Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Від першої особи

Про що в посланнях до своїх законотворців говорять президенти США, Франції, Польщі
Матеріал друкованого видання
№ 36 (512)
від 7 вересня
Від першої особи
Фото: reuters

У 1823 році президент Джеймс Монро в щорічному посланні до Конгресу закликав європейські держави перестати втручатися в американські справи. Важливу роль у підготовці цього тексту відіграв тодішній державний секретар, дипломат і представник США в різних країнах Європи Джон Адамс. Так з’явилася Доктрина Монро, яка заклала основу американської зовнішньої політики. 

У 1941-му в промові «Про стан держави» Франклін Рузвельт озвучив чотири свободи: слова, віросповідання, свобода від злиднів та свобода від страху. На той час йому довелося шукати аргументи, аби переконати народ, що США повинні приєднатися до Другої світової війни. Метою, заради якої Америка вступала в боротьбу, мала стати свобода. Згодом чотири свободи лягли в основу Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. 

Стаття 2 Конституції США зобов’язує президента звертатися до Конгресу з промовою «Про стан держави». Він має «час від часу інформувати Конгрес про стан держави й рекомендувати на розгляд заходи, які вважає необхідними та доцільними». В американській історії був період (понад століття від президентства Томаса Джефферсона), коли звернення надсилалося до Конгресу в письмовій формі. У 1913-му Вудро Вільсон відновив практику виголошення промови особисто президентом. Головною аудиторією на той час були законодавці. Згодом, коли аудиторія стала розширюватися, особливо з появою радіо, а тоді й телебачення, тексти почали спрощувати, аби достукуватися не тільки до політиків. У 2015-му Адміністрація Обами пішла далі, намагаючись не відставати від еволюції соцмереж та комунікувати з якомога ширшою аудиторією: промову опублікували на ресурсі Medium (такий собі аналог YouTube, тільки для текстових матеріалів, журналістських робіт і публіцистики) одночасно з початком виступу президента. Тож аудиторія могла не просто слухати звернення, а й вчитатися в нього в реальному часі. До тексту додавалися супровідні графіки, користувачі могли відразу постити фрагменти у Twitter. Доти була звичною така практика: незадовго до промови текст розсилали пресі, але під грифом «Заборонено для публікації» до певного часу, тобто ЗМІ не могли звідти нічого оприлюднювати до моменту виголошення, але вже мали змогу аналізувати й починати збирати коментарі. 

Читайте також: Східні креси Макрона

Як приклад можна взяти передвиборчу програму кандидата від демократів Барака Обами за 2008-й. Низка ключових пунктів (оздоровлення економіки після кризи та її зростання, створення робочих місць, інвестиції в інфраструктуру, доступність медицини, гендерна рівноправність у питанні оплати праці) повторюватиметься в кожному його зверненні до Конгресу в наступні роки. Також президент щоразу наголошуватиме, що потребує єдності обох партій для реалізації своєї політики або ж що над втіленням тих чи інших пропозицій працюють групи з представників обох партій. Хоча коли торік британське видання The Guardian оцінювало успішність обіцянок і заяв Обами за дві каденції на посаді, то власне спроби об’єднати американський політикум виявилися чи не найменш результативними. Теоретично в щорічному зверненні американський президент повинен окреслювати проблемні моменти в країні, насамперед в економіці, а також безпеці, зовнішній політиці, і говорити про те, що зроблено для їх вирішення й що планується зробити. Оскільки слухати звернення збирається весь Конгрес, глава держави має можливість публічно звернутися до законодавців, щоб ті підтримали політику, яку пропонує на вирішення цих проблем. Натомість на практиці промова часто є продовженням програми, з якою цей президент балотувався на посаду. 

в Польщі досі з певним негативом сприймається той факт, що політики та президенти, готуючи свої промови, часто вдаються до допомоги спічрайтерів, у той час як, наприклад, у США робота таких людей є нормою

Найбільше вирізнялася промова Обами «Про стан держави» у 2016-му, останньому році його президентства. Він вирішив не зосереджуватися на політичних пунктах, над якими збирався працювати поточного року (промова зазвичай виголошується в січні — лютому), натомість говорив про ширше бачення Сполучених Штатів у майбутньому. Деякі коментатори вважають, що таким чином він намагався вже окреслювати політичну спадщину свого президентства. А ще, спостерігаючи за президентською кампанією, яка поляризувала і американське суспільство, і політикум, Обама закликав до єдності американців та Конгрес. Хоча й не оминув нагоди відповісти на закиди щодо його політики з боку республіканців, які змагалися за його крісло.   

