Світ

  ▪   Алла Лазарева
  ▪   Париж

Без хреста, але з надією

Французька католицька церква зберегла вплив у системі освіти, але не політики

Гучний скандал, що не вщухає понад десять років, відбувся в маленькому маловідомому містечку Плоермель на Півночі Франції. Російський скульптор Зураб Церетелі (до речі, друг мера Москви Юрія Лужкова та активний прихильник Путіна) за згодою громади подарував комуні статую Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Ну як подарував. Французька держава заплатила за виготовлення монумента €3 тис. Може, самому Папі й не сподобалося б, що його заповзявся увічнити автор численних бронзових бюстів Сталіна, але пристрасті вирують зовсім через інше.

Папа Римський постав на центральній площі Плоермеля в обрамленні арки з хрестом. Саме хрест над аркою, а зовсім не недоречність дружби з тоталітарними режимами та їхніми апологетами спричинився до лютих суперечок та численних судових розглядів. Супротивники монумента наголошують, що закон про світськість від 1905 року забороняє використовувати релігійні символи в спорудах, які не є культовими приміщеннями або музеями. Отже, останнє в справі судове рішення, ухвалене в жовтні торік, зобов’язує містечко прибрати хрест. Мер проти. Консервативні католики — а Бретань є тією провінцією, де таких багато, — обурюються зневагою до традиції та культурної спадщини Франції.

Як опоненти, так і захисники пам’ятника мало цікавляться особою скульптора — адепта соцреалізму, що важко сполучається з постаттю та спадщиною Іоанна Павла ІІ. Ще менше французів, небайдужих до ситуації, замислюється про чергову російську інтригу та про здатність Московії використовувати буквально все, що потрапляє на очі, аби зачепитися за чужі землі та символи. Списи ламаються через інше: йдеться про конфлікт між світськістю держави, яку обороняє закон, та католицькою традицією Франції, що поступово втрачає вплив на суспільство та політику.

Читайте також: Релігія на війні або війни релігій

Символічним у цьому сенсі став інший скандал — довкола різдвяних символів у меріях та в інших публічних місцях. Держава, послуговуючись тим самим законом від 1905 року, заборонила муніципалітетам використовувати бюджетні кошти на інсталяції сцени народження Христа. Деякі ліворадикальні керівники місцевих громад пішли ще далі, відмовившись від новорічних ялинок. Натомість частина крайніх правих та консерваторів била на сполох, побачивши в забороні ясел у меріях свідоме нищення традицій та потурання мусульманським радикалам.

І навіть якщо президент Емманюель Макрон, виступаючи перед керівниками релігійних громад напередодні Нового року, засудив «радикалізацію світськості», маючи на увазі, очевидно, певну агресивність атеїстів до віруючих, це не притлумило конфлікт, а, навпаки, загострило його. Переконані прихильники жорсткого відокремлення церкви від держави, з-поміж яких колишній прем’єр-міністр Манюель Валльс, поквапилися розкритикувати президента за «комунікаційну помилку». «Справжня загроза французького суспільства — це радикальний іслам, а зовсім не радикальна світськість, — прокоментував Валльс заяву президента. — Паралелі з використанням прикметника «радикальний» у цьому контексті, на мою думку, недоречні».

Варто згадати, що попередня, соціалістична влада від початку мала з церквою досить напружені відносини. Багато хто помітив, скажімо, що президент Олланд принципово уникав заходити до храмів. Хоч які тільки пояснення знаходила преса до цієї загадкової особливості! Найпоширеніша версія вказувала на належність до франкмасонства, чого сам колишній президент не спростував і не підтвердив. Його політика щодо організації суспільного та релігійного життя також явно не узгоджувалася з церковними приписами. Сам тільки дозвіл на одностатеві шлюби, що зібрав проти себе мільйони протестувальників, але не зупинив Олланда, — показник промовистий. Бо й прихильників жорсткого неприйняття всього, що пов’язано з належністю до релігійних громад, також не бракує.

Чим пояснюється таке досить жорстке протистояння в суспільстві? Насамперед ідеологічною спадщиною Французької революції 1789–1793 років. У ті часи революціонери на чолі з Максиміліаном Робесп’єром, аби довести, що в королівській владі не було нічого Божого, розкопали королівські могили й виставили поїдені хробаками тіла померлих монархів під брамою Базиліки Сен-Дені. Тоді ж, себто під час революції, був сформульований концепт «дехристиянізації» в розвиток антиклерикальної політики якобінців. Для церкви почалися важкі часи.

