Світ

  ▪   Ольга Ворожбит

Польща: влада для одного

Брюссель, Берлін, Тель-Авів, Київ — кількість столиць, із яких лунають голоси невдоволення політикою нинішнього польського уряду, невпинно зростає.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (535)
від 15 лютого

Причини переважно в історичних різнобаченнях, а також і в приземленіших справах, як-от міграційна політика ЄС чи польська судова реформа, теж достатньо. То як так сталося, що політичний відмінник і надійний партнер, яким була Польща для інших країн — членів ЄС та своїх сусідів, перетворився на проблемного підлітка? І чому не слід чекати швидкого повернення до попередніх часів «легкості буття».


Після програшу на президентських виборах у травні 2015 року Броніслава Коморовського, афери з підслуховуванням політиків «Громадянської платформи» (ГП), дуже мінімальної перемоги на виборах до Європарламенту та на місцевих перегонах мало хто очікував, що ГП виграє парламентські вибори 28 жовтня 2015-го. Однак і в таку стійку перемогу правоцентристської партії «Право і справедливість» (ПіС), здається, теж ніхто не вірив, як і в те, що з такою кількістю разючих, місцями близьких до авторитаризму змін у країні вона зможе не просто зберігати свої рейтинги, а й нарощувати їх.

 

Читайте також: Екстаз Варшави й покірливість Києва


Стратегія ПіС була більш ніж вдалою: народові потрібне нове керівництво, сильне та не пов’язане зі скандалами й корупцією (і тут афера з підслуховуванням була дуже корисною), необхідна «добра зміна». Разом із кадровою «зміною» в передвиборчих гаслах керівники кампанії пропонували немало економічних пряників, на які противники реагували як на популізм (зокрема, на програму «Сім’я 500+», згідно з якою від народження другої і кожної наступної дитини влада виплачує родині 500 злотих щомісяця), але цей популізм мав реальну дію на електорат. Хоча варто відзначити цікавий для Польщі феномен: Союз демократичних лівих сил у 2005-му, ПіС у 2007-му і ГП у 2015-му програвали за позитивної економічної ситуації в країні. Оглядачі польського видання Polityka Маріуш Яніцький і Веслав Владика зазначають, що в останні десятиріччя на виборчий успіх партій впливала радше загальна атмосфера, ніж економічні показники. У випадку ПіС, здається, зійшлися всі зірки: атмосфера й «пряники», які уряд Беати Шидло запроваджував якомога швидше. Атмосферою в країні й далі керує ПіС. Згідно із січневим опитуванням польського Центру дослідження громадської думки (CBOS), якби вибори відбулися в січні 2018 року, то за ПіС віддали б свої голоси 44% виборців, за ГП — 15%, до Сейму також потрапили б партія «Сучасна» (Nowoczesna) — 6% та «Кукіз’15» — 5%. Отже, результат керівної партії втричі вищий за результат основної опозиційної, і це попри всі складнощі у відносинах із ЄС та погіршення відносин з основними європейськими столицями. У чому ж секрет?

 

Якби вибори відбулися в січні 2018 року, то за ПіС віддали б свої голоси 44% виборців, за ГП — 15%, до Сейму також потрапили б партія «Сучасна» (Nowoczesna) — 6% та «Кукіз’15» — 5%


Проблема насправді має два кінці. Перший — хороший розрахунок керівної партії; другий — слабкість і суцільний прорахунок опозиції. Остання зробила ставку на ліберальні цінності, а для більшості поляків вони, як виявилося, не мають такого значення, як уже згадана програма «Сім’я 500+», зниження пенсійного віку, підвищення зарплат і низький рівень безробіття. «Більшості суспільства начхати на Конституційний трибунал, дотримання конституційних процедур чи захист конституційних цінностей. Їх цікавить те, що в них на тарілці. Тому маємо те, що маємо», — каже в одному зі своїх інтерв’ю польський політолог, професор Радослав Марковський. Це один із китів влади ПіС. Якщо ГП робила ставку на добробуті країни загалом та успішній постсоціалістичній трансформації, то попередня прем’єрка уряду ПіС Беата Шидло мала радше образ матері, яка готова підставити плече тим, хто вважає себе нужденнішим. Такий собі трохи популістичний хід — «поділитися з біднішим». Другий кит — це антиіммігрантська риторика. Третій — історична пам’ять і боротьба зі «приниженням гідності народу».