«Промова «Про стан держави», а ще кілька національних матчів та церемоній нагородження — це ті нечисленні щорічні події, які мільйони американців досі дивляться разом, як країна», — пояснює в статті для Daily Beast Джон Фавро. Він кілька років поспіль працював над такими зверненнями в Білому домі. «На коротку мить ми стаємо свідками нашої системи державного управління як гордого, демократичного інституту, яким вона й замислювалася, а не як сумного видовища розколу, на яке вона надто часто перетворюється». Звісно, є багато моментів, коли одна частина зібраного в залі Конгресу аплодує словам президента (переважно це представники його ж партії), а інша ні. Але є й чимало моментів, коли слова про американських військових і ветеранів, дітей і працівників, про любов до країни та її особливе місце у світі аплодисментами зустрічають усі. І це надихає народ (а ще трішечки піднімає рейтинг президента), хоч і ненадовго. 

Читайт етакож: Вікторас Пранцкетіс: «Європейські політики почали розуміти, що сьогодні інвестиції в Україну — це інвестиції в майбутнє ЄС»

Джон пригадує процес підготовки промови (за президентства Обами, для якого писав він із командою спічрайтерів): президент починав думати над текстом наприкінці листопада, щороку намагаючись зробити його лаконічнішим. Утім, ближче до дедлайну команді спічрайтерів доводилося відбиватися від різних додаткових пропозицій як президента, так і Адміністрації, аби промова не вийшла надто довгою.

Рузвельту, до речі, його хрестоматійну промову з чотирма свободами допомагали готувати найближчі радники: міністр торгівлі Гаррі Гопкінс, який був архітектором «Нового курсу», правник Семюел Розенман, що вибудовував комунікацію «Нового курсу», і Роберт Шервуд редактор, драматург та сценарист. А ще двоє представників Державного департаменту, які належали також до президентського «Мозкового трасту» — групи експертів, академіків, журналістів, що працювали над стратегічними рекомендаціями для глави держави. Від появи першого варіанта до остаточного промова пройшла через сім етапів редагування, не останньою чергою самим Рузвельтом. 

Нинішній президента США вже виступав перед спільною сесією Конгресу на початку своєї каденції, хоча формально це не була промова «Про стан держави» — її він за традицією має виголосити на початку 2018-го. Як і варто було очікувати, Трамп фактично представляв власну передвиборчу програму: говорив про те, що США більше не експортуватимуть робочі місця на шкоду власному середньому класу, не фінансуватимуть глобальні проекти, обділяючи американських дітей, не захищатимуть кордони інших, залишаючи безборонними свої, і не витрачатимуть мільярди доларів деінде, доки американська інфраструктура повільно руйнується. Трамп говорив про початок нового етапу американської величі, національну гордість, нову хвилю оптимізму й про те, що союзники Америки побачать: вона знову готова бути лідером. За лічені місяці президент почне готуватися до звіту про те, як йому вдалося реалізувати сказане.

Французький досвід

«Гіперпрезидентство» Ніколя Саркозі запам’яталося не тільки радикальною зміною в ставленні до Росії з вимогливого на поблажливе. Амбітний керівник держави відродив у 2009 році систему конгресів — спільних зборів депутатів і сенаторів із виняткової нагоди, надихнувшись, імовірно, американським досвідом. Особливість моменту полягає в тому, що французи до Саркозі не збирали Конгресу впродовж 160 років, від часів президента Другої республіки Луї-Наполеона Бонапарта. Тоді, у революційному 1848-му, недавній утікач, засуджений до довічного ув’язнення, що став керівником республіки, вирішив звернутися до народних обранців із презентацією свого політичного проекту та пріоритетів.

Історія замовчує імена спічрайтерів президента Бонапарта, хоча немає сумнівів, що хтось із наближеного кола допомагав йому нотатками та тезами підготувати урочисту промову. Натомість імена авторів парламентських виступів Саркозі, Олланда та Макрона добре відомі. Сучасна французька модель президентської комунікації не надто прозора. Проте система спілкування лідера нації з народом та його обранцями є чітким, прописаним в Основному законі механізмом.
Конституція П’ятої республіки дозволяє французькому президентові скликати Конгрес лише в трьох випадках: аби обговорити з депутатами та сенаторами вступ держави до ЄС, затвердити перегляд Конституції та проголосити надзвичайну заяву. Всі троє президентів — Емманюель Макрон, Франсуа Олланд та Ніколя Саркозі — скористалися третьою опцією. 

Темою парламентської промови Саркозі в червні 2009‑го стала світова економічна криза, що мала потужні руйнівні наслідки для Франції. Президент, як і більшість державних керівників у несприятливі періоди, почав стрімко втрачати рейтинг. Креативний та амбітний Анрі Ґено, спічрайтер Саркозі, підказав тоді несподіваний комунікаційний крок: зібрати у Версалі депутатів і сенаторів та виступити з урочистою промовою, звернувшись не тільки до законодавчого корпусу, а й опосередковано до цілої нації, спантеличеної та розгубленої.