Читайте також: Закони і заповіді. Хто гарантує релігійну безпеку в країні

Аби припинити фізичне винищення священиків та пограбування церков, Наполеон Бонапарт, тоді ще в статусі першого консула, запровадив зовсім іншу політику. Наполеон вважав церкву важливим елементом стабілізації суспільства. Його Конкорда (угода між державою та конфесіями) від 1801 не лише помирила молоду республіку з Папою Римським, а й установила хиткий мир між державою та церквою. Встановлені правила існували до 1905-го — повного відокремлення церкви від держави. Спадщина Наполеона, особливо в питаннях організації адміністративного життя країни, також залишила по собі потужний вплив, привчивши французів до співіснування протилежних за цілями та цінностями спільнот.

«За часів Третьої республіки (1870–1940), коли при владі був президент Клемансо, «прихильники радикальної світськості», як би сказав сьогодні Макрон, відновили гоніння на католиків, — розповів Тижню журналіст із католицького часопису La Croix — одного з найдавніших періодичних видань Франції. — Антиклерикали якось спробували розгромити нашу газету, а журналісти, рятуючись, забарикадувалися в середині редакції... Все це до того, що конфліктність відносин атеїстів та віруючих дуже давня історія. Безумовне уславлення революції на рівні політичного та історичного дискурсів призвело до того, що якобінський негативізм у ставленні до католицької церкви процвітає в певних крайніх лівих колах і по сьогодні. Вичавивши із суспільного життя релігію, революціонери спробували заповнити порожнечу мріями про нову людину. Але задум спрацював лише частково».

Вакуум віри... Україна добре знає, які неоднозначні наслідки залишив по собі примусовий атеїзм часів СРСР. Щойно боротьбу з релігією було бодай пригальмовано, народ побіг до екстрасенсів, сектантів, чаклунів, провидців, виявляючи вражаючі забобонність та безпорадність. Комуністичний експеримент довів на практиці, що релігія не тільки стимулює критичне мислення, а й структурує життя людини та формує її етику. Натомість різка заборона релігійних практик багатьох залишає без керма та вітрил.

Який вплив на суспільство та політику зберігала французька католицька церква після століть протистояння з нащадками якобінців? Мабуть, найбільше присутність католиків відчувається в освітній сфері. Популярність та репутація католицьких шкіл, ліцеїв та коледжів традиційно високі. З усім іншим гірше. Скажімо, те, що чимало виборців контроверсійного «Національного фронту» позиціонують себе ревними католиками, не допомагає конфесії здобувати нових прихильників.

Чи можна сказати, що католицтво Франції, по суті, поступилося територією іншим конфесіям? Напевне, ні, навіть якщо в країні традиційно присутні протестанти, які мають власні медичні заклади, видавництва, структури громадського сектору, і якщо на ситуацію не напряму, а опосередковано впливає мусульманський фактор.

Читайте також: Церковні питання: що призвело до протестів УПЦ МП у Києві

«RT та «Спутник» разом з іншими механізмами московської пропаганди методично звужують мусульманську тему до двох проблем: тероризму та мігрантів, — каже Паскаль, студент політології, активіст французької асоціації «Гостинна земля». — Все насправді набагато складніше. На мою думку, найбільша проблема мусульманської громади Франції — її неструктурованість. Скажімо, у країні діє протестантська, ідейна ради, з якими співпрацює держава. Але зорганізувати аналогічну раду для мусульман поки що не вдається. Очевидно, її нереально накинути ззовні, громада мала б самоорганізуватися зсередини. А поки що державні та громадські структури ведуть діалог лише з частиною мусульман: з поміркованими, законослухняними, відкритими, від яких нема й не було проблем. Радикалів очевидна меншість. Але це дуже закрита меншість, яка на діалог із немусульманами не йде».

Зрозуміло, що федерувати помірковані мусульманські кола на своїй землі для французів стратегічно важливо. Це, може, чи не єдиний спосіб зупинити пропагандистське використання травматизму від терактів, що їм надуживає як «Національний фронт», фінансований російськими банками, так і безпосередньо підкремлівські ресурси. Зокрема, і Російська православна церква, якій скромно та впевнено вдається приростати у Франції новими парафіями та будівлями.

Чим обертається брак ефективної політики стосовно релігійних громад, показали останні президентські вибори, де прихильниця Путіна Марін Ле Пен зібрала майже 34% голосів. «Мені, звичайно, не до вподоби співпраця Марін із Кремлем, але я боюся наступних терактів, тому голосуватиму за неї», — чесно зізналася в розмові з Тижнем одна з українок у Франції. Така мотивація досить поширена. Електоральна база «Нацфронту» — це чимало застрашених людей, яким держава поки що не запропонувала переконливої програми безпеки в суспільстві. Чи вдасться Макрону — випускникові католицького ліцею — знайти для такого контингенту потрібні слова, щоб навернути їх до кіл своїх прихильників? Шанс принаймні є. Світська держава не зобов’язана практикувати ворожість до релігійних культів. Навпаки, світська республіка буде успішною, лише співпрацюючи з усіма присутніми конфесіями, без привілеїв для атеїстів та агностиків.