«Польща віддана верховенству права так само, як і решта ЄС. Нинішня судова реформа надзвичайно потрібна… Вірю, що ідея об’єднаної Європи та польський суверенітет можуть знайти примирення» — це один із перших твітів Матеуша Моравецького як прем’єр-міністра Польщі. Торік у грудні він змінив на цій посаді Беату Шидло. Його основне завдання визначили, здається, ще до того, як обрали: молодий, англомовний, проєвропейський прем’єр має переконати Брюссель, що реформа судівництва, через яку там уже обговорюють можливість задіяння ст. 7 Лісабонської угоди, не загрожує свободам польського суспільства.

 

Читайте також: Політичний католицизм


Що передбачає ст. 7 Лісабонської угоди? Вона складається з двох частин: ст. 7.1 дозволяє Європейській раді формально «попередити» країну, яку звинувачують у порушенні фундаментальних прав. Якщо це попередження не дає бажаного результату, то вдаються до другої її частини; ст. 7.2 вже передбачає санкції та обмеження права голосу в Раді ЄС. Нині новий міністр закордонних справ, відомий науковець і теоретик міжнародних відносин Яцек Чапутович та його заступник і досвідченіший практик Конрад Шиманський так само активно працюють у
напрямі покращення відносин із ЄС. І Моравецький, і Чапутович мають кращий імідж у Брюсселі, ніж їхні попередники, та намагаються знайти шляхи для домовленостей. Однак від уже проголосованих реформ поки що відмовлятися у Варшаві не збираються.


Вагомим питанням нині для Польщі є те, чи піде далі процедура із задіянням ст. 7.1 Лісабонської угоди. Якщо це відбудеться, то серйозно вдарить по репутації Польщі, вважає Павел Зерка з аналітичного центру Європейська рада міжнародних відносин. Поки що тривають три місяці, які Брюссель надав Варшаві, щоб впровадити свої рекомендації щодо збереження верховенства права. Новий уряд Моравецького, здається, згоден піти на якісь поступки в інших питаннях-супереч­ностях із ЄС (як-от зупинити нелегальну вирубку дерев у Біловезькій пущі), однак скасовувати реформу судівництва ніхто не збирається. Зерка припускає, що стратегією Чапутовича в нинішній ситуації є відтягування часу та сподівання, що до такої Польщі в Брюсселі звикнуть, як звикли до Угорщини Орбана.


Хоча в протистоянні Варшава — ЄС внутрішні зміни в Польщі — не єдиний предмет супереч­ки. Інший — це небажання останньої розділяти міграційні квоти з рештою країн ЄС. Для цього польські політики використовують міф про «українських біженців». Найцікавіше тут те, що прем’єр Моравецький, який після того, як опинився на своїй посаді, раптом теж їх побачив, ще за рік до цього, під час міжнародного економічного форуму в Криниці, казав про потребу заохочувати до Польщі ще кількасот тисяч працівників з України, адже їх потребує польська економіка. Важливо, утім, розуміти, що антиіммігрантські настрої поляків (майже три чверті їх проти прийняття мігрантів у країні за будь-яких умов) — це один із китів підтримки ПіС, і вона триматиметься за нього до останнього. Варто також зазначити те, наскільки ці настрої в Польщі еволюціонували за роки правління уряду ПіС. За даними Європейського дослідження громадської думки (European Social Survey), наприклад, сприйняття мігрантів у 2014-му було на середньостатистичному рівні для ЄС.

