Світ

  ▪   The Economist

The Economist: Вибір Владіміра. Як сформувався сучасний націоналізм

Націоналізм залишається актуальним. Питання в тому, куди він рухається

Ян Пєтржак не переймається тим, який вигляд може мати арка, котру він хотів би бачити на знак сторіччя польської перемоги над більшовиками у 1920-му. Єдина його вимога: вона має бути вища за 237-метровий Палац культури і науки, який для польського народу розпорядився збудувати Сталін. 

Пєтржак — літній різкий чоловік із сивим волоссям і густими кущуватими вусами, а ще популярний сатирик, найбільше відомий завдяки патріотичній пісні, яка стала гімном «Солідарності» в 1980-х. Адміністрація Варшави не зважає на його мрії про тріумфальну арку, але в нього є підтримка партії «Право і справедливість», яка формує національний уряд. Вона буде символом, каже він: «Молодь… знатиме, що Польща перемагала. Це буде як Трафальгарська площа». 

Варшавська битва справді була славною. Польська армія, поставши перед загрозою відвертої поразки, дивом зупинила наступ росіян на столицю. Автор цієї статті одружений із жінкою з родини, де досі бережуть пам’ять про те, як під дідом Леоном у бою вбили 17 коней. 20 років потому поляків вишиковували й розстрілювали в Катинському лісі. Російський офіцер, якого раніше пожалів Леон, відплатив добром, запропонувавши вибрати між кулею чи ГУЛАГом. Леон попросив зберегти життя, хоча офіцер радив інше. 

Пам’ять — це не тільки відзнака відваги та страждань минулого, а й пріоритети сучасності. Польща зараз охоплена новим націоналізмом. Пєтржак каже, що ПіС, яка прийшла до влади у 2015-му, — це перший уряд, що добре служить полякам. Його попередники відповідальні за «довгу традицію зради» на користь Німеччини та Росії. Не так давно на щорічний парад до Дня незалежності виходило кількасот людей. У листопаді 2017-го 60 тис. поляків ішли поруч із двома групами радикальних націоналістів і банерами про «чисту кров» та про те, що «Європа буде білою або безлюдною».  Куди не глянь, усюди видно розквіт націоналізму. Іноді він виявляється через самопроголошення націй, які вимагають права визначати власне майбутнє. Як-от Каталонія в Іспанії, Курдистан в Іраку, Шотландія в Британії, Біафра в Нігерії. А частіше в зміщенні до популістського та реакційного правого флангу. «Альтернатива для Німеччини» виграла 94 місця в Бундестазі. Марін Ле Пен із «На­ціонального фронту» здобула третину голосів на президентських виборах у Франції. Націоналісти прийшли до влади в Угорщині, Австрії, Чехії, а також Польщі. У Британії після референдуму про Brexit його прихильники «повернули собі контроль» або принаймні вдають, що зробили це. Туреччина поводиться войовничо, Японія відмовляється від пацифізму, Індія заграє з приматом індуїзму, Китай мріє про славу, Росія перебуває в стані війни.  

Але найбільше вражає зсув до націоналізму в США. Америка була першою нацією, яка оголосила себе незалежною від будь-якого суверена, окрім власних народу та Конституції. Вона завжди бачила себе окремішньо від інших. Але протягом більшої частини її історії ця винятковість була виявом самолюбного універсалізму — решта світу з часом перейде на таку саму модель, вважали в США. Тепер у країні президент, зациклений на нативізмі, який бачить Америку не провідною потугою, а державою, яку інші залишили позаду. І він обіцяє повернути їй велич. 

Читайте також: Реабілітація наріжного каменя

Людей, які легко перетинають кордони, почуваються вільно в різних культурах і процвітають від того, цей новий націоналізм турбує. Вони вважають, що він перешкоджає мирним країнам торгувати, взаємодіяти й спільно працювати над проблемами світу. Але схильні думати, що він мине, наче лихоманка. Новий націоналізм, може, і віддаляє день, коли відмінності між націями нарешті зітруться, але це не означає, що він ніколи не настане, гадають вони.  

Однак це надто легковажне сприйняття нинішніх тенденцій. Націоналізм — спадок доби Просвітництва. Він вбудувався у світову політику повноцінніше й успішніше, ніж будь-який із продуктів цієї епохи, таких як марксизм, класичний лібералізм, навіть промисловий капіталізм. І то не випадковість. Націоналізм залишиться надовго. Якщо відкинути тривоги космополітичних еліт, то націоналізм — це не обов’язково погане явище. Як і релігія, він може виявляти як найкраще, так і найгірше в людях. Може надихати добровільно гуртуватися заради спільного блага. Або ж сповнювати страшного відчуття власної правоти, що призводить до ворожнечі та несправедливості.  

