Світ

  ▪   Філіпп де Лара
  ▪   Доповідь у книгарні «Є», Київ , 28 вересня 2017

Сіль Європи

Чи є вибори Емманюеля Макрона на посаду президента Франції та його проект «докорінної перебудови Європи» поворотом для континенту? Які наслідки вони мають для України?

Потрібно повернутися до цих виборів: їхній результат став таким неочікуваним, що його й досі важко проаналізувати. Тут ідеться про банальний епізод у демократичному житті, про «повну перемогу, проте позбавлену народного руху», як писав про це в червні один із найкращих політичних аналітиків у Франції Жером Жаффре, або ж про справжню політичну революцію, як я наважуюся про це думати.

В інституційному сенсі перемога Макрона, а за нею й перемога його партії на парламентських виборах не підважили Конституцію П’ятої республіки, а навіть зміцнили її тоді як багато кандидатів і політологів вважали, що вона вичерпала себе, та виступали за створення Шостої республіки.

Натомість вона є потрясінням для партійної системи. Коротко кажучи, на виборах зазнали поразки не тільки урядові (Соціалістична партія та колишня PS (Parti socialiste), партія LR — колишня UMP (Union pour un mouvement populaire — Союз за народний рух), а й усі політичні партії: вони в серйозній кризі й на шляху до розпаду (мова про праві та крайні праві партії), ба навіть на шляху до зникнення (йдеться про помірковані ліві партії).

Я вважаю, що жодна з нинішніх політичних партій у Франції вже за п’ять років не існуватиме у своїй сучасній формі. Зокрема, і політсила президента «Франціє, вперед!» (En Marche) — це рух, але ще не партія. Її майбутнє безпосередньо залежить від перебудови партійної системи, яка неодмінно відбудеться, хоча й невідомо, до чого призведе.

Читайте також: The Economist: Вибори в Каталонії, коаліція в Австрії, Польща і ЄС

Але це ще не все. Макрон переміг, тому що передбачив глибоку кризу партійної системи. Він зумів завоювати більшість виборців особистою харизмою та програмою, а ще тому, що виразив надзвичайно амбіційне бачення політики, якого ніхто вже не очікував і якого не міг запропонувати жоден політик. «Ми маємо відродити героїзм у політиці», — сказав президент, і французи йому повірили або ж захотіли дати шанс цьому прагненню, у яке й досі важко повірити.

Конструктивна несподіванка

Політична ситуація у Франції після президентських виборів є сюрпризом — і радше гарним — для демократій у Європі.

Вона позначила припинення, якщо не поразку «популізму», розквіт якого видавався невпинним повсюди в Європі, не кажучи про обрання Дональда Трампа в США. У такому розумінні обрання Макрона — це важливий сигнал для Європи, у якій нам ще доведеться побачити низку падінь.

Обрання 37-річного президента, майже невідомого ще півтора року тому, який очолив політичний рух, що його за рік до того взагалі не було, є невиданим досвідом в репертуарі політичного життя демократій. Мені здається, що тут важко побачити простий випадок, який можна пояснити збігом обставин і вправністю. Куди реалістичнішою є гіпотеза про новий демократичний досвід. Його іншим прикладом є Революція гідності в Україні. Якщо можна вдатися до такого порівняння, то обрання Макрона — це щось на кшталт Майдану навпаки, який розпочався з верхівки держави, а не з громадянського суспільства.

І ми стикаємося зі схожими викликами:

  • проблема довіри громадян до керівних органів;
  • просування реформ: потрібно діяти на кількох фронтах одночасно, зривати засуви, не «пошкодивши хатини»;
  • виклик героїзму: чим є Революція гідності та революція, яку ми приписуємо Макрону? Це ліричні ілюзії, мрії або ж початок справжніх змін? Минуло чотири роки, і це питання досі лишається на часі в Україні. Цілком можливо, те саме очікує на Францію.

У своїх виступах Емманюель Макрон дуже часто послуговується висловом «віднайти сіль»: сіль демократичного життя, сіль французького духу соціального зростання завдяки заслугам і талантам, сіль європейського суверенітету. Не можна сказати, що ця фраза є частовживаною у французькій мові. Він апелює до гастрономічної властивості: якнайкраще розкрити смак певної страви. Вислів походить із Біблії: «сіль землі» — це те найкраще, що є в людства, що втілено в учнях Христа. Він їм каже (у Євангеліє від Святого Матея): «Ви — сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба — викинути її геть, щоб топтали люди».

Смак солі — це здатність учнів Христа передати людям любов до його вісті й розуміння її. Інакше кажучи, «віднайти сіль» — це надати чомусь сенс, переконати людей, що певна річ має цінність, попри те що вона втратила свій смак і цю цінність важко розпізнати. Біблійне значення є множинним, і воно прийшло в мову світської політики: йдеться про повернення смаку демократії французькій республіканській традиції, європейському проекту, про те, щоб «бути на висоті цього історичного часу» (бесіда в щотижневику Le Point).

Чи зуміє Емманюель Макрон піднести свої дії до рівня цієї амбіції? Подеколи йому закидають мегаломанію. Але те, що може здаватися мегаломанним у його виступах, стосується не до його особи чи то посади, а радше покликання Франції. Чи може прозаїчне функціонування сучасних держав — він його називає «технічною редукцією» — поступитися місцем поезії «політичного героїзму» в нашій скептичній, стомленій демократії? Це те, що Макрон має намір довести. І до сьогодні він робив це майстерно, комбінуючи політику прагматичного реформування (вольову й водночас обережну) з політичним мовою, що здатна бути суттєвою для історії Франції та історії світу, не впадаючи в утопії.

