Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 вересня, 2017   ▪   The Economist   ▪   Версія для друку

The Economist: Демократи-мусульмани, іншалла

Чого політичний іслам може досягнути в сучасному світі?
Матеріал друкованого видання
№ 35 (511)
від 31 серпня
The Economist: Демократи-мусульмани, іншалла

«Мертві, при смерті або під арештом». Так член «Братів-мусульман» у Єгипті змальовує стан своїх побратимів із колись провідного у світі ісламістського руху. Після Арабської весни 2011 року «Брати-мусульмани» виграли перші в Єгипті вільні вибори; до початку 2012-го вони вже стояли при владі в країні. Але незабаром звідти їх усунули військові під проводом Абдель Фаттага аль-Сісі й за підтримки масових протестів. Чотири роки тому в серпні нинішній президент Єгипту аль-Сісі остаточно розгромив цей рух на площі Рабаа аль-Адавія. Сьогодні ті його учасники, що залишилися живими або на волі, утекли чи переховуються.

Утім, транснаціональний рух «Братів-мусульман», який дав початок багатьом іншим ісламістським партіям у регіоні, досі лякає авторитарних політиків Арабського світу. Доказів далеко шукати не треба: досить подивитися на конфлікт із Катаром. Єгипет, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати й Бахрейн розірвали дипломатичні й транспортні зв’язки з цією крихітною газовою монархією, вимагаючи, аби вона припинила підтримувати «Братів», закрила дружній до руху телеканал «Аль-Джазіра» й витурила турецькі війська зі своєї території, бо Туреччиною керує Партія справедливості та розвитку (ПСР), яка надихається ідеями «Братів». Усі ці країни стверджують, що «Брати-мусульмани» — терористична організація, яка погрожує підірвати усталений порядок. У тому, що «Брати» інспірували насильство й що члени цієї асоціації чинили теракти, ніхто не сумнівається. Важче сказати, чи лежить насильство в основі руху. Гассан аль-Банна, який заснував його в місті Ісмаїлія на північному сході Єгипту 1928-го, закликáв до поступових реформ, але загравав і з радикальнішими учасниками. Саїд Кутб — провідна постать серед «Братів» у 1950-х і 1960-х роках, був прибічником збройного опору нечестивим правителям. Сучасний ісламізм (який загалом можна визначити як конструювання держави, що керується ісламськими принципами) виріс із цих дебатів і почав розгалужуватися в різних напрямах. Його сучасні втілення й різновиди — це такі несхожі між собою групи, як миролюбна туніська Партія відродження та «Ісламська держава» («ІД»), непримиренне джихадистське угруповання, яке називає членів «Братів-мусульман» відступниками. Нинішні єгипетські «Брати» розколоті на тих, хто прийняв тактику конфронтації, зокрема на тих, хто схвалює насильство, і на тих, хто віддає перевагу примирливішим підходам. 

Саудити й інші країни, які тиснуть на Катар, стверджують, що весь спектр політичного ісламізму знаходиться за межею допустимого (хоча дехто з них і вступав у тактичні союзи з ісламістами в Палестині, Ємені та Сирії). Інші — серед них і західні держави, які не піддалися на заклики назвати «Братів-мусульман» терористичною організацією, — вважають, що подекуди варто провести розмежувальну лінію. 

Зробити це не так легко. Після виборів позірно помірковані й демократичні ісламісти надто часто виявляються ані поміркованими, ані демократичними й підтверджують тезу про те, що їхня відданість демократії навряд чи йде далі за принцип «одна людина — один голос — один раз». Утім, деякі ісламісти діють у політичному житті — і навіть очолюють уряди — помірковано й ефективно.

Лібералів тривожить усвідомлення того, що ісламісти навіть у меншості можуть посилювати обмеження. Але це небезпека, з якою живуть демократичні держави усіх видів і яку, якщо демократія сильна, можна подолати

 

е можна сказати, що ісламісти єдині, хто намагається внести релігію в державне життя. В Індії владна Народна партія («Бхаратія джаната парті», БДП) притримується виразно індуїстського націоналізму. В Ізраїлі є ціла низка партій, які прагнуть створення більш явно єврейської держави. У Європі є чимало християн-демократів, які серйозно сприймають обидві частини цієї назви. В Америці програма Республіканської партії проголошує, що якщо «дані Богом, природні, невід’ємні права» вступають у конфлікт із «правами, наданими державою, судом або людиною», то перевага завжди повинна бути за першими. «Вони кажуть те, із чим можуть погодитися всі ісламісти», — вважає Натан Браун з Університету Джорджа Вашинґтона.

