Світ

  ▪   Філіпп де Лара

Що в біса сталося з Макроном?

фото: reuters
У чому помилявся французький лідер, цитуючи Достоєвского
Матеріал друкованого видання
№ 23 (551)
від 7 червня

Що трапилося з президентом Франції Емманюелем Макроном у Санкт-Петербурзі? Слова, сказані й несказані під час його візиту в Росію, сигналізують про кардинальну зміну зовнішньої політики Франції, що скидається на капітуляцію — чи то тимчасову, чи то остаточну. Зовсім не зрозуміло, як ця зміна узгоджується з міжнародною стратегією та амбіціями самого Макрона.


Його президентство починалося з актуальних і серйозних меседжів до ЄС та світу: Франція закликала партнерів (передусім Німеччину) визнати кризу й прорахунки в управлінні Євросоюзу; силу загроз, що кидають тінь на існування ЄС, призводячи до дезінтеграції. У промовах про майбутнє Європи, виголошених в Афінах та в Сорбонні у вересні 2017 року, президент запропонував терміново ініціювати амбітну програму переосмислення та переформатування ЄС. Ішлося про демократизацію, новий підхід до управління, що передбачатиме ефективну координацію й солідарність на противагу нинішній системі, яка призводить до недовіри й конфлікту інтересів у відносинах між країнами-членами, а також про конструктивнішу політику у сфері безпеки та оборони. Нині ця програма — частина Макронової внутрішньої політики реформ та відновлення у Франції. Президент прагне повернути велич країни за рахунок повернення величі ЄС і навпаки, адже їм не обійтися одне без одного. Росію називали не лише агресором проти України, а й дестабілізаційною силою для всієї Європи. Куди ж усе це поділося в Санкт-Петербурзі?

 

Читайте також: Росія: до нового заледеніння?


На спільній прес-конференції Макрон ані словом не згадав про Крим. Він лише сказав, що «мирне врегулювання кризи на Донбасі — головна умова відновлення добрих відносин між Європою й Росією». Кілька тижнів тому Франція наголосила, що анексію українського півострова ніколи не буде визнано, а також назвала РФ агресором на Донбасі. Однак у Петербурзі Макрон згадав про санкції лише в такому контексті: французькі компанії є найбільшими іноземними роботодавцями в Росії, «попри санкції». Дивні слова як для людини, що просуває геть протилежну політику, та й абсурдний аргумент із погляду економіки. Згадувалася справа Олега Сенцова й Кірілла Сєрєбрєннікова, але Макрон мало не вибачався, коли пояснював значення свободи діячів культури для французької громадської думки. Тож не пощастило українським заручникам: вони не діячі культури, а лише журналісти й кримські фермери. Може, у таких питаннях, як дотримання прав людини й політичні в’язні, м’який підхід справді ефективніший за тиск, та чи обов’язково було Макронові відповідати на запитання про кібератаки (мовляв, Франція й Росія співпрацюватимуть у цій сфері, щоб запровадити «спільні правила»)? Чи обов’язково було згадувати про зустріч із представниками «Меморіалу» й казати: «Меморіал» відіграє важливу роль у демократичному житті Росії»? У цьому контексті «демократичне життя» звучить двозначно, ба навіть легковажно.

Вистава в Петербурзі була безглуздою, бо президент Франції пожертвував гідністю, однак нічого не здобув: хай якою доцільною була домовленість із Путіним про Сирію, ядерну угоду та будь-які інші питання, Росія виконуватиме лише те, що вимагає сильніший партнер


Та найбільш тривожним виявом нової позиції Макрона був коментар, що спершу може видатися банальним: «Я переконаний, що обидві наші країни призначені для того й зацікавлені в тому, щоб внести, як казав Достоєвскій, примирення в усі європейські суперечності». Політики, які не прочитали жодної книжки, за підказкою радників люблять цитувати класиків. Проте Макрон не такий. У нещодавньому інтерв’ю (Nouvelle Revue Française, квітень 2018 року) він пояснив, що завдяки літературі «будується тривкий емоційний та інтелектуальний фундамент, який формує наш світогляд. Я ґрунтовно вивчав філософію, але саме література сформувала мене як особистість. […] Можна сказати, я уособлюю схильність французів до романтики: цього не вмістити в жодну формулу, але саме в цьому сутність політичної авантюри. […] Історія, яку ми переживаємо в Європі, знову стає трагічною. Багато речей має бути переосмислено. У цій авантюрі ми можемо глибоко вдихнути й прямувати до відновлення, для якого література є необхідним компонентом». Отож цитату з відомої промови Достоєвского про Пушкіна 1880 року слід сприймати серйозно.