Читайте також: Німецька урядова криза працює на Францію?

Слід зберігати спокій перед постійним ускладненням світу, а також минулими й теперішніми розчаруваннями: невдала боротьба проти масового безробіття у Франції, безуспішна протидія корупції в Україні, часткова невдача в обороні незалежності й безпеки України з боку Європейського Союзу. Але принаймні можна повірити молодому французькому президентові й серйозно поставитися до його проекту нового заснування Європи, що і є темою цього виступу.

Щодо політичних ілюзій, я вважаю, що нам треба боятися спокуси надмірних сподівань менше, ніж протилежної спокуси цинізму й відкидання будь-яких очікувань від політики (мовою Макрона це означає, що краще мати страву трохи пікантну, ніж прісну, у якій бракує солі…).

Нове заснування Європи

Я не розписуватиму детально пропозиції Макрона, пов’язані з цією темою. Вони не всі опубліковані. Нічого не відбудеться без Німеччини, і Франція не хоче підводити свого партнера. Анґелу Меркель нещодавно переобрали, потрібно дочекатися створення нової коаліції. Але вже добре утвердився принцип цієї «реконструкції та примирення»: це суверенітет. Парі Макрона полягає в примиренні європейських націй із ЄС: Європа має бути гарантом суверенітету націй, і для цього вона повинна стати суверенним діячем на міжнародній арені.

У 1998 році, напередодні перемоги Франції на Кубку світу з футболу тренер французької команди висловився так: у Бразилії найкраща команда у світі, але вона має це довести. З Європейським Союзом схожа ситуація: ЄС — це єдиний спосіб захистити європейські нації, та він має це довести. І задля цього мусить змінитися, щоб нарешті бути на висоті власної місії та переконати в ній народи, які дотепер мають дуже вагомі причини не любити такий Європейський Союз: він завжди присутній, щоб нав’язувати бюрократичні правила, так би мовити необхідні для функціонування єдиного ринку, але його ніколи немає там, де потрібно захистити їхню безпеку, втілювати й боронити європейську цивілізацію.

Ось чому політика безпеки й захисту має бути на першому плані європейського управління. Емманюель Макрон не задовольняється викриттям популізму. Він визнає, що в народів є вагомі причини на те, щоб відкинути бюрократичну Європу, яка втратила «сіль демократії» разом із сіллю суверенітету.

Що від цього може чекати Україна?

З одного боку, віднині Франція займає набагато яснішу й стійкішу позицію щодо захисту незалежності України від російської агресії. З другого боку, Україна лишається середнім пріоритетом порівняно з іншими гарячими точками: Сирією, Африкою, Brexit тощо.

В інтерв’ю журналу Le Point Макрон заявив, що Захід «дозволив сформуватися авторитарним режимам, появу яких він проспав: Саудівська Аравія, Туреччина, Росія, Іран». Зверніть увагу на цей список: він не є вичерпним (на жаль, у світі нараховується куди більше диктатур), у ньому згадані лише авторитарні режими з агресивними регіональними амбіціями, які Захід не зумів передбачити та на які ми не зовсім знаємо, як реагувати.

Читайте також: Ребекка Гармс: «Відносини України та ЄС не можуть бути за принципом «давайте нам більше, або зробимо менше»

У цьому самому інтерв’ю Макрон додає: «Що стосується України, то ми маємо абсолютну незгоду з Владіміром Путіним. Я це стверджую. Франція йому нічого не пробачить». Це новий тон. Це означає, що в стосунках із Росією Франція ніколи не пожертвує Україною в обмін на згоду щодо будь-якого іншого питання, хоч би яким важливим воно було: чи то стосовно Сирії, чи Північної Кореї, чи реформи Ради Безпеки ООН. Росія є неминучим співрозмовником у цих багатосторонніх переговорах, які Макрон має намір реанімувати. Водночас Україна не стоїть на першому місці в програмі французької закордонної політики. Захід, а не тільки Франція, досі не зрозумів повною мірою природу путінського режиму й важливість свободи східноєвропейських народів від Балтійського до Чорного морів для стабільності у світі.

Як можна підняти українське питання в порядку пріоритетів Франції та Європейського Союзу? Вважаю, є всі легітимні підстави (як універсальні, так і з погляду України) стверджувати: майбутнє континенту вирішується в цьому регіоні заради вашої та нашої свободи, як колись говорили дисиденти. У своїй промові в Афінах Макрон зазначив: «Цієї Європи літератури, кафе, публічної дискусії, товариськості й ввічливості немає в жодному іншому куточку світу… Ніяких зусиль не буде забагато задля того, аби європейці якнайшвидше самі усвідомили, що є ця спільна основа (…), Європа товариств, журналів, мандрівників, бібліотек та ідей, Європа яскравих столиць і привабливих можливостей».

Ця Європа, частиною якої є Україна, являє собою двері на Схід і на Захід, на свою велич і на своє нещастя. Але переконання в цьому очільників і народів Західної Європи, розуміння, у який спосіб вони можуть діяти, залежить також від українців. Саме Україна повинна переконати своїх західних партнерів.

Макрон сказав у тому самому інтерв’ю: «Виклик, який сьогодні стоїть перед політикою, полягає ще й у тому, аби відродити переможне уявлення (…), відійти від духу поразки».

Він звертається до французів, але той самий заклик можна адресувати українцям. Україна ще має переконати, що вона готова стати справді суверенною, тобто демократичною, тобто відповідальною за свою долю.