Світ

  ▪   Денис Казанський

Вижити за будь-яку ціну. Досвід Ізраїлю

Як тривала війна може стимулювати розвиток країни

Останніми роками в Україні заведено виправдовувати невдачі та прорахунки влади війною. Остання, хоч як сумно це визнавати, швидко стала зручною чиновникам. До війни тепер апелюють із будь-яких підстав. Брак необхідних реформ, зростання тарифів, корупція, низьке зростання ВВП, збільшення держборгу — тепер усе це списується на воєнний конфлікт. Це раніше в усьому були винні погані управлінці. Тепер усі невдачі можна пояснити бойовими діями, які давно вже перейшли в затяжну фазу, що може розтягнутися на роки.

 

Хоч як парадоксально, війна на Сході стала для України радше не стимулом до дії, а приводом для бездіяльності. У 2014-му вона одночасно виявила всі вади держави. Показала нам глибину прірви, на краю якої ми стоїмо. Але щойно трохи відступили від цього краю та перестали бачити перед собою безодню, як знову розслабилися й опустили руки. І далі живемо з надією: пронесло один раз, то й пронесе інший. Будь-які спроби висловити невдоволення або критику наражаються на заперечення: «Не на часі розгойдувати човен, у нас війна».

 

Читайте також: Бойові лазери — зброя майбутнього?

 

Тим часом у світі є країна, для якої життя в умовах воєнної загрози є природним станом. При цьому вона примудряється не тільки виживати, а й успішно розвиватися. Її назва Ізраїль. З дня своєї появи на карті ця країна оточена ворожими державами, які значно перевершують її за розмірами та мріють знищити. Але з усіх сутичок із сусідами Ізраїль щоразу виходить переможцем і тільки зміцнюється на зло ворогам.

 

Як йому це вдається? Частково відповідь на це питання дає книжка американських авторів Дена Сенора та Сола Сінґера «Країна стартапів». Якщо спробувати переказати її зміст одним реченням, то можна сказати, що вона про те, як одна маленька країна дуже хотіла вижити. У перші роки свого існування Ізраїль перебував у куди важчій ситуації, ніж Україна сьогодні. Але, попри все, вистояв.

 

У 1948 році в ізраїльських чиновників було набагато більше приводів для виправдання можливих власних невдач, ніж мають сьогодні українські управлінці. Їм дістався клаптик пустелі без корисних копалин і без важливої промисловості. Підтримувати зв’язок із зовнішнім світом нова країна могла тільки морем: з усіх боків її оточували арабські держави, які відразу ж пішли на єврейський Ізраїль війною. Складно було придумати собі суворіші умови для старту.

 

Читайте також: Роботи в бою. Це вже не фантастика

 

Сьогодні перед Україною стоїть таке саме питання, яке вже 70 років вирішують ізраїльтяни. Це проблема виживання національної держави. Тимчасове затишшя на фронтах Донбасу не повинне нікого вводити в оману. Росіяни достатньо сказали й зробили за останні чотири роки, щоб розвіяти всі сумніви щодо їхніх планів. Росія зацікавлена в знищенні України. Перша готова миритися з існуванням другої тільки в як власного сателіта. На останніх президентських виборах Росія проголосувала за війну, і це означає, що для нас, як і для ізраїльтян, розслабитися означає загинути. На відміну від Ізраїлю, Україна мала 20 років фори, але не скористалася нею. За цей мирний період вона не зміцнила армію, не створила нові галузі економіки, не наростила ВВП. Увесь цей час ми думали, ким нам бути: Україною чи УРСР. Вирішували, куди йти: назад в оновлений СРСР або до Євросоюзу. І втратили час. Але приклад, який демонструють нам ізраїльтяни, показує, що безвихідних ситуацій не буває. Можливо, територіальних втрат вже не повернути, але не пізно зберегти те, що залишилося.

