1994-го католиків, протестантів і православних інших юрисдикцій у РПЦ МП критикували з використанням квазібогословських аргументів. Однак несприйняття патріархією місіонерства на своїй «канонічній території» до певного часу розглядали як внутрішню суперечку, у яку ні політики, ні чиновники до 1994 року й пізніше намагалися активно не втручатися. Постанова, про яку йдеться, стала першою своєрідною інструкцією всім і кожному, але передусім політичному керівництву.

Важливим для всього нашого суспільства лишається питання фахової наукової релігієзнавчої експертизи в Україні як частини гарантування національної безпеки та протистояння гібридним загрозам у гуманітарній сфері


У РФ антикультизм використовували та далі це роблять не лише за його прямим, так би мовити, призначенням, а й для дискредитації політиків, держслужбовців і журналістів, що обстоюють принципи свободи совісті та рівності всіх релігійних організацій перед законом. Після того як РПЦ 2009-го очолив патріарх Кірілл, відбулася своєрідна чистка низки держструктур, зокрема Мін’юсту РФ, від тих чиновників, які керувалися у своїй роботі принципом рівності релігійних організацій перед законом, посиливши позиції антикультистів. По суті, останні зі своїми концепціями стали домінувати в російських держструктурах, що зай­маються розробкою та імплементацією державної конфесійної політики. 2009 року головою Експертної ради з проведення державної релігієзнавчої експертизи при Мін’юсті РФ було обрано Алєксандра Дворкіна — одіозну особу, відому своїми радикальними антикультистськими поглядами. У 1970-х він емігрував до США, здобув там освіту та був знаною постаттю в православному російському емігрантському колі. На початку 1990-х він полишив роботу на «Радіо Свобода» й повернувся до Росії, де побудував добру кар’єру на стику інтересів РПЦ МП та російських силових структур.


Специфічний російський антикультизм міцно зав’язаний на певний еталон, тобто доктрини й практики РПЦ МП — релігійної організації, що перебуває в жорсткій конкуренції з іншими учасниками релігійного ринку. Такої, що має специфічно-конфесійні, дуже далекі від цивільного права, наукових уявлень та оцінки конкурентів норми, а також володіє специфічним уявленням про особливі права «титульної церкви» Росії. Ця діяльність спрямована на культивування суспільних страхів, розчленування суспільної свідомості на категорії «наше» і «чуже», протиставлення «ми» й «вони», що слугує дуже доброю підставою для конструювання образу ворога. Те саме відбувається й в інших сферах російського суспільства, яке дедалі більше ізолюється завдяки зусиллям путінського режиму. Така картина світу, мапування власного в ньому місця та місця решти дуже далеке від засад демократії й до мирного співжиття принаймні із сусідами не веде.

 

Читайте також: Нещадна російська війна проти Константинополя


Усунення РПЦ конкурентів із релігійного середовищ має різні форми вияву — від кримінальних справ у звинуваченні в екстремізмі проти представників новітніх релігійних рухів і до фізичного знищення або вигнання представників інших релігій та віросповідань. Це й відбулося на території анексованого Криму чи на теренах Донбасу, де точиться воєнна агресія РФ проти України. УПЦ МП як частина РПЦ не чужа тамтешньому антикультовому руху й поширює такі ідеї та погляди серед усіх до неї дотичних.


Злочинна й протизаконна діяльність лишається такою, хоч би хто її вчинив, незалежно від конфесійної належності тих, хто вдається до протиправних дій. Закон нашої країни передбачає відповідальність не за думки чи вірування, а за дії. Питання в тому, щоб представники всіх релігійних організацій, як і решта громадян, були справді рівними перед законом. Ще один важливий момент — визнання себе українцем не обов’язково означає прив’язку до конкретної релігійної традиції, конче лише однієї. Політична нація може складатися з різних за етнічним походженням і релігійними переконаннями осіб, для яких Україна як їхня держава та громадянство є цінністю. Важливим для всього нашого суспільства лишається питання фахової наукової релігієзнавчої експертизи в Україні як частини гарантування національної безпеки та протистояння гібридним загрозам у гуманітарній сфері. А також доступність адекватної інформації щодо релігійного зрізу життя всередині країни та світу для всіх і кожного. Від спотворення інформації, зокрема коли йдеться про сферу культури та гуманітаристику, допомагає принцип перевірки, а не сприйняття її на віру. Загрозу нашому суспільству, таким чином, може становити будь-яка релігійна інституція, що ідейно та практично підриває засади української державності, хоч би якими термінами вона формулювалася.