 

«Русифікацією суспільного життя в Польщі» назвав новий закон про Інститут національної пам’яті історик та видатний дослідник історії Східної Європи Тімоті Снайдер


Наразі важко сподіватися на покращення відносин Польща — ЄС, однак уже наступного тижня розпочинаються переговори щодо пріоритетів нового бюджету ЄС. І Польща як бенефіціар європейських субсидій уже мала б готуватися до важких часів попереду.
«Русифікацією суспільного життя в Польщі» назвав новий закон про Інститут національної пам’яті історик та видатний дослідник історії Східної Європи Тімоті Снайдер. Нещодавно підписані президентом Польщі поправки до цього закону спричинили шквал критики не лише з боку країн — сусідів Польщі або членів ЄС, а й із боку Ізраїлю. Для Тель-Авіва найбільшою проблемою в цьому документі є заборона бодай навіть припускати причетність поляків до Голокосту на власній території. За її порушення потрібно буде платити штраф чи можна й потрапити за ґрати на термін до трьох років.

 

Читайте також: Україна-Польща. Відносини зі знаком питання


Той розділ закону має назву «Збереження доброго імені Республіки Польща та народу польського». Саме цим визначенням нинішня влада Польщі намагається охарактеризувати всі ті зміни, які вона творить у своїй політиці пам’яті. «Сьогодні, вибиваючись на місце суб’єкта, ми, звичайно, трактуємо боротьбу за історичну правду як одну з наших найвищих цілей», — заявив прем’єр-міністр Матеуш Моравецький під час зустрічі з мешканцями Холма минулих вихідних. Тема польсько-єврейських відносин була ключовою під час того візиту. Однак, перебуваючи на східних теренах Польщі, прем’єр, вочевидь, не зміг уникнути гарячих порівнянь з історії країни, до кордону з якою залишалося менш ніж 30 км. Він заявив, що «першим злочином проти євреїв, який у їхній історіографії іноді навіть порівнюють із Голокостом, було повстання Богдана Хмельницького». Невідомо, як цей факт допоможе покращити польсько-єврейські відносини, а от ще один камінь у город польсько-українських точно закине. Зокрема, на додачу до вже згаданих вище поправок до закону про ІНП обіцяють також штраф чи ув’язнення до трьох років за заперечення «злочинів українських націоналістів проти польського народу». Польські інтелектуали та дослідники ще до ухвалення цих поправок били на сполох, адже вони чинять серйозні перешкоди для вільної науки. Хоч законом передбачено, що його дія не поширюється на наукові дослідження, однак досі незрозуміло, чи поширюється вона на публічні виступи дослідників, коментарі в медіа тощо.

 

Читайте також: Київ-Варшава: за скелетами в шафах


Політика історичної пам’яті була й залишається також одним із найвагоміших політичних китів ПіС. Ще одним прикладом міжнародно-історичного скандалу є вимога виплати репарацій від Німеччини за втрати Польщі в часи нацистської окупації. Цікавою тут є суспільна думка щодо цього питання: майже три чверті поляків (71%), згідно з аналітичним центром CBOS, не вірить у те, що справа репарацій від Німеччини може закінчитися власне виплатою, хоча більше ніж половина опитаних вважає, що Польща все одно має вимагати цих виплат. Така двозначність суспільної думки характерна для багатьох аспектів польської політики нині.


Ярослав Качинський, згідно з липневим опитуванням довіри до політиків того ж таки CBOS, на другій позиції в антирейтингу: йому не довіряє 44% поляків, на першій позиції був тодішній міністр оборони Антоні Мацеревич із 54%. Попри все це, рейтинг ПіС зростає й наразі, як зазначають деякі польські політологи й журналісти, може впасти лише волею випадку. Це треба брати до уваги, зокрема в Україні, щоб мати розуміння тих незворотних процесів, які нині тривають у сусідній країні.