Спочатку було…

Проте іслам унікальний щонайменше в одному вимірі. Якщо Мойсей був лідером без держави, а Ісус — дисидентом, якого держава стратила, то пророк Мухаммад був політичним лідером, який заснував державний устрій, і це відображено у священному письмі мусульман. «У Корані містяться чіткі, безпосередні приписи: від того, як виконувати покарання худуд (за злочини на кшталт крадіжки), до конкретних правил спадкування», — пише Шаді Гамід з Інституту Брукінґса у своїй книжці «Islamic Exceptionalism» («Винятковість ісламу»). Звідси горда заява «Братів»: «Коран і є наша Конституція».

Утім, хоча в Корані є конкретні інструкції щодо спадкування та інших моментів, у питаннях організації держави він туманний і розпливчастий. В одній сурі Мухаммаду наказано радитися з членами громади, в іншій він має над ними абсолютну владу. Розбіжності почалися відразу ж по смерті пророка. Його найближчі послідовники не могли вирішити, виборною чи спадковою має бути посада халіфа, який мав стати лідером — наступником Мухаммада. Ця суперечка згодом і привела до розколу відповідно на сунітів і шиїтів. Коран не вимагає встановлення халіфату. Але «в традиційній мусульманській думці він вважався невід’ємною частиною ісламу, що на цілі століття незумисно політизувало релігію», — пише Мустафа Акйол, автор книжки «Islam without Extremes» («Іслам без крайнощів»). Понад тисячу років зразком ісламського державного устрою були спадкові халіфати, де в одній постаті зливалися релігійна та світська влади. До сучасного ісламістського руху привели розпад Османської імперії та відмова республіканської Туреччини від халіфату. Мусульмани, принижені колоніалізмом, а тоді невдачами соціалізму та націоналізму (у цих умовах місцеві автократи намагалися використати іслам із користю для себе), прагнули розумної альтернативи, яка могла б уписатися в сучасний світ, де домінують національні держави й вибори. Таку альтернативу запропонували «Брати-мусульмани». 
Демократії в приписах Мухаммада не було, тож Банна відкинув її як чужинське запозичення. Із нею відпали і політичні партії, і навіть сучасна арабська держава. Але, окрім того, він уявляв собі, що рух до ісламської держави відбуватиметься поетапно й на кожному буде потрібна інша тактика. Тож на початку ісламісти не обов’язково наголошували на божественній меті, ба навіть брали участь у виборах, якщо це могло зміцнити їхні позиції в довготривалій перспективі. Дехто з послідовників Банни прийняв демократію як складову всіх етапів цього процесу. Але критики вперто твердили, що більшість ісламістів у глибині душі — против­ники демократії і такими й залишаться.

Читайте також: Як живуть утікачі від «ІД»

Це одна з призм, крізь яку слід розглядати ПСР та її імпозантного лідера Реджепа Таїпа Ердогана. Коли останній заснував ПСР у 2001 році, він, видавалося, представляє новий вид ісламізму: дехто називав його «полегшеним варіантом ісламізму», він орієнтувався на свободу та вільні ринки. Після першої перемоги на парламентських виборах 2002 року партія Ердогана проштовхнула демократичні реформи, підпорядкувала собі турецьку армію і зміцнила визнання державою прав людини. Її вважали перспективним зразком для інших ісламістських партій. 

Проте поступово Ердоган зосереджував владу у своїх руках. Він підім’яв під себе державні ЗМІ і вижив критиків з уряду, війська та судів. Ліберальніших членів ПСР, як-от колишнього президента Абдуллу Ґюля, відтіснили від влади. Провальна спроба державного перевороту в липні 2016‑го закінчилася тотальною зачисткою. Арештували десятки тисяч ворогів (справжніