Світ

  ▪   Філіпп де Лара

Європа в невагомості. Чи втримає західна демократія навалу популістів

Після розвалу комуністичного блоку й розширення ЄС на початку цього століття багато тривожних дзвіночків у політиці порушували стабільність і самовпевненість ліберальної демократії, особливо «європейського дому».
Матеріал друкованого видання
№ 16 (544)
від 19 квітня

Зросла кількість протестних партій у всіх країнах; дві краї­ни — засновниці ЄС, Франція та Нідерланди, відмовилися підписати у 2005-му новий європейський договір; велика рецесія 2008 року сприймається як зраджена обіцянка глобалізації; несподівано прийшли до влади євро­скептичні й антиліберальні сили в Австрії, Угорщині, Італії, Чехії та Румунії. Але все це не вивело еліти зі стану спокою, чи то пак радше дивного примирення з «політикою неминучості» (вдалий вислів, вигаданий Тімоті Снайдером). Ми все ще жили в нудному й мирному світі «кінця історії». 11 вересня 2001-го стало величезним ударом і спричинило війни, які тягнуться досі. Але навіть після 9/11 ісламський тероризм не вплинув на готовність країн Заходу далі жити й працювати, як завжди, незважаючи на 12 кривавих терактів із 2004 по 2014 роки (які забрали близько 215 життів). Для порівняння: за той самий період у світі від ісламського тероризму загинуло понад 170 тис. людей. Найбільша частка з них припадає на Африку, далі йдуть Афганістан та Ірак.

 

Читайте також: Чому радикалізується польська молодь


У 2015-му стався перелом: лише за цей один рік ісламські терористи вбили 414 осіб у країнах Заходу, 155 із них — у Франції. До Європи прибуло більше ніж мільйон біженців (у 2014-му їх було 627 тис.), що спричинило паніку й сплески обурення по всьому ЄС. Того самого року популістські сили домоглися значних успіхів на виборах у багатьох країнах. У Данії Народна партія набирає 21,1% голосів, а в колись панівної Ліберальної залишається тільки 19,5%. В Іспанії «обурені громадяни» з лівої популістської сили «Подемос», створеної лише у 2014 році, здобувають 20,7% голосів на виборах. У Польщі ПіС перемагає на президентських і парламентських перегонах із результатом 37,6% і відтоді править країною. У Британії Партія незалежності Сполученого Королівства проривається до влади з 12,6% і в наступному 2016-му оголошує Brexit. Ще за рік до того угорська сила з фашистським ухилом «Йоббік» збільшує свій електорат із 16,6% у 2010-му до 20,2%. На загальноєвропейських виборах націонал-популістські партії посідають перші позиції у Франції, Британії, Данії та забезпечують собі принаймні 140 місць (із 751) у Європейському парламенті. Тим часом свою владу зміцнює Владімір Путін. Його четверте (а фактично п’яте) переобрання у 2018 році уможливилося куди меншими махінаціями, ніж у 2012-му. Настав час поставитися до популізму й авторитаризму серйозно. Політика неминучості, виявляється, перестала бути неминучою.

 

Час радикалів


У Франції прихід до влади Емманюеля Макрона на перегонах 2017 року став заслуженою перемогою над популізмом. Зокрема, у його замаскованому прояві в особі Франсуа Фійона, колишнього головного кандидата від правоцентристів (партія «Республіканці»), відверто проросійського політика, який був готовий порушити європейську солідарність щодо санкцій і визнати анексію Криму.

є щонайменше одна постійна та універсальна риса всіх підривних партій: вони фінансуються Росією та підтримують її. Це може стати надійною вихідною точкою для того, щоб зрозуміти невловиме

 

Але Франція стала винятком. В Австрії (2017), Німеччині (2017), Італії (2018), Нідерландах (2017) на референдумі про вихід Сполученого Королівства з ЄС (2016), не кажучи вже про обрання Трампа на президентських виборах у США, популісти перемагали чи набирали достатню кількість голосів, щоб стати центральними гравцями в системі, яку вони нищівно критикували ззовні ще за кілька років до того. Популісти здебільшого представлені ультраправими або консервативними силами, але вони мають і не менш успішний лівий бренд: в Іспанії у 2016-му партія «Подемос» зміцнила власні позиції до 21,2%; у Німеччині ліві не можуть помірятися успіхом з АдН (12,6% проти 4,7% у 2013 році), але зберігають свій електорат (9,2%) і виграли ще п’ять місць; у Франції «Нескорена Франція» набирає 11,03% і здобуває 17 місць на парламентських виборах після перемоги Макрона (у попередньому скликанні Асамблеї ця сила не мала жодного місця); в Італії «Рух 5 зірок» збільшує частку набраних голосів до 32,7%, дещо посунувши так звану правоцентристську коаліцію (37%) під фактичним проводом ультраправої «Північної ліги» (47% із 265 місць коаліції). 2019-го парламентські перегони відбудуться у восьми європейських країнах (як і вибори до Європейського парламенту). Результати здебільшого можуть виявитися надто непередбачуваними.