На жаль, новий націоналізм живить параноїдальний нетолерантний вимір цієї ідеології. У його очах кожен «громадянин світу» — «громадянин без місця» (так жартувала британська прем’єрка Тереза Мей). Якщо «громадяни світу» називають націоналістів фанатиками, то останні вважають перших зрадниками. Це перетворює політику на випробування на лояльність. Коли нації сприймають одна на одну зі зневагою, то світовий лад, зшитий докупи після Другої світової за лідерства Америки, починає розлазитися. А геополітика перетворюється на масову бійку. 

Щоб зрозуміти, до чого це веде, треба подивитися, чим є націоналізм і як він працює. Що пов’язує скінхеда, закутаного в прапор св. Георгія, з бабусею, яка розмахує перед королевою «Юніон Джеком»? Коли очільник ПіС Ярослав Качинський у прохолодний вечір вівторка розкачує чергове масове зібрання, розповідаючи про теорії змови, то що керує кожною людиною в аудиторії, яку він закликає до особистої лояльності, притаманної давнім часам? Коли людина відмовляється розмовляти з незнайомцями в автобусі, то що змусить її віддати життя за них на полі бою? Відповідь криється в політиці, філософії та психології. Але починається вона з історії.

Нації існують століттями. А націоналізм досяг повноліття десь опівдні 20 вересня 1792 року в північнофранцузькому Вальмі. 

Якщо відкинути тривоги космополітичних еліт, то націоналізм — це не обов’язково погане явище. Як і релігія, він може виявляти як найкраще, так і найгірше в людях

Сталося це під час бою, так само зведеного до рангу міфотворчого в історії, як Варшавська битва, коли французькі добровольці стали перед першокласною армією прусських регулярних формувань під командуванням герцога Брауншвейзького. У критичний момент генерал Франсуа Келлемарн почепив капелюха на вістря свого меча й крикнув: «Vive la nation!» («Нехай живе нація!»). Гасло луною повторював батальйон за батальйоном. Ця хвиля привела громадян-солдатів до тріумфу.

То була перша перемога у Французьких революційних війнах, присвячена нації, а не королю. Вона надихнула Національні установчі збори в Парижі покласти край монархії. Шокована Європа почала усвідомлювати, що послане Богом правління королів справді завершується. Лад, який прийшов на зміну монархії, будувався на трьох філософських твердженнях. 

1. Легітимність не спускається від Бога, а йде від людей. Мислителі на кшталт Жан-Жака Руссо й Джона Лока через укорінене відчуття національності, особливо помітне в Англії, пояснювали, як окремі громадяни мають право вільно об’єднуватися в націю, що захищатиме їх і діятиме їм на благо. За три роки до битви під Вальмі стаття ІІІ Декларації прав людини та громадянина постановляла: «Джерелом усього суверенітету є нація. Жодна група чи особа не може здійснювати владу, яка не виходить безпосередньо від нації».

Читайте також: Що замислено, те виконується

2. Уряд — це не просто угода між окремими особами, а вираження загальної волі нації. Як стверджував Руссо, індивідуальні права можуть зменшуватися, а держава здійснює свою владу в ім’я колективного. Науковці ніяк не дійдуть згоди стосовно того, що він мав він на увазі: обмеження індивідуальних прав чи захист їх від більшості. Але уряди донині користуються цим принципом на благо й на шкоду.

3. Кожна нація інша. На момент, коли Наполеон нападав на своїх сусідів, претензії Франції на поширення універсальних цінностей свободи та рівності поміж «братськими народами» в очах решти Європи скидалися більше на нахабні завоювання. Німецькі мислителі тоді зверталися до філософа Йоганна Ґоттфріда Гердера, який наполягав на тому, що кожна нація формується власним унікальним досвідом, а її істинна сутність виростає з історії, культури й раси. Тож французи не могли нав’язувати власне бачення свободи та рівності. Адже тільки німці могли краще знати, що ці ідеї означають для сил і територій, із яких зрештою сформується Німеччина.

Націоналізм ковзає між цими трьома твердженнями. Патріоти з прапорами, яких пробивають на сльозу Олімпійські ігри та вірші Кіплінґа, налягають на історію і культуру, але не так зважають на загальну волю народу. Громадянські націоналісти з країн на кшталт Бразилії, Америки чи Австралії, у яких здебільшого живуть нащадки іммігрантів, пропагують універсальні цінності й приклад того, як до них доходили їхні нації. Вони заграють із поняттям загальної волі Руссо, закликаючи новоприбулих асимілюватися, але обережно підходять до інших рас і культур. Етнічні націоналісти з раси та історії викопують політику, яка приносить індивідуальну свободу в жертву волі більшості.