 Читайте також: Польща: Зіткнення поколінь

Саме Анрі Ґено, знавець історії та прихильник історичних паралелей, за свідченням працівників тодішньої президентської прес-служби, став автором історичної доповіді президента. Він не поскупився на посилання на емблематичні постаті, що промовляють до історичної пам’яті кожного француза. Такі, скажімо, як соціаліст Жан Жорес або Ґі Моке, 17-річний повстанець, якого німецькі окупанти розстріляли під час Другої світової. Промова закликала до твердості духу, витривалості та мужності у відповідь на виклик долі, яким стала масштабна економічна криза. Винятковість місця, теми, тону забезпечила очікуваний ефект: симпатій до президента Саркозі на певний час трохи побільшало.

Вдалим досвідом попередника скористався відразу після терактів 2015 року наступний президент Франції Франсуа Олланд. Його спічрайтер П’єр-Ів Боке, фаховий літератор і тонкий знавець французької стилістики, зумів витримати президентську доповідь перед Конгресом нехай і в трагічній тональності, але уникаючи розпачливих або панічних нот. Олланд повідомив тоді про проголошення надзвичайного стану, суттєве збільшення кількості поліцейських та жандармів і запропонував позбавляти громадянства тих терористів, у яких воно виявиться подвійним. Пропозицію щодо громадянства депутати та сенатори не підтримали, але загалом сам виступ Олланда у Версалі дістав переважно схвальні відгуки. Виступ перед Конгресом здебільшого досяг поставленої мети: заспокоїти людей і змобілізувати їх на розумний, посильний спротив тому залякуванню, на яке розраховують організатори терактів.

Нинішній президент Франції Емманюель Макрон також не знехтував нагодою зібрати Конгрес. Він скористався механізмом одразу по завершенні парламентських виборів. Уперше в історії Франції нещодавно створена президентська політична партія дістала рекордну більшість у Національній асамблеї. Це означає, що для того, аби проводити ті чи інші закони через законодавчий орган, уряд практично не матиме серйозного депутатського спротиву. Крайні ліві на чолі з Жаном-Люком Меланшоном одразу ж заволали про «загрозу диктатури» й закликали французів до непарламентського, вуличного спротиву реформам Макрона. До речі, у день виступу президента у Версалі Меланшон демонстративно проігнорував Конгрес, натомість зібравши в той самий час на площі Республіки мітинг на свою підтримку.

Промова Макрона у Версалі дістала неоднозначні відгуки. Частина політичних аналітиків із табору опонентів нового президента вважає її надто довгою. «Спічрайтерові платять за кількість використаних літер?» — зіронізувала американська журналістка у твіті, що був поширений не одну тисячу разів. Професійний літератор Сільвен Фор, автор тексту президентського виступу, схоже, легкого життя не матиме. Йому закидають велику кількість заокруглених, дещо пафосних фраз, позбавлених конкретики. «Довго й ні про що», — прокоментував тоді колега з часопису Le Figaro. Втім, неупереджена публіка змогла виокремити з президентської промови важливі меседжі про пріоритети виконавчої влади на найближчий час. Реформа Трудового кодексу, активна участь у роботі ЄС, зменшення депутатського корпусу на третину...

Французькі журналісти вже скаржаться на президента Макрона за значно меншу доступність для преси, ніж її демонстрував попередній лідер Франсуа Олланд. «Аби президентське слово мало вагу, воно не повинно лунати з кожного приводу», — пояснюють у близькому колі Сільвена Фора. Тож інформаційна вартість урочистих виступів підвищується. Новий лідер дав зрозуміти пресі, що його потрібно слухати, а не перепитувати. Виступ перед депутатами й сенаторами у Версалі стає переліком пріоритетів. Зваженість, продуманість, спілкування з пресою майже без експромтів. Новий президент — новий стиль.

Спілкування по-польськи

Демократичні процеси в країнах Східної Європи мають значно коротшу історію, ніж у Західній Європі чи США. Це великою мірою вплинуло на комунікацію між президентами та народними обранцями. Хоча в Чехії ще до минулих президентських виборів президента обирали на засіданні обох палат парламенту, а в Польщі таке було в міжвоєнний період, традиції звернень глави держави до парламенту на зразок американських «Про стан держави» тут не було. Ще одна важлива причина, що зумовлює таку ситуацію, — Польща, як і Франція, є парламентсько-президентською республікою, а США — президентською. Ознаками останньої, зокрема, є чіткий поділ між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади й наявність механізму стримувань та противаг між ними. А щорічна промова — це частина такого собі діалогу між виконавчою та законодавчою ланками.

