Світ

  ▪   Томас Шмід
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Відродження жорстокого християнства

фото: reuters
Зростає християнство, яке у середньовічному стилі сприймає себе відокремлено від інших деномінацій і не зважає на любов до ближнього. В Угорщині, Польщі, як і в Росії, держава та релігія об’єднуються. Це фатальний розвиток
Матеріал друкованого видання
№ 23 (551)
від 7 червня

У Росії віра служить державному інтересові, який до того ж просякнутий етнічним націоналізмом: голова православної церкви Кірілл і президент Владімір Путін. З 1 червня це офіційно. У параграфі 28 «Загального регламенту для установ Вільної держави Баварія» мовиться про таке: «У фойє кожної офіційної установи на видному місці слід розмістити хрест як вираз історичного та культурного визначення Баварії».


Цього хотів баварський прем’єр Маркус Зедер. Прикметним було передовсім те, як він почав свою кампанію за хрест: сфотографувався, високо тримаючи хрест у фойє баварської державної канцелярії. Це було не дуже по-християнськи, а радше трохи грубо й злегка агресивно. Зедер тримав хрест, наче у фільмі про Дракулу. Баварський прем’єр не самотній у залученні християнства до політичних та державних потреб. І він у цьому далеко не найрадикальніший.


Уже тривалий час привітному, підкреслено відкритому до світу, а подекуди аж надто вирозумілому до інших релігій, культур і цінностей християнству повсюдно протистоїть жорстке, відмежоване й войовниче християнство. Засада любові більше не безсумнівна. У двох країнах Європи — Угорщині та Польщі — саме це не вельми привітне до людей тлумачення християнської спадщини навіть спромоглося стати своєрідною державною доктриною. Таке жорстоке християнство аж ніяк не нове. Воно радше переживає ренесанс після довгої паузи. У Німеччині та інших країнах Європи ще не так давно християнство було передовсім справою церковних кафедр і влади. Значною мірою християнські церкви були близькими до держави й покірними владі інституціями. Освячувалася зброя, священики закликали підданих до покірності долі та послуху. Про вільного, здатного бути громадянином християнина церквам не йшлося.

 

Читайте також: Франсуаза Том: «Путінізм може пережити Путіна»


Ще за часів Аденауера християнські церкви були наближені до держави й не таїли, що передовсім підтримували чинний державний уклад. Вони поширювали радше погрози, а не благовість, одностайно протистояли ліберальній зміні цінностей. Християнська традиція має два напрями, які ніколи не перебували у зв’язці: любов до ближнього, милосердя, співчуття та віра в рівність усіх людей від початку були центральними цінностями християнства. Ісусова притча про доброго самаритянина, який засвоює сюжет із юдейської Тори, утілює ті цінності. Він допомагає пограбованому й пораненому чоловікові при дорозі, перев’язує його рани, відвозить у заїжджий двір і дає господареві два динари за догляд пораненого. А тоді рушає далі. Самаритянин не залишається з ним і не дає 10 чи 20 динарів, не діє надмірно чи сентиментально.

 

Він вчиняє розумно: створення людини за подобою Божою велить йому не проходити байдуже повз, натомість активно допомогти. У цій юдейсько-християнській традиції важливі добра воля та добрі вчинки. Й оскільки божественний план спасіння включає всіх людей, для християн важливішим у чужому є людина, а не іншість.

Зростає християнство, яке вербально знову береться за меч. Яке мало дбає про екуменічність, а толерантність стосовно інших релігій взагалі не бере до уваги. Яке радо перетворило б Європу на добре укріплену християнську фортецю


Не дивно, що ця християнська традиція чудово поєднується з універсальними правами людини сучасності та їх міжнародно-правовими наслідками. Це дружнє до людини тлумачення християнства переживало останніми десятиліттями несподіваний тріумф. Церкви вже не були адвокатами заможних і сильних, а радше бідних і слабких. При цьому вони, приміром у питанні біженців, стояли за безумовний універсалізм, який високим моральним жестом відкидає винятки та розмежування: усі люди брати, найдальший є найближчим. Цю позицію в дуже серйозний спосіб обстоює, наприклад, Папа Франциск, радше карикатурно втілює її Марґот Кесманн (німецький ліберальний теолог, голова Ради Євангелічної церкви Німеччини. — Ред.). Мов полемічна відповідь на це вже довгий час чимраз голосніше й рішучіше проявляється — і слідує за другим напрямом християнської традиції — християнство, що знову дотримується жорсткішого варіанта церковної традиції.