Хтось намагається вибрати тільки хороше з цієї плутанини, а погане — ні. Мислителі на кшталт Джорджа Орвелла й Елі Кедурі стверджували, що патріотизм, коли він толерантний, приязний і розумний, не має нічого спільного з націоналізмом. Так думати зручно, адже це ніби відокремлює адекватних людей від фанатиків, які сліпо чіпляються за вищість власної нації. Але те, що для однієї людини є патріотизмом, може обертатися обмеженням прав іншої. У 1917 році індійський письменник Рабіндранат Таґор нарікав на те, як «народ, що любить свободу, зберігає рабство у великій частині світу зі зручним відчуттям гордості за виконаний обов’язок». Істинні англійські патріоти не помічали шкоди, якої завдавали.

Покійний ірландський політолог Бенедикт Андерсон називав сучасні нації уявними громадами. Уявними, бо люди в них об’єднуються, не знаючи й ніколи не дізнаючись одне про одного. Власне завдяки силі цієї уяви доктрина на кштал націоналізму, що, по суті, є сучасним явищем, може відчуватися як щось таке глибоко закорінене в минулому. Нинішні польські націоналісти згадують про Річ Посполиту в період розквіту наприкінці XVII сторіччя, яке тоді було однією з великих європейських потуг. Зімбабве називається на честь руїн, покинутих за сотні років до того, як колонізатори сформували кордони країни. Німецькі націоналісти XIX сторіччя романтизували племена, які воювали з римськими легіонами: звідси діви зі списами й непоступливі герої Ваґнера.   

Читайте також: Націоналізм: радикалізм, звільнення чи трансформація

Сьогоднішні нації в якомусь розумінні є плодами націоналізму, а не націоналізм є творенням націй, як можуть стверджувати націоналісти. Десять років тому в Польщі було кілька журналів, які писали про історію. Тепер із десяток. Варшавська битва (та інші визначні моменти) прославляє­ться на футболках, які випускає відомий бренд Red is Bad («Червоне — це погано»). З такою багатою історією робити подібні речі неважко. Але в міфотворчості може бути місце й чистій вигадці. На деяких речах Red is Bad героїчні поляки борються з кіборгами-нацистами та лицарями Тевтонського ордену, що намальовані в образі злих персонажів із «Володаря перснів».   

Маніпуляції історією та культурою мають довгу традицію. Французька армія розбила пруссаків під Вальмі завдяки радше професійним стрільцям, аніж громадянам-добровольцям. Діпонеґоро, котрого індонезійці славлять як національного героя за опір голландським колонізаторам у XIX сторіччі, мав намір завоювати Яву, а не звільняти її. Андерсон зазначав, що Діпонеґоро, здається, не мав уявлення про те, хто такі голландці, як і жодного бажання виганяти їх. Коли Італія об’єдналася в 1861-му, тільки 2,5% населення розмовляло літературною італійською. Провідний патріот Массімо Д’Азельйо проголосив: «Ми створили Італію, тепер мусимо створити італійців». Куди там Гердеровим унікальним спільнотам, пов’язаним мовою і культурою. Цей процес націєтворення може й не бути джерелом насильства та ненависті. Письменник і публіцист Саймон Віндер перебільшував, коли кілька місяців тому сказав на радіо BBC, що «націоналізм завжди починається з народних танців, а закінчується колючим дротом». Але збитися на такий шлях дуже легко, особливо коли націо­налізм заражений теоріями расової чистоти. Колись він штовхнув нацистів на «захист» етнічних німців у сусідніх країнах та дозволив побудову концтаборів і газових камер. Той привид переслідує поняття націоналізму дотепер.

Але націоналізм також звільняв пригноблені народи і з такою самою регулярністю розпалював антисемітизм. У XIX сторіччі під щитом Австро-Угорської та Османської імперій ліберали й радикали будували рухи національного визволення. Після Першої світової, коли американський президент Вудро Вільсон виступив на захист принципу національного самовизначення, ці нові нації, мружачись, вийшли на сонце. Процес зазвичай супроводжувався національними гімнами, що нагадували Верді (але не дотягували).

Після того як європейці прийняли явище самовизначення, початок національно-визвольних рухів в африканських та азійських народів був тільки питанням часу. Британський академік Джеймс Мейєлл зазначає, що європейські потуги могли утримувати імперії стільки, скільки вірили, що піддані їхніх імперій — варвари, які не належать до людей, що претендують на права. Коли ж аргументи європейців обернули проти них, їхні великі імперії розвалилися під вагою власних суперечностей.

