Світ

  ▪   Ганна Трегуб

Ален Бурден: «Зупинити зростання міст практично неможливо»

фото: Французький інститут
Французький соціолог та урбаніст в інтерв’ю Тижню розповів про вразливість великих міст, тероризм як один із їхніх витворів і трансформації, яких людина зазнає в урбаністичному просторі.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (535)
від 15 лютого

У великих містах твориться багатство світу й народжуються головні інновації, які завтра опиняться в центрі життя людства. Але водночас саме там зосереджуються найбільші слабкості. Як зрозуміти цей парадокс?

 

— Все починається зі слова «складність». Мегаполіси змінюються, і швидко, але не тільки вони. Зміни відбуваються в багатьох напрямах: економіці, культурі тощо. Не стоїть на місці й населення: до міста приїжджають, із нього виїжджають, просто відвідують. Економіка зазнає перетворень не лише зі звичних причин: ринки і так далі, а й тому, що не є статичною її внутрішня структура. Вже з’явилася економіка знань, дедалі глибше усвідомлюємо важливість цифрових технологій, інновацій, яких стає дедалі більше. Все це приводить до змін в економіці великого міста. У мегаполісах перетинаються між собою дуже різні культури, виникають нові. Тобто відбуваються культурні зміни.

 

Вразливість великих міст також пов’язана зі змінами клімату та, як наслідок, погодними аномаліями. Природні катаклізми, підвищення рівня води у Світовому океані, згадаймо хоча б масштабну повінь у Маямі торік. Антропогенні катастрофи. І я кажу не лише про Чорнобильську трагедію, бо окрім неї є багато інших, менших, у самому серці міст. 1976 року в Севізо біля Мілана сталася техногенна катастрофа на заводі ICMESA. Унаслідок аварії в атмосферу вирвалася смертоносна хмара діоксину, що осіла на будинках і в садах. Найбільша за кількістю жертв техногенне лихо трапилося в центрі індійського міста Бхопал (штат Мадх’я-Прадеш) 1984 року на підприємстві з виробництва пестицидів: за офіційними даними, загинуло 500 осіб і ще 6 тис. дістало серйозні хімічні ураження.

 

Читайте також: Матьє Булеґ: «Сьогоднішня політика Кремля скерована на збільшення вартості реінтеграції Донбасу»

 

Якість і комфорт міського простору для проживання людей залежать від наявності зелених зон. Чи одностайні медики, урбаністи та містобудівники в цьому питанні? Яка з тенденцій переважає сьогодні?

 

— Американці створювали міста, які потребували великої території та концепції міського центрального бізнес-району (концепції CBD). Там з озелененням не так все й погано. Водночас є прихильники концентрованого міста, як-от Гонконг. Йдеться про дуже щільний міський простір, де можна знайти практично все. Але це проблема. Для нормального психологічного стану людина потребує природи, зелені, дерев. Занадто концентрований урбаністичний простір перетворюється на кам’яні каньйони, і тоді навіть дихати стає важко. Сучасні архітектори, що працюють в урбан-дизайні, пропонують вирішувати цю проблему за допомогою так званих міських лісів. Ідею концентрованого міста, напханого, мов той мішок чи рукавичка, більше не вважаються хорошою. Є потреба в балансі між зеленими зонами та щільністю міської забудови. Але досягти його справді важко. Звідси й ідеї озеленення на дахах хмарочосів та багатоповерхівок тощо.

 

Річ у тім, що йдеться не суто про моделювання та моду, а про бізнес. Коли люди завдяки якійсь ідеї починають заробляти гроші, вона стає цікавою всім. Такий бізнесово-урбаністичний проект реалізується в Монреалі та інших великих містах світу. Коли просто йдеться про прожекти, то вони не працюють. Щоб такі складні інновації запрацювали, потрібні професіонали та бізнес.

 

Чи реально зупинити розростання міст, зокрема й некероване?

 

— Боюся, що конкретну відповідь тут дати складно. Зупинити розростання міст украй непросто, практично неможливо. Місто може то розростатися, то зменшуватися, то знову розростатися, але взяти й штучно одномоментно обмежити цей процес нереально. Приміром, Детройт, мегаполіс, по якому дуже сильно вдарила світова фінансова криза 2008 року, нині зменшується. Є міста, площа яких, навпаки, збільшується. Насправді ніхто не обмежує ні перший, ні другий процес. Дельта Перлової річки в Китаї, що об’єднує Гонконг, Макао та інші міста південної провінції Китаю Гуандун, є одним із найурбанізованіших місць світу, але незрозуміло, що з цим робити.