 

Зростає християнство, яке вербально знову береться за меч. Яке мало дбає про екуменічність, а толерантність стосовно інших релігій взагалі не бере до уваги. Яке цілком відмовляється від четвертої із семи справ милосердя — «подорожнього прихистити». Сприймає деномінації. Яке радо перетворило б Європу на добре укріплену християнську фортецю. Яке без сліду докорів сумління вказало б на двері кожному чужинцю та біженцю. Якому не відома напруженість між претензією прав людини на універсальність і тим, що підвладне людині, воно не сприймає її болісно. Християнство, яке прагне залишитися повністю наодинці із собою. Яке, як у випадку керованої ПіС Польщі, задля збереження християнсько-католицької заповіді чистоти готове позбавити християнську віру її основного змісту — любові. Яке задля порятунку християнського послання його ж і руйнує.  Це християнство має не одну поганську рису. Під личиною християнства тут діє стара ненависть до його визначальної ідеї. Лють через те, що християнська максима любові до ближнього в цьому світі навіть наближено не може стати реальністю.

 

Читайте також: Малкольм Ріфкінд: «Путіну подобається випробовувати Захід і посилювати свій вплив, але без ризику вв’язатися у справжню війну зі США або всім західним світом»


Ніхто так чітко не сформулював цей імпульс, як Фрідріх Ніцше. Він вважав, що християнська вимога не надто смілива й сильна, а радше слабка та сентиментальна. Християнство знецінило земне, воно також у формі лібералізму, соціалізму й демократії релігія вбогих і безпорадних. Воно поневолило сильних, дискредитувало індивідуальне досягнення. У «Заратустрі» Ніцше сформулював класичний аргумент надлюдини проти будь-яких намагань покращити землю щодо прав індивіда: «Що у світі породжує більше страждань, ніж глупота співчутливих?». Ішлося про те, що милосердя тільки все погіршує. Ті, хто вдає, ніби хоче чинити добро, лише шкодять. Вони не допомагають світові, тільки самовдоволено купаються у своїй вдаваній доброті. Вони здійснюють «моральний імперіалізм», який невмолимо поширюється та в ім’я добра затуляє рот усім, хто розсудливо керується інтересами й перемогу прав людини в усьому світі вважає архаїчними казочками. Те, наскільки нові християнські європейські держави, переважно навіть не здогадуючись про це, надихнулися сином пастора й ненависником християн Фрідріхом Ніцше, справді вражає.
Поки що немилосердне християнство стало офіційним і державоутворювальним лише у двох країнах — членах ЄС: Угорщині та Польщі. Ознак загальної тенденції до авторитаризму та до архаїки стає чимраз більше. У Німеччині це АдН та її інтелектуальний тил, чиє розуміння Європи засадничо виключає чужинців.


У католицькій Італії лідер «Ліги» Маттео Сальвіні здобув відомість, має щоразу більшу підтримку — і йому аж ніяк не зашкодило — завдяки тому, що він в ординарній манері відкинув заклики Папи стосовно біженців. При цьому Сальвіні менш чи більш чітко заявив, що понтифік краще стулив би пельку.

 

Читайте також: Пастка «спільного моря». Війна за Азов


Окрім того, у Балканських державах, де більшість населення православні, церква також не привертає уваги голосними закликами до міжетнічного миру. І не менш важливо: постійний тет-а-тет Владіміра Путіна з російською православною церквою. Тут найвиразніше виявляється те, куди з державною метою мітить авторитарне використання гаданої християнської традиції. Церква та віра певною мірою одержавлюються, слугують інтересові держави, який до того ж просякнутий етнонаціоналізмом.


Дуже важливе для сучасного християнства відокремлення держави й церкви, яке в радянський час не було добровільним, зараз знову скасовується в Росії. Церква стає державою. Стає її слугою. Вона перетворюється на державну релігію країни, лідер якої фактично зліквідував демократію. Він мислить лише категоріями сили й друг/ворог і для нього насилля цілком легітимний політичний засіб.


Усі ці неоавторитарні адвокати християнства немилосердно прагнуть повернутися до світу держав і віри ХІХ століття, у якому війна між країнами була нормою. Тоді, особливо в православних і протестантів, церква була додатком до держави, підпорядкованою інституцією. Немислимою здавалася загальна хартія з прав людини, не кажучи вже про міжнародні організації, такі як Ліга Націй, ООН, Управління верховного комісара ООН у справах біженців і Міжнародний суд. Християни без милосердя відкидають майже всі спроби створити дієві елементи глобального суспільного договору. Вони не «європейські», вони середньовічні.