Так народився новий інтернаціоналізм. Космополіти, однакові в гідності та різні тільки за національним вбранням, задоволено поглядали на ООН. Вони побачили світ націй, які, за словами письменника XIX сторіччя Ернеста Ренана, «служать спільній справі цивілізації, і кожна тримає одну ноту в цьому концерті людства». Ліберальний мультикультуралізм ніс у собі відлуння такого самого почуття, обіцяючи такий сильний і легітимний громадянський націоналізм, що «різні народи» Гердера зможуть рухатися вперед, будучи його частиною, окремі й об’єднані водночас.   
Багато рухів (найновітніший — марксизм) мали на меті подолати поняття нації. У жодного це не вийшло. Делегати Слов’янського конгресу в середині XIX сторіччя не розуміли одне одного, тож їм довелося перейти назад на німецьку. Панарабізм і негритюд не змогли об’єднати Близький Схід та Африку. «Ісламська держава» й «Аль-Каїда» замість того, щоб створити постнаціональний халіфат, розкололи сунітський іслам. 

Найамбітніша спроба деактуалізувати націоналізм — Європейський Союз. Він успішний у тому сенсі, що зараз війна між членами ЄС немислима. Але європейська національна держава не зникла, як сподівалися деякі з його піонерів. Національні уряди досі керують у Брюсселі, національну машину важко демонтувати, а інститути країн на кшталт ЗМІ чи бюрократії так просто не зупинити. Здається, що хтось десь завжди хоче триматися за владу. 

Натомість із крахом імперій світом поширився Вільсонів принцип самовизначення. Філософія, у якій нації суверенні й виключно самі здатні сказати, що їм пасує, вбудована у фундамент ООН, Бреттон-Вудської системи й загалом міжнародного права. Решта випливає з них. 

Читайте також: Місія третього покоління

Націоналізм справді так злився з тлом, що його важко помітити, окрім періодів, як наше сьогодення, коли починається криза. 

Щоб зайти до московського офісу Алєксандра Дуґіна, треба спочатку пройти через дзеркальні двері. Ліфт такий маленький і заюрмлений, що можна почути, як від когось тхне вчорашньою горілкою. На поверсі Дуґіна треба пройти безкінечними напівоздобленими коридорами, спроектованими, здається, так, що постійно треба повертати

ліворуч. Сам Дуґін, високий і аскетичний, із зачесаним назад волоссям, видається гостем із XIX сторіччя. Його ідеї дуже впливові серед російських націоналістів. Вони вкрай дивні та містичні (зокрема, про Владіміра Путіна як такого собі царя, у якому зосередилася ідентичність усіх росіян). «Для нас цар — це суб’єкт, і ми народ цього суб’єкта, — каже він загадково. — Права людини — це права царя». 

Деякі його співвітчизники з цим не погодяться, припускає Дуґін. Але все ж таки наполягає: якби довелося заново представити возз’єднання з Кримом як священне право Росії, ця ідея знайшла б широку підтримку. Аргументи завжди однакові: коли Захід намагається нав’язувати те, що вважає універсальними правами людини, демократією та верховенством права, цим він попирає російський спосіб життя. Захід міг би відчепитися від нас, каже він. «Але ви ніколи не відчіплюєтеся… Ви гадаєте, що всі мають бути такі, як ви».

У цьому Дуґін однозначно має рацію. Від закінчення Другої світової Захід проповідує, що свобода, закон і демократія — універсальні цінності (The Economist підтримує цю позицію). Велика частина світу в цьому не певна.

Після розпаду Радянського Союзу американський політолог Френсіс Фукуяма написав, що людство дійшло до кінця історії, бо єдина система вірувань, що лишається, — ліберальний демократичний капіталізм. Під проводом США Захід енергійно поширював це бачення: як через офіційну зовнішню політику, так і через ГО та аналітичні центри. Його інструментами переконання були переважно приклад і заохочення: до реформи в економіці, дерегуляції, приватизації. Бувало (як у колишній Югославії, Іраку та Лівії), що він застосовував силу.

Але після падіння комунізму лібералізм не був єдиною спадщиною доби Просвітництва, що залишалася нам. Фукуяма робив свої прогнози без урахування націоналізму, який, на його думку, мав ослабнути й зникнути. Але як німці в XIX сторіччі вважали, що гасла Французької революції про свободу, братство та рівність були камуфляжем для французьких завоювань, так і лідери Росії, Китаю, Індії, Туреччини та інших вбачали в поширенні Заходом універсальних цінностей цинічний план, що має на меті підірвати їхнє правління та амбіції.

У Європі XIX сторіччя німці наполягали: тільки вони можуть визначити, що краще для Німеччини, яку вони будували. Так само нинішні націоналісти заявляють у дусі Дуґіна, що їхні цінності відрізняються від західних, але мають таке саме право на існування. Новий упевнений середній клас, скажімо, в Індії чи Китаї часто із цим погоджується. Багато з його представників хоче поваги, а не повчань про те, як поводитися.