 

Читайте також: Роландас Кішкіс: «У країнах НАТО сержанти — це радники офіцерів»

 

Думаю, вихід можна знайти в кількох площинах. По-перше, регулювання, але саме у французькому розумінні цього поняття, тобто моніторинг ситуації. Це може дати більше практичних рішень. Мета полягає не в тому, щоб грубо взяти й зупинити розростання міст, а в тому, щоб зменшити їхню щільність, у своєрідний спосіб поділити їх. У міському плануванні це називається поліцентризмом. Дуже цінна ідея для сьогодення. Завдяки такому підходу можна організувати простір міста таким чином, щоб був не один центр і відповідно ближчі чи віддаленіші райони, що скупчуються довкола нього, а кілька, до півдесятка. Між цими центрами та районами, які їх оточують, можна розбити зелені зони, вирішивши в такий спосіб проблему швидкого розростання міста й великої скупченості. Хоча мені здається, що поліцентричність є лишень початком якісних змін у місті, а не фіналом цього процесу.  

 

Додатковим фактором ризику для мешканців великих міст є тероризм, бо вони та об’єкти тамтешньої інфраструктури стають цілями для терористичних атак. А сам тероризм — це теж така собі «дитина асфальту»?

 

— Так, звичайно, тероризм — міський феномен. Можна сказати, що він потребує свободи жителів великого населеного пункту. Містяни мають знати, чого вони хочуть, а їхнє приватне життя приховане від сторонніх очей. Там, де всі все про всіх знають, тероризм не розвивається. Його зв’язок із приватністю та свободою — це дуже сумна колізія.

 

Кожний терористичний акт — річ дуже індивідуальна, особливо у прив’язці до урбаністики. Наприклад, теракт у Ніці 14 липня 2016 року разюче відрізнявся від паризького 13 листопада 2015-го. Метою останнього було не просто вбивство якнайбільшої кількості парижан, що зібралися в одному місці, він був спрямований супроти конкретної спільноти з чітко окресленим стилем життя. Я кажу про атаку на концертний зал «Батаклан», де того дня мав відбутися виступ американського рок-гурту Eagles of Death Metal. Тобто теракт у Парижі був дуже яскраво ідеологічно забарвлений, меседж терористів — така музика, як хеві-метал, має бути знищена, як і ті, хто її слухає. Того дня в різних ресторанах міста було вбито молодь, зокрема студентів. Головне завдання терористів — зруйнувати певний стиль життя. У Ніцці все було прозаїчніше й зводилося до людовбивства, терору через фізичне знищення. Повторюся: важливо, що усі ці випадки дуже різні. Масове скупчення туристів є додатковим елементом уразливості, приховує в собі ще один ризик. 

 

Читайте також: Бен О’Лоґлін: «Люди в Україні часто помиляються у своєму розумінні того, яким є справжнє життя в ЄС»

 

Візьмімо теракт у Барселоні 17 серпня 2017 року. Усі нападники походили з тієї самої частини Марокко — гірського району Ер-Риф на півночі країни. Атака була пов’язана з проблемами саме цього регіону. Вони керуються тією самою логікою, що колись Герострат: зробити щось потворне, щоб їх помітили. Але мета в кожному випадку своя: чи то вбивство заради вбивства, чи то руйнування конкретного стилю життя, чи то демонстрація себе.

 

Теракти в Єрусалимі й Кабулі — це ще інша історія. Йдеться про дві окремі ситуації, які, щоправда, можуть бути взаємопов’язані, але не обов’язково. У першому випадку йдеться про громадянську війну. «Хамас» — організація з претензією на політичну владу, що воліє взяти у свої руки управління всією країною. А в Кабулі може бути все навпаки. Якщо подивимося на Палестину, то там і ФАТХ, і «Ісламський джихад» починалися з терористичної діяльності, а згодом переходили в політичну площину. Це зовсім інша історія, ніж з «Аль-Каїдою» чи «ІДІЛ». Те саме стосується Лівану: «Хезболла» — армійсько-політична сила, що виникла внаслідок політичного конфлікту. Те, що маємо в Палестині й Лівані, не є терористичними організаціями в повному сенсі. В «ІДІЛ» відсутня оця імплікація боротьби за власну державу, бо вона є не борцем за незалежність, а силою, що прагне звести стіну між західним світом та ісламом і насадити це. Для «Хезболли» важлива своя територія, а ось релігія — значно меншою мірою.

 

Кількість жителів планети, що обирають для життя місто, щороку зростає. Чому однією з ознак сучасного містянина є невпевненість у соціальній згуртованості?

 

— Життя в місті не завжди легке. Жити в Цюріху не те саме, що в Києві. Але в обох випадках це легше, ніж мешкати в Абуджі, столиці Нігерії. А є і ще складніші для проживання міста, наприклад Ріо-де-Жанейро. І річ не лише в забрудненості повітря, екології, а й у буденності, а вона там така, що вас можуть просто вбити на вулиці.