У Польщі промови президентів перед Національними зборами мають переважно урочистий характер і від початку Третьої республіки збігалися з їхньою присягою. Протягом багатьох років президенти намагалися комунікувати безпосередньо з виборцями в телевізійних промовах чи під час зустрічей. Першим, хто дещо порушив цю звичку, був Броніслав Коморовський, який звернувся з промовою до Національних зборів не лише під час своєї інавгурації, а 4 червня 2014-го, вже будучи президентом, із нагоди 25-ї річниці вільних виборів. Згідно зі ст. 140 польської Конституції президент може звертатися з промовою до Сейму, Сенату чи Національних зборів. Ці промови не є предметом дебатів. Звернення Коморовського було сповнене вдячності творцям польської незалежності та першим її урядовцям. Він говорив про успіхи, яких досягла країна як у внутрішній політиці, так і в зовнішній, зокрема у відносинах із сусідами. А також про майбутнє, нагадуючи, що за ці 25 років Польща пройшла «лише половину дороги». Не забув і про виклики, як, наприклад, події в Україні та потребу в зміцненні безпеки. Ця його промова дещо нагадувала за структурою щорічні звернення американських президентів: польський глава держави аналізував минуле, нинішні досягнення та виклики майбутнього. Загалом, як зазначають дослідники, саме Коморовський розвинув церемоніал довкола передачі повноважень новому главі держави та його інавгурації, що додало ваги і президентським зверненням. 

Читайте також: Тримор’я як нова форма інтеграції у Центральної та Східної Європі

Продовжив його починання нинішній президент Анджей Дуда. Торік Національні збори Польщі вперше зібралися за межами будівлі польського Сейму, щоб послухати його промову в Познані з нагоди 1050-річчя хрещення Польщі. «Хрещення Мешка є найважливішою подією в історії держави та польської нації. Тоді народилася Польща… Народилася як національна та політична спільнота», — виголосив Дуда. Його суперник з опозиції голова партії «Сучасна» Ришард Петру після цієї промови зазначив, що президент Дуда говорив лише про історію, але оминув те, як будувати сильну польську спільноту сьогодні. Загалом якщо порівнювати тексти та приводи, які обрали обидва президенти для виголошення урочистих промов перед Національними зборами, то тонкою ниткою в них читається партійна позиція: ліберальна та секулярна «Громадянської платформи» й консервативна «Права і справедливості», яка у своїй нинішній політиці не оминає нагоди політизувати історію. 

Цікаво, що в Польщі досі з певним негативом сприймається той факт, що політики та президенти, готуючи свої промови, часто вдаються до допомоги спічрайтерів, у той час як, наприклад, у США робота таких людей є нормою. Одним із пояснень може бути те, що, приміром, Лех Качинський свої промови готував сам, як свідчило багато близьких до нього осіб. Однак, скажімо, легендарної промови Леха Валенси в американському Конгресі, фраза з якої «Ми народ» стала крилатою, не було б, якби не посол Польщі в США Казімеж Дзевановський, який готував її. Нинішньому президентові Анджею Дуді, кажуть, допомагає його давній знайомий ще з краківських часів соціолог Пйотр Аґатовський. Його називають сірим кардиналом, який раніше був такою собі ланкою в комунікації між офісами прем’єра та президента. Аґатовський будує аргументи на дослідженнях свого інституту. Особливої ваги надає їм президент Дуда.
Польщі, як й іншим країнам колишнього соціалістичного табору, поки що бракує постійної комунікації президента з парламентом та виборцями. Однак за 28 років пройдено вже чималий шлях, і кожен президент додає до нього свою частку. 




Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Перша фаза переговорів про вихід Великої Британії з ЄС виявилася важкою. Але друга ще й не почалася
    17 грудня, The Economist
  • Добротна будівля початку ХХ століття на розі Миру й Грецької з дерев’яною вивіскою «Izba-читальня». «Youth has no age», — читаємо напис на вхідних дверях і такий самий високо на стіні над баром усередині.
    17 грудня, Ганна Чабарай
  • У багатих країнах дерева відвойовують територію. Розширення лісів не завжди популярне, але воно триватиме
    16 грудня, The Economist
  • Модернізована лісопереробна промисловість Білорусі лишається зоною ризикованого інвестування
    16 грудня, Сяргєй Пульша
  • Що заважає розвиватися лоукост-перевезенням в Україні
    16 грудня, Максим Віхров
  • Москва активно використовує право вето в Радбезі ООН. Що це говорить про її позиції на міжнародній арені
    16 грудня, Олександр Костриба
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.