Спроба відштовхнути західний універсалізм вражаюче успішна. Міжнародний кримінальний суд, який відчинив свої двері у 2002-му, і доктрина R2P («Обов’язок захищати»), погоджена ООН у 2005-му, мали втілити новий консенсус, що позначив би кінець історії: поліцейським у злочинах проти людства мала би відтоді виступати міжнародна спільнота. Але МКС виявився розчаруванням, а R2P вийшла з ужитку. Етнічні чистки народу рогінья в штаті Ракайн у М’янмі цього року зчинили багато галасу, але після того було мало дій. Поки голод і хвороби бенкетують на залишках Ємену, роздертого беззмістовною війною, світ надто зайнятий тим, що дивиться в інший бік.   

Читайте також: Брудне слово «націоналізм»

Колись у такому випадку втрутилися б США. Але провідник універсальних цінностей пережив драматичні зміни настрою. Держсекретар США Рекс Тіллерсон сказав цього року своїм розгубленим дипломатам, що його пріоритети — безпека та економіка. Просування американських цінностей, сказав він, перетворилося на «тягар».

Дональд Трамп дуже однозначно виступив на Генеральній асамблеї ООН у вересні 2017-го: «Ми не сподіваємося, що різні країни поділятимуть однакові культури, традиції чи навіть системи урядування. Але ми сподіваємося, що всі нації виконуватимуть два ключові суверенні обов’язки: поважатимуть інтереси власних народів і права кожної іншої суверенної нації». 

Щоб зрозуміти, наскільки Трамп здав позиції, варто озирнутися на дві світові війни, які привели американських лідерів до думки, що вони мусять зробити світ безпечним для власної країни. Це передбачало створення масштабних альянсів, заснованих на демократії, верховенстві права та відкритій економіці. Це був наймогутніший союз в історії, він ґрунтувався на активному громадянському націоналізмі, що обстоював західні цінності. Пропагуючи тепер світ, що визначається кров’ю та територією, Трамп відмовився від спільної мети. А якщо кожна країна визначатиме власні цінності, то завдяки чому зберігатиметься єдність альянсу?

Новий націоналізм не просто наполягає на різниці між країнами. Він живиться злістю всередині їх. Соціальний психолог із Варшавського університету Міхал Білевич пояснює цю злість агентністю — здатністю особи контролювати власне життя. Націоналізм визначається не патріотичним поривом, каже він, а самооцінкою. Лояльність до нації, якщо вона накладена на впевненість і довіру, сприяє альтруїзму. Натомість відчуття розчарування і невідповідності оточенню зазвичай призводять до нарцисизму.

Люди, яким бракує (або які зовсім не мають) агентності, шукають у націоналізмі підтвердження того, що вони, у якийсь власний спосіб, не гірші за інших, а то й кращі. Просто світ не виявляє до них тієї поваги, на яку заслуговують. Вони швидко ідентифікують тих, кого вважають «на своєму боці», й виявляють презирство до інших, каже Білевич. Водночас зациклені на думках про те, якими бачаться в очах інших. Їхній світ — це світ німецького нациста й спеціаліста з конституційного права Карла Шмітта, який вважав такий конфлікт фундаментом політики як усередині націй, так і між ними: «Специфіка політики в тому, що… [цей конфлікт] між другом і ворогом». На думку Шмітта, політики — різновид громадянської війни. Все зводиться до відданості.

Нижче описана різниця між альтруїзмом і нарцисизмом: 
погляд у майбутнє — розкопування минулого
взаємна вигода — нульова сума
спільність — виключення іншого
співпраця — гуртування проти іншого
поліпшення — боротьба
опоненти доповнюють — опоненти є зрадниками
іммігранти додають розмаїття — вони загрожують нашому способу життя
спільність цінностей — спільність раси і культури.

Альтруїст визнає неоднозначне минуле, дякує за блага сьогодення і вглядається в краще майбутнє. Нарцисист вихваляє славне минуле, нарікає на страшне теперішнє й обіцяє прекрасне майбутнє — така собі американська гірка, де сьогодення на найнижчій точці. 
«Громадяни без місця» мають рацію, коли називають джерелом нового націоналізму економічну нерівність. Але основною силою тут є не так абсолютна бідність, як порівняна втрата агентності. Нарцистичні націоналісти Білевича відчувають, що зміни в економіці, зумовлені глобалізацією та технологічними проривами, дедалі більше грають проти них. Їхня тяжка праця (реальна чи гадана) не винагороджується. Тим часом еліти, які служать самі собі, та меншини, які у фаворі в еліт, мають справді привілейований доступ до багатства і влади. Бюрократи, зациклені на політкоректності, дають іммігрантам роботу, житло й місця у школах. Тим часом відданість націоналіста нації, що, як він вважає, тягнеться від покоління до покоління, винагороджується кпинами та зневагою. 

Відчуття безсилля і небезпеки поміж багатьох людей у розвинених країнах свідчить про те, що забуто один важливий урок. У книжці «Ill Fares the Land» («Земля потерпає»), яку британський історик Тоні Джадт написав перед смертю в 2010-му, йдеться про те, як післявоєнні демократії заполонив страх, що фашизм або більшовизм може ще раз зачарувати маси. Демократія така крихка, думали вони. І були налаштовані ніколи більше не повторити помилок 1914—1945-го. Тож спробували зробити так, щоб економіки зростали у спосіб, що забезпечить вигоду всім причетним, а також соціальне страхування тим, хто не міг брати участі в економічному процесі. Карл Маркс вірив, що робочому класу потрібна революція, аби домогтися справедливості. Західні демократії дали йому натомість соціальну державу і «Велике суспільство».  

Джадт стверджував, що ця система розвалюється. Він критикував ринкові реформи 1980-х за збагачення еліт за рахунок решти людей і за руйнування відчуття, ніби всі пливуть в одному човні. Але не виявляв достатнього песимізму стосовно деяких інших аспектів. У пориві осуду ринколюбів Рональда Рейґана і Марґарет Тетчер, які стояли на чолі США та Британії у 1980-х, Джадт не враховував того, як марнотратні бюрократичні системи, що не реагували на скарги людей, навіть у найкращі дні свого європейського оплоту часто підводили тих, кому мали допомагати.
Джадт перед смертю застерігав: «Ми вступаємо в добу тривог: економічних, фізичних, політичних». Політики-популісти, які майже завжди є націоналістами, експлуатують ці тривоги. Заявляючи про «особливий зв’язок із народом», вони раз по раз видають наративи про корумповані еліти, нечесних іммігрантів, брехливі ЗМІ та злі змови. Соцмережі, які посилюють гнів, слугують ідеальним інструментом для поширення їхніх меседжів. Філіппінський президент Родріґо Дутерте має «комп’ютерну армію», яка поширює його напівправду. Трамп через Twitter видає власну класифікацію на друзів і ворогів у стилі Шмітта. Найджел Фарадж із Партії незалежності Сполученого Королівства роздмухує образи та невдоволення. 

Читайте також: Погляд із півночі

Часто популісти належать до крайнього правого спектра. Едмунд Фосетт, який спеціалізується на політичній філософії та багато років писав для The Economist, зазначає, що праві завжди бунтували проти творчого руйнування, яке забезпечує прогрес. Ліберали (у британському розумінні) намагаються впоратися зі змінами через толерантність, освіту, поліпшення матеріального становища й гарантії того, що нічиї інтереси не домінуватимуть над іншими. Тим часом консерватори, щоб стримати безлад, звертаються до традиції, ієрархії, підпорядкування, протекціонізму та устоїв. Деякі з них ніколи не відмовлялися від думки, що тільки сильна етнічна культура й потужний уряд можуть гарантувати їхню безпеку. Такі люди становлять хребет нового націоналізму.

Соціологи розповідають історію селянина на ім’я Владімір. Одного дня до нього спускається Бог і каже: «Я виконаю одне твоє бажання. Можеш загадати, що захочеш, і я це тобі дам». Владімір починає тішитися, але тоді Бог озвучує умову: «Хай там що ти вибереш, я дам твоєму сусідові удвічі більше». Владімір засмучується і думає. А тоді клацає пальцями й вигукує: «Я знаю, Боже, будь ласка, забери в мене одне око!».

У якомусь сенсі Владімір уже був сліпий. Він зациклився на статусі й не зміг змиритися з тим, що його сусідові могло б житися краще за нього. Нехай навіть довелося б самому постраждати.

На прикладі вибору Владіміра соціологи пояснюють нібито нераціональну поведінку суб’єктів психологічних експериментів. Але є спокуса екстраполювати цей спосіб мислення на націоналістів, зациклених на власній величності. Вам може здаватися, що відповіддю на економічні тривоги мають бути школи, дороги та інші поліпшення умов для громадян. Але новим націоналістам більше до вподоби тріумфальні арки, а не велосипедні доріжки. Утім, монументи дають тимчасове полегшення для їхньої заниженої само­оцінки. Націоналізм заважає чітко мислити, бо перетворює політику на Шміттове протистояння між друзями та ворогами, а не на реалізацію спільних проектів учасниками з різними світоглядами.

Знову й знову націоналізм робить вибір, яким завдає самому собі шкоду. Коли Владімірів достатньо, то й вибір кожного з них живитиме ще, і ще один. Націоналістичні лідери дуже чутливі до того, що вражає їхню гордість. Але менш чутливі до факту, що в інших країн теж є своя гордість. Польща, наприклад, конфліктує з найважливішим союзником — Німеччиною. Туреччина критикує свого найбільшого торговельного партнера — ЄС. Венесуела в гонитві за революцією Болівара підійшла до краю прірви.
У такому контексті британське голосування за повернення собі контролю бачиться бунтом англійців (або, якщо точніше, англійців за межами Лондона), які вибрали Brexit. Уельс із невеликим відривом проголосував за вихід із ЄС, а лондонці, шотландці та північні ірландці — проти. 
 Ірландський журналіст Фінтан О’Тул вважає, що цей бунт продемонстрував неготовність англійців визнавати послаблення свого статусу. Колись англійськість зміцнювалася завдяки Сполученому Королівству та політиці великих потуг. Але обоє втратили актуальність. Передача суверенітету Брюсселю видавалася ще одним кроком до посередності. Утім, О’Тул каже, що англійський націоналізм наївний. «[Англію] надто довго огортали захисні ковдри британськості та імперії, тож їй не довелося випробовувати себе в реальних умовах життя XXI сторіччя в статусі глобальної економіки середнього розміру», — вважає він. 

У переговорах із рештою ЄС та світу Британії доведеться ще раз здавати власний суверенітет, але при цьому вже змиритися з втратою впливу. Він випарувався після її рішення відмовитися від членства в євроспільноті. Британія ніколи не здійснювала відкритих підрахунків, чи справді Brexit зробить її багатшою. Будь-кого, хто висловлював сумніви в цьому під час кампанії за Brexit, звинувачували в недостатньому патріотизмі. Після голосування такі сумніви вже кваліфікуються як повноцінна зрада.

Ще більшу вагу має те, що націоналізм Трампа означає для США. У згаданій раніше промові на Генасамблеї ООН він описував світ, у якому кожна країна дбає про себе сама, «світ гордих, незалежних націй, які приймають свої обов’язки, шукають дружби, поважають інших і докладаються до спільної справи в інтересах усіх, до майбутнього гідності й миру для людей цієї прекрасної Землі». 

«Плюралізм національного фанатизму», як один мислитель назвав таку систему, справді може привести до стабільного світу. Консервативний британський філософ Роджер Скрутон вважає, що націям простіше жити одна з одною, ніж релігіям. Задля миру та безпеки необхідне самовизначення, стверджував Джон Стюарт Мілл.

Читайте також: Поміркований націоналізм по-російськи: без Кавказу і імперських амбіцій

Але чи достатньо цього? Для інституцій, які формують світ і допомагають йому діяти безперебійно, потрібен лад, гарантований Америкою, а також рішучість інших. Готовність Трампа відмовитися від цієї системи може завдати їй непоправної шкоди. 

Як приклад можна взяти його рішення вийти з Транс­тихоокеанської угоди про ЗВТ на початку президентства. Під час кампанії Трамп піддав нищівній критиці торговельний пакт 12 країн, називаючи його несприятливим для Америки. Частково це зумовлено його переконанням, ніби в США кращі переговірні позиції у двосторонніх форматах, а частково його бажанням принизити свого попередника, який пропагував угоду. 

Відмова від угоди не просто нашкодила американській економіці, а вдарила по безпеці Азії. Вона могла б створити канал для впливу на китайську експансію: залучити його до нинішніх інституцій і таким чином усунути причини, через які Пекін міг би їх саботувати. Трамп заявив, що його дії продиктовані бажанням зробити Америку знову великою. Натомість підвів союзників і запросив Китай до формування світу.  

Закордонна політика Трампа певною мірою лишає місце для колективних зобов’язань. Один із прикладів — ракетний удар після урядової газової атаки на цивільних у Сирії. Але домінують у цій політиці все ж структурні виходи США з Транстихоокеанської угоди про ЗВТ і Паризької угоди про протидію змінам клімату. Зрештою світ може опинитися без провідної потуги вперше від 1945 року. Тоді тривоги й нестабільність наберуть глобального масштабу. Це можна порівняти з Європою XIX сторіччя після краху Наполеона. Тоді майже 100 років Меттерніх, Талейран і Каслрі, а також наступні після них державники утримували делікатний баланс та уникали воєн континентального масштабу навіть за різних обставин для націй.

Повторити цей дипломатичний подвиг було б надзвичайно важко. На відміну від нинішніх лідерів європейці XIX сторіччя виходили з єдиної інтелектуальної традиції. Британія в статусі найсильнішої потуги зміщувала свій вплив так, щоб жодна інша країна ніколи не подумала, що може домінувати за рахунок війни. У світі 2017-го вже ніяка країна не здатна відігравати цю роль. Тоді не було Twitter або цілодобових новин, тож державникам було простіше говорити про поступки за бренді й сигарами. Європейські потуги XIX сторіччя конкурували одна з одною, будуючи імперії. Нині цього варіанта більше немає.