 

І водночас саме в містах цивілізаційні та культурні зміни є найпомітнішими. Свого часу француз Алексіс де Токвілль пояснив, що індивідуалізм означає для американської демократії. У його уявленні мова про силу американської демократії та американського суспільства, проте він також говорив про складнощі, які супроводжують індивідуалізм. Одним словом, те, про що я зараз кажу, не є чимось новим.

 

Економіка, зокрема та її модель, що ґрунтується на споживацтві, особливості політичної та суспільної організації — усе це вказує на те, що великі міста, зокрема заможні, захопив тренд індивідуалізації. Йдеться не про цікавість якоїсь особи лише до самої себе, а про те, що соціальне життя творять індивіди, навіть коли ми говоримо про колективну дію, яка так само починається з індивідуальної.

 

Читайте також: Сіль Європи

 

Отже, особа відповідальна за те, як їй ведеться. Коли справи йдуть непогано, то й психологічний стан хороший. У протилежному випадку виникає депресія. У великих містах, а надто коли йдеться про багаті країни, людина найбільше почувається самотньою. як бачимо, індивідуалізація має як прекрасний, так і потворний боки.

 

Природа людини така, що їй потрібно перебувати у зв’язку з іншими,. Сьогодні оце «ми разом» дорівнює зчепленню між різними індивідами. Група більше не перевершує індивіда. У наш час ми знову й знову потребуємо налагодження групових контактів, нам необхідна сама група як цілісність.

 

В Україні набула популярності ідея смарт-сіті. Чи можливо втілити такий задум в умовах реального міста?

 

— Перша думка: а що буде зі смарт-сіті, якщо раптом зникне електроенергія? Щоб такої халепи не трапилося, треба мати інтегровану систему електропостачання, яка складатиметься з великої кількості автономних. Нещодавно на конференції в Парижі я говорив про те, що IBM була першою компанією, яка якийсь час хвалилася своїми фахівцями, здатними створити такі міста. Та певний момент її риторика змінилася: вона стала казати, що дає певні цифрові інструменти для міста, проте не створює смарт-сіті.

 

На мій погляд, смарт-сіті нічого не означають, їх не існує. Це ідея, а не дійсність. Так, маємо нові технології, що не лише забезпечують переваги, а й створюють нові проблеми. Тому нам потрібно знайти інші стратегії і розвинути їх. І тут не обійдеться без помилок і глухих кутів.

 

Читайте також: Тамаш Месерітш: «Лібералізм перестав бути модним в Угорщині»

 

Сталих міст також не існує, але ця ідея цікавіша, бо йдеться про певну методологію, як втілити в життя ідею сталого розвитку в розбудові міст, які маємо. Яким чином цьому можуть прислужитися нові технології? Не зайве було б відповісти на це запитання. Але знову ж таки зауважмо: людині, щоб контролювати своє життя, потрібно не забувати, як запалювати газ на плиті, як розпалити вогнище тощо. Якщо віддамо це цілком і повністю на відкуп цифровим технологіям, точно не убезпечимо себе.

 

Чи з нами та з урбанізмом усе так само, як було до цього? Думаю, ні. Ми творимо щось нове, поки що незрозуміло, добре чи погане. Я говорю про новий спосіб творення міст, організації урбаністичного простору. Маємо своєрідний ринок моделей, яким може бути місто, і на ньому є як ті, що були створені 20–30 років тому, так і сучасні. Щось вносимо, щось прибираємо. Із цього починається дещо нове. І це підтверджує навколишня дійсність. А вона радикально різниться від стратегій містобудування і розвитку, які ми мали в 1970–1980-х роках або навіть на зламі ХХ і ХХІ століть.

---------------------------------------------

Ален Бурден вісім років очолював Французький інститут урбанізму (нині Паризька школа урбанізму, Університет Париж VIII). Нині викладає в Центрі Реймона Лемера при Університеті Левена (Бельгія — Фландрія), Вищій школі економічних та комерційних наук (ESSEC) у Парижі й Рабаті та в Ліванській академії витончених мистецтв (Бейрут). Із 2017 року є членом експертної комісії при Міністерстві вищої освіти Франції. Як теоретик «великих міст» вивчає, зокрема, питання взаємодії між способом життя і міським простором, а також форми діяльності (державної та приватної), які продукує місто.

 

Автор монографій «Нова спадщина» (1984), «Місцеве питання» (2000), «Метрополія індивідуумів» (2005), «Післякризова урбаністика» (2010, 2014), «Новий погляд на метаполіс» (2014), а також науковим керівником колективних праць «Вразливість великого міста» (2015) та «Урбанізм моделей» (2016).