 

Продукт хаосу


Масштаб викликів демократії очевидний. Не таке очевидне їхнє розуміння, і в цьому наша проблема. Так звані популістські сили неоднорідні. Немає адекватного розуміння поняття популізму, принаймні воно не адекватніше, ніж визначення консерватизму. Це переоцінювання єдності протесту проти ліберальних цінностей і недооцінювання його руйнівної сили. Націоналізм ще гірший. Тому що, по-перше, змішує докупи агресивний і ксенофобський націоналізм із патріотичною гордістю та збереженням національної культури й ідентичності (Україна дорогою ціною платить за цю помилку). А по-друге, не помічає ненаціоналістичних рухів: ультраправі угруповання зазвичай вороже або байдуже ставляться до національного питання. Вони воюють за «християнську цивілізацію» чи за вищість білої раси («білий супремасизм»).

 

Читайте також: Страшилка «неонацизму». В чому загадка українських правих радикалів?


Гомофобія та расизм не мають національності (як і путінський імперіалізм, тож ці групи зустрічають у Москві з розкритими обіймами, що не дуже подобається націонал-популістам). Такі групи завжди крихітні, але це не шкодить їхній здатності сіяти насильство. У межах виборчої конкуренції чи поза нею така розсіяна мережа організацій дестабілізує політичний ландшафт, створюючи на ньому новий політичний вододіл (чи вододіли). Вона не підпадає під традиційний поділ на лівих і правих: переможці й переможені в процесі глобалізації, проєвропейці та євроскептики, прибічники або закритості та протекціонізму, або ж відкритості. Вони проникли в помірковані партії. Наприклад, у Франції під керівництвом нового лідера Лорана Вок’є «Республіканці» перетворилися з партії бізнесу й поміркованого консерватизму на захисників родин зі скромними доходами, жертв непевності та малозабезпеченості. Але це ще не все. Ці сили зазвичай не змінюють перебіг політичної дискусії та не пропонують політичних альтернатив. Вони радше міняють теми одна за одною: сьогодні імміграція, завтра мультикультуралізм проти ідентичності, далі відмова сплачувати податки тощо. Дедалі більша частина їх схиляється до політики насильства (як крайні праві, так і крайні ліві): відкритість до іншості й турбота про планету можуть бути такими агресивними, як і расизм.


Популістські партії часто стоять на межі розколу чи вибуху: французький «Національний фронт» може розділитися у європейському питанні або щодо родинних цінностей. Авторитет Геерта Вільдерса ставлять під сумнів і його однопартійці, й інша політична сила, євроскептичний «Форум за демократію». «Рух 5 зірок» переживає постійну психодраму. І всі ще пам’ятають, як у 2008 році для Австрійської партії свободи мало не стали фатальними секс-скандал за участю її лідера Йорґа Гайдера та його передчасна загибель. Але, попри всю їхню мінливість і непостійність, це не заважає таким силам далі займати позиції на політичній арені.

 

Читайте також: Майже 6 тисяч громадян ЄС воюють на боці джихадистів - Єврокомісія


Ще один важливий момент: поняття популізму обме­­жується політичним питанням, тоді як контроверсійні голосування та союзи популістів нерозривно пов’язані з ширшими суспільними явищами. По-перше, це схильність до словесного й фізичного насильства через будь-що серйозне чи дріб’язкове — від місцевого самоуправління, галасливих сусідів і наукових суперечностей до імміграції чи абортів. По-друге, дедалі більшого впливу набирають теорії змови. Нещодавно проведене у Франції опитування (IFOP, 2017-й) виявило, що 35% респондентів переконані в причетності американського уряду до теракту 11 вересня 2001 року: 47% молодих людей віком від 18 до 34 років і 44% серед безробітних, школярів і студентів. 22% підозрюють або впевнені, що ісламістські теракти в Парижі в січні 2015-го (коли загинуло 20 осіб, зокрема журналісти сатиричного видання, поліцейські та відвідувачі супермаркету кошерних продуктів) були насправді сплановані чи спровоковані французькими спецслужбами. У віковій групі 18–24-річних частка таких сягає аж до 34%. 55% опитаних вірять, що Міністерство охорони здоров’я у змові з фармацевтичними компаніями приховує від громадськості правду про шкідливість щеплень.

 

Помітний російський слід


Усе це тривожить і дивує. Проте є щонайменше одна постійна та універсальна риса всіх підривних партій: вони фінансуються Росією та підтримують її. Це може стати надійною вихідною точкою для того, щоб зрозуміти невловиме. Росія експортує не лише лобізм, фальшиві новини, кібер­атаки, корупцію політиків і махінації на виборах (а ще відкриту війну в Україні). Вона експортує сенси. Хоч би яким ірраціональним, непослідовним, заздрісним, неуспішним на всіх фронтах — як у своїй країні, так і у світі — і навіть смішним (згадайте його неоднозначну огиду до гомосексуальності; за словами Снайдера, російський президент «пропонує маскулінність як аргумент проти демократії») був Путін, він показує кризу демократії. Росія навіть не мусить бути привабливою моделлю, щоб окреслити чіткими рамками ситуацію, яку багато громадян Заходу сприймають як безглузду.

 

Нещодавно проведене у Франції опитування (IFOP, 2017-й) виявило, що 35% респондентів переконані в причетності американського уряду до теракту 11 вересня 2001 року: 47% молодих людей віком від 18 до 34 років і 44% серед безробітних, школярів і студентів. 22% підозрюють або впевнені, що ісламістські теракти в Парижі в січні 2015-го були насправді сплановані чи спровоковані французькими спецслужбами


У своїй новій книжці «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» («The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America», 2018) Тімоті Снайдер пояснює механізм дії цього феномену. «За розвалом політики неминучості з’явилося ще одне відчуття часу: політика вічності. Якщо неминучість обіцяє краще майбутнє для всіх, то вічність ставить одну націю в центр циклічної історії віктимності. Час перестає бути спрямованою в майбутнє лінією та перетворюється на коло, яке нескінченно повертає ті самі загрози з минулого. [...] Тож те, що вже сталося в Росії, може трапитися й в Америці та Європі: усталення величезної нерівності, витіснення політики пропагандою, перехід від політики неминучості до політики вічності. [...] Коли завмирає соціальна мобільність, неминучість поступається місцем вічності, а демократія — олігархії. Олігарх, який вішає локшину на вуха про своє невинне минуле (можливо, за допомогою фашистських ідей), пропонує фальшивий захист людям із реальними бідами. Віра в те, що технології служать свободі, відкриває шлях його спектаклю. Олігарх переходить до реальної політики зі світу вигадки й править завдяки міфу та створеній ним самим кризі».


План Путіна настільки ж абсурдний, як і простий, але ефективний. «Звівши російську державність до свого олігархічного клану та його впливу, він має тепер лише єдиний спосіб відвернути увагу від перспективи майбутнього колапсу: представити демократію конкретною та постійною загрозою. [...] У 2013 році РФ стала підбивати або залякувати своїх європейських сусідів, щоб ті відмовилися від власних інститутів та історії. Якщо Росія не може стати Заходом, то нехай Захід стане Росією». Таке розуміння наших труднощів надзвичайно привабливе, тому що воно заповнює розрив. А ще тому, що, незважаючи на неповторно-маніакальну маячню РФ, ми чимось скидаємося на неї. Є дві спільні риси. Перша: системна корупція поширюється в усіх країнах Заходу та живиться податковими махінаціями, «сірою» економікою, у якій змішуються законні та кримінальні гроші, що призводить до парадоксального поєднання прийняття цього на щоденному рівні та глибокої недовіри до еліт.

 

Читайте також: Невидимі радикали. Куди поділися українські скінхеди


У цьому розумінні Україна унікальна тим, що в ній поєднується пострадянська клептократія з корупцією західного штибу й незграбними спробами позбутися їх обох. Друга: суспільна сфера в Росії наскрізь пронизана брехнею. Але, на відміну від старої радянської брехні, вона базується не на політичній пропаганді, а на довірливості та повній дурні. Людей готують до того, щоб вони вірили чому завгодно, і немає значення, у що вони вірять. Аналогічно в усіх демократичних країнах процвітають найрізноманітніші теорії змов. Усіх їх, власне, живить віра в те, що наші лиха від однієї-єдиної світової змови, глобалізації, капіталізму, євреїв, масонів — та чого завгодно. Така наївність поєднується з недовірою до всіх еліт, політиків, а також лікарів, науковців тощо.


Ця ситуація не відрізняється від повоєнної Європи. Надії на справедливість і прогрес, що виникли під час війни проти варварства, не витримали випробування періодом відбудови та ілюзій повсякденного життя у звичайній державі й піддалися на солодкі голоси сирен комунізму. Це трапилося не тільки у Франції й Італії, де комуністичні партії мали великий вплив: у всіх демократичних державах багатьох спокусив і вразив радянський комунізм або принаймні переконав своєю невідпорною успішністю. Європа впоралася з цим викликом. Зараз уже є новий (хоча й він частково походить ще з радянської спадщини). Реакція міжнародної спільноти на справу Скріпаля та хімічні атаки в Сирії у квітні є, можливо, ознакою виходу з цього невагомого стану. Імовірно, наступним кроком стануть міжнародні санкції проти Асада та його російського покровителя. Можливо, європейські держави не тільки видворятимуть дипломатів, а й ухвалять свої закони Маґнітского. Можливо, вони зупинять будівництво «Північного потоку-2» і проведуть ретельне розслідування ворожої підривної діяльності на своїй території. Свобода — найвища цінність європейської цивілізації. Та для її збереження не досить просто визнати, що ми недостатньо її плекали та що їй загрожує небезпека.