Світ

  ▪   Міхаель Вольфзон
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Іграшковий барабан

Багато державних діячів досягає успіху самостійно й виключно політикою сили. Ми ж, благородні прихильники багатовекторності, постійно проповідуємо цінності, але не маємо засобів для їх реалізації
Матеріал друкованого видання
№ 25 (553)
від 21 червня

Нині популярні брязкання зброєю, брутальна поведінка й словесна агресія. Прикро, але це відображає реальність міжнародної політики. Тверда сила в моді. М’яку політику німецького, західноєвропейського, канадського типів та ООН хоча й шанують у світі, але серйозно сприймають не насправді, а лише задля проформи.


Чи люблять нас і наскільки, довела нещодавно більшість держав — членів ООН: ми знову обрані непостійним членом її Ради Безпеки. У нас же ООН майже священна корова, хоча переважно представлені там країни — це що завгодно, але не кришталево чисті демократії. До прав людини вони також ставляться не так серйозно.


Не останньою чергою саме через цю подвійну мораль політики сили можуть відносно легко виправдати свою лінію. Нам це не подобається, але так є: вони в їхньому розумінні успішні. Наприклад, Путін, Ердоган, Кабіла в Конго, Сі Цзіньпін, Кім Чен Ин, мулли в Ірані чи Асад. На відміну від них, президента США Дональда Трампа обрали в демократичний спосіб, але на Заході для гарного чи принаймні модного тону належить зараховувати і його до політичних Рембо чи політиків сили. Мораль на нашому боці. Ми не стомлюємося її проповідувати й апелювати до цінностей. Щоправда, для реалізації цих цінностей у нас немає сили.

 

Читайте також: Die Welt: криза мультилатералізму, соєві боби проти Трампа та перемога Ердогана


На відміну від них, ми безсилі й безвладні, але симпатичні. До того ж активні й успішні в мирній політиці, правда, останніми роками вона, на жаль, не надто вдала. Балканські війни з 1991-го по 1999-й вдалося закінчити лише із застосуванням військової сили Сполучених Штатів. Наші «мирні місії» в Афганістані та Малі наскільки довгі, настільки й безуспішні. Наше втручання в Конго 2006 року мало привести до демократії, натомість допомогло давньому диктаторові Кабілі знову прийти до влади. Війну в Лівії вели передовсім Франція та Велика Британія — там досі триває хаос. На початку подій в Україні ми також були якими завгодно, але точно не стояли осторонь (особливо наш актуальний федеральний президент, на той час міністр закордонних справ і його французький колега). Папір, на якому записані мінські угоди, що вважалися досягненням канцлерки, усе стерпить. Про мир в Україні навіть не йдеться.

 

ДОСЯГНЕННЯ «ЯСТРУБІВ» КРАЩІ, НІЖ «ГОЛУБІВ»


Якщо подивитися на історію, політики сили, чи «яструби», досягають більших успіхів, ніж «голуби», чи політики моралі. Джон Кеннеді, донині шанована ікона, допустив ескалацію В’єтнамської війни та спостерігав за будівництвом Берлінського муру. Без його наступників, Рейґана та Буша старшого, — обоє не були моралістами, — її падіння було б неможливим.

 

Читайте також: Війна нового покоління


Політикою розрядки в Європі керував екс-генерал Шарль де Ґолль, у США це були злий дух Ніксон і цинік Кіссінджер. Мир між Ізраїлем і Єгиптом укладали «екс-терорист» Беґін та екс-військовий і головнокомандувач Садат. Завдяки екс-генералові Рабину мав шанс і мир 1993–1995-го між Ізраїлем і Палестиною. Екс-генерал Шарон у 2005 році добився відступу із Сектора Гази (за що ХАМАС відплатив ракетними ударами).


Слід назвати й протилежний морально-політичний приклад: федеральний канцлер Віллі Брандт, батько східної політики. Сьогодні її по праву вважають увертюрою до об’єднання Німеччини. Але розумно було б спитати, чи він свого часу діяв інакше, ніж тепер президент США Дональд Трамп. І Брандт, і Трамп — обоє представники демократій, вели переговори з диктаторами та їх, так би мовити, морально вибілювали чи легітимізували.


Брандт із Брежнєвим, Трамп із північнокорейським Кім Чен Ином — обоє просто дотримувалися західної гуманістичної максими. Її ми знаходимо в Декларації незалежності США: «Життя, свобода та прагнення щастя». Хто не (ви)живе, не може мати ні свободи, ні суб’єктивно визначеного щастя. Реалізація без надійної військової сили недосяжна. Вона стояла за Брандтом: армія Сполучених Штатів.


Натомість наших сьогоднішніх проповідників моралі ніхто не сприймає серйозно. Вони зникають. Адже мораль без сили мов іграшковий барабан.

 

Читайте також: Die Welt: G7 перетворилася на 6+1


Такі наші цінності, як багатосторонність, а отже, спільна опора в проблемах, дуже цінні й функціонально необхідні. У теорії. На практиці численність діячів призводить до дисфункціональності. Тому такий підхід у кризі не з часу Трампа. Якщо не буде розвинуто нові, дієві методики багатосторонніх відносин, заклик до них залишиться варіантом іграшкового барабана. До наших інституціоналізованих цінностей належать традиційна партійна система, церкви, профспілки або якість нашої другої священної корови — автомобілів made in Germany. Ми й тут переживаємо занепад цінностей. Адже від народних партій люди біжать такими самими зграями, як і від профспілок із церквами, навіть німецькі автовиробники та екс-ідол Загальний німецький автомобільний клуб (ADAC) продавали обманні обгортки. Кожен продукт, включаючи пропозиції церков, містить певну мораль. Але попит на неї знижується, бо вона вже не сприймається як така або справді пропонує більше мамони чи фарсу, ніж моралі.


Активніше залучення громадян, пряма демократія, референдуми — ці чудодійні засоби часто пропонують для морального відновлення. Чи підсилили Європу й демократію референдуми щодо Brexit, європейської Конституції у Франції та Нідерландах, незалежності Каталонії? Своїми успіхами популістські партії (і Трамп!) завдячують значній частині популюсу, отже, народу. Із чого ми бачимо, що демократією (як і в античних Афінах) проти моралі, а отже, і проти народу можуть зловживати демагоги, «вожді» та спокусники.


«Зважитися на більше демократії», на жаль, не означає автоматично владу народу та для народу, але це й не проти народу. Висновок? Менше іграшкових барабанів, більше ідеальної та матеріальної сили.

 

------------------

Про автора: Міхаель Вольфзон історик і публіцист. У 2017-му став викладачем року. Серед іншого написав «Німецько-єврейські щасливчики», «До глобального миру», «Кому належить Свята земля?»