 

Ізраїль змушений був створити економіку високих технологій і тепличні умови для стартапів, тому що не мав природних ресурсів. Щоб вирощувати овочі в умовах пустелі ізраїльтянам довелося винайти крапельне зрошення. Згодом їм вдалося побудувати один із найпродуктивніших агросекторів у світі, не маючи ні чорноземів, ні повноводних річок. Щоб не задихнутися в блокаді арабського бойкоту, Ізраїлю довелося зосередитися на створенні й експорті компактних товарів із високою доданою вартістю, адже експортувати великогабаритні вантажі не було можливості. Ніхто не плакав про «втрату арабських ринків». Виходили з даності: співпрацювати й торгувати з тими державами, із якими це можливо; освоювати ті ринки, на які можна зайти.

 

Цікаво, що ізраїльтяни навчилися отримувати користь навіть зі «зради». Відомо, що відразу після створення Ізраїлю Франція спочатку була одним із головних союзників цієї країни, бо саме тоді боролася проти арабського націоналізму в Алжирі. До свого відходу з Алжиру Франція була основним постачальником зброї до Ізраїлю. Але після Шестиденної війни в червні 1967 року уряд Шарля де Ґолля наклав ембарго на продаж французької зброї Ізраїлю, бо вже не хотів псувати відносини з арабами.

 

Читайте також: Хто залишиться, як всі поїдуть

 

Цей випадок засмутив Ізраїль, проте не зламав. Тільки підштовхнув робити ставку на виробництво власної зброї. Відомий ізраїльський підприємець Йоссі Варді казав із цього приводу:

 

«Двома батьками ізраїльського хай-теку є арабський бойкот і Шарль де Ґолль, бо вони нав’язали нам потребу взяти й створити цю галузь».

 

Завдяки ембарго де Ґолля ізраїльтяни навчилися виробляти власні літаки. На початку 1960-х Ізраїль купував у Франції винищувачі «Міраж», але з 1967 року Франція припинила поставки. Після цього ізраїльські конструктори просто скопіювали «Міраж». Уже в 1969-му ними були побудовані перші неліцензійні копії французьких винищувачів, які дістали назву «Кфір» («Левеня»).

 

Армія стала справжнім інкубатором високих технологій. На порожньому місці ізраїльтянам вдалося з нуля побудувати свій військово-промисловий комплекс. Спочатку доводилося ввозити в країну контрабандну зброю, потім вчилися копіювати її в підпільних майстернях. Авіаційна промисловість Ізраїлю — концерн Israel Aerospace Industries виріс буквально з кількох цехів, де в кінці 1940-х років ремонтували списані літаки, що залишилися після Другої світової війни.

 

Читайте також: Штучний інтелект в очікуванні нового лідера

 

Пристосувалася до постійної воєнної загрози також ізраїльська економіка. У першій половині 2000-х, коли насувалася Друга ліванська війна, кількість ракетних обстрілів ізраїльської території різко зросла. Але в цей самий період, 2002–2004 роки, також різко зріс і обсяг прямих іноземних інвестицій до економіки країни. Інвестори вірили, що Ізраїль вистоїть і подолає кризу, що вкладені кошти окупляться та не пропадуть. На жаль, в Україні сьогодні спостерігається зовсім інша картина. Інвестиції не потекли в країну рікою, і не тому, що інвестори бояться, нібито «Путін дійде до Львова». Головні проблеми України — внутрішні. Це корумповані суди, нальоти правоохоронців, які отримали в підприємців назву «маски-шоу», побори чиновників, рейдерство та погані закони.

 

Торій у вересні Європейська бізнес-асоціація, інвестиційна компанія Dragon Capital і Центр економічної стратегії провели опитування серед іноземних інвесторів із метою з’ясувати, що заважає залучати капітал в Україну. Результати дослідження показали, що головними бар’єрами в Україні іноземні інвестори вважають корупцію та недовіру до судової системи. Третьою за важливістю проблемою назвали захоплення ринку олігархами. І лише на четвертому місці опинився воєнний конфлікт.

 

Найстрашнішою російською зброєю, яка сьогодні нам загрожує, є наша слабкість. Досвід Ізраїлю засвідчує, що навіть у ворожому оточенні можна виживати й розвиватися. Було би бажання вижити будь-якою ціною.