Що ж казав у тій промові Достоєвскій? Що росіяни — єдиний народ, який має стати «всесвітнім» і «вселюдським» народом у новому возз’єднаному світі: «Так, призначення росіянина є безперечно всеєвропейським і всесвітнім. […] О, народи Європи й не знають, як ми їх цінуємо! …стати істинним росіянином, власне, і означатиме: прагнути внести примирення в усі європейські суперечності, й уже остаточно вказати вихід європейській тузі у своїй російській душі, що є вселюдською й возз’єднує людей, умістити в ній усіх наших братів із братською любов’ю». У «Щоденнику письменника» Достоєвскій детальніше розповідає про «суперечності» й здатність російського народу їх подолати: «Основні моральні скарби духу […] не залежать від економічної сили. […] Усі 80 мільйонів її [Росії] населення являють собою таке духовне єднання, якого, звісно, в Європі немає ніде й не може бути. […] Усі багатства, накопичені Європою, не врятують її від падіння, адже «вмить щезне й багатство». Водночас саме на цей підкопаний і заражений суспільний устрій і вказують народу нашому як на ідеал, до якого треба прагнути». Він схвалює «примирення» між західниками та слов’янофілами, що стало можливим завдяки Пушкіну. Хоча єднанням мають заправляти слов’янофіли, бо для росіян неприйнятні західники, які, за словами Достоєвского, кажуть, що не хочуть православ’я, бо вони, бачте, атеїсти і європейці.

 

Читайте також: Задобрити ведмедя


Президент Франції навряд чи підтримує таку агресивну атаку на європейські ліберальні цінності, «супереч­ності» яких має подолати «Священна Росія», бо ж такою є нинішня ідеологія Кремля. То що ж тоді Макрон хотів сказати? Може, намагався надіслати сигнал тривоги тим, хто досі не сприймає російської загрози всерйоз? Та, найімовірніше, він утомився, бо самотужки несе хрест лідера ЄС і протистоїть Владімірові Путіну. Макрона кинули напризволяще британці через Brexit, італійці, які потонули в антиєвропейській демагогії; Анґела Меркель, яку паралізує слабкість її коаліції та неспроможність опиратися проросійським лобістам. У наш час керувати світом — справа нелегка: європейським лідерам треба щось робити із кризою, що сталася після виходу США з ядерної угоди з Іраном, із гуманітарною катастрофою в охопленій війною Сирії, де править злочинний диктатор за підтримки Росії та Ірану й немає альтернативного лідера. Та й неабияку проблему становить ексцентричний президент США, якому не можна довіряти не тому, що він постійно бреше, як Путін, а тому, що він у дуже вигадливий спосіб змінює свої рішення мало не щосекунди.

 

Читайте також: Подвійна гра Емманюеля Макрона


Гадаю, ще більше, ніж слабкість ЄС, Макронові дошкуляє брак солідарності Заходу, спричинений одностороннім виходом Трампа з ядерної угоди з Іраном. Байдуже, хто винен у розколі між європейцями й американцями, адже на карту поставлено ліберальний світовий порядок, що є (чи принаймні був) заснований на євроатлантичній солідарності. Своєю непередбачуваною поведінкою президент США уже кілька місяців надсилає суперечливі меседжі про НАТО, світову торгівлю, Сирію тощо. Дехто вважає, що його дивацтва ніяк не впливають на відданість Сполучених Штатів ліберальному світовому порядку. Дехто побоюється, що Трамп безповоротно змінить міжнародні відносини, що вкупі з іншими чинниками може завдати катастрофічного удару цьому порядку (читайте нещодавню статтю Річарда Гаасса на Project Syndicate «Ліберальний порядку, спочивай із миром» («Liberal Order, R.I.P.»)). Здається, Макрон погоджується з другою думкою. Мабуть, дивне примирення з Путіним — то наслідок його нової позиції.


Вистава в Петербурзі була безглуздою, бо президент Франції пожертвував гідністю, однак нічого не здобув: хай якою доцільною була домовленість із Путіним про Сирію, ядерну угоду та будь-які інші питання, Росія виконуватиме лише те, що вимагає сильніший партнер. Путін не вважає, що має бодай якісь зобов’язання, тим більше перед слабшим партнером. Макрон краще за будь-кого усвідомлює, яке значення мають символи в політиці. Форма переважає над змістом, форма і є змістом. Дружня зустріч з «Меморіалом», емоційна приватна розмова про заручників і дотримання прав людини — усе це ніщо, якщо не відбувалося на публіці. Не варто плутати співробітництво з легковажністю. Суворі слова й непохитність щодо політичних в’язнів і прав людини дали б більше шансів на справжню домовленість про співпрацю в Ірані чи Сирії, ніж порожні фрази. Якщо Макрон справді опустив руки, бо гадає, що його план із переосмисленням і поверненням величі ЄС провалився, це пояснює його поведінку в Росії, але не виправдовує.