Європейський мир зазнав краху в 1914-му. Частково це сталося тому, що Німеччина переросла систему, яка її стримувала. Нинішній мир теж випробовуватиметься, адже США доведеться пристосовуватися до амбітного Китаю. Обіцянка Трампа зробити Америку знову великою справи не полегшить. На відміну від XIX сторіччя нині деякі нації мають ядерну зброю. Це змусить зосередитися на збереженні миру. Доки ця тактика не перестане працювати. 

13 жовтня 2017 року о 14:00 48 людей мали стати громадянами Канади. Суддя Альберт Вонґ, сам іммігрант, запросив їх того дня до Наукового центру Онтаріо.

Жителі більшості країн, які народжуються громадянами, вважають, що іммігрантам пощастило, якщо вони туди потрапили. Але Вонґ подякував його 48 новим співвітчизникам за жертву, яку вони принесли, покинувши власні домівки. має бути Згодом Ясмін Ратансі, депутат місцевої ради, наголосила: Канада має очікування стосовно своїх громадян, що ті робитимуть свій внесок до громади, поважатимуть жінок і підкорятимуться верховенству права. «Ви маєте зробити так, щоб Канада пишалася вами так само, як ви пишаєтеся Канадою», — сказала Ратансі. Опісля, коли всі з’їли по шматку торта, деякі представники народу оджибве запросили найновіших громадян приєднатися до них у племінному танці в залі, де відбувалася зустріч. Канада по-своєму дуже націоналістична. І канадський його різновид, як і будь-яка інша форма певного націоналізму, може відштовхувати. Але все ж таки країна має чого повчити наш непевний світ, навіть якщо іноді скочується в самовдоволення та моралізаторство. 

У країнах, що розвиваються, дедалі численніший новий середній клас хоче власні комплекти «громадянського» одягу, а не колекцію погано припасованого ідеологічного секонд-хенду із Заходу. Він ще не вирішив, приєднуватися йому до конкурсу краси ліберальних демократій так, як треба їм, чи відмовитися від цього й крокувати далі на самоті. На Заході націоналісти теж мають вибрати. Чи дозволять вони втягнути себе в захоплення тріумфальними арками, славними жертвами та зацикленістю на лояльності або зраді? Чи приймуть громадянський різновид націоналізму, що дає змогу почуватися комфортно із собою й зі світом навколо?

Канада натякає на можливе вирішення таких конфліктів між громадянським та етнічним націоналізмом. Її політика схиляється до солідарності. Письменник Майкл Адамс, який у новій книжці твердить, що революція Трампа неможлива на північ від американського кордону, також зазначає: прем’єр Канади має перемагати в містах. А в них не переможеш, якщо ставити виключно на голоси білих. Те, що канадці спостерігають у США, тільки посилює їхню відкритість. «Ми глобальні і стаємо більшими ксенофілами», — каже він.

150-ту річницю своєї конфедерації країна відзначила свіжими, нецеремонними святкуваннями без ностальгії. У столиці Оттаві на каналі Рідо, що є одним із об’єктів світової спадщини, відбулися перегони ковзанярів. Французька вулична театральна трупа розважала натовп велетенськими фігурами-ляльками. Канада, хоч і пізніше, ніж належить, визнає, що неправильно обійшлася з корінними народами. Світловим шоу визнана священна важливість Шодьєрських водоспадів для племені алгонкінів і позначено кінець промислової експлуатації водограїв. Головний організатор свята в місті Ґай Лафламм визнає, що в країні ще залишаються проблеми з расовою дискримінацією. «Але ми збудували доволі зразкову модель», — каже він.

Ця модель схвалює різність і винагороджує співпрацю. Канадці люблять казати, що холодні зими змусили їх працювати разом, щоб вижити. Квебек, де роки упереджень проти французів посилили незалежницькі настрої, змусив канадців погодитися з тим, що має залишатися простір для більш ніж однієї культури на рівних засадах. Результат — мозаїка, а не «плавильний котел». Канадці знайшли спосіб шанування культурних розбіжностей, загортаючи їх при цьому у всеохопну толерантність. Це не вибір між культурною винятковістю та моральною універсальністю, а доброякісна суміш того й того. 

Ближче до закінчення церемонії надання громадянства колишній прем’єр Пол Мартін встав, щоб звернутися до людей, які приїхали до його країни з усієї планети. Він сказав, що їм тепер ліпити й покращувати Канаду. Привітав суддю Альберта Вонґа з тим, що в нього найкраща у світі робота. І розповів про свого батька, який, будучи державним секретарем у 1967 році, відкрив кордони Канади для іммігрантів з-поза меж Європи. «Це було правильно. І зараз правильно», — підсумував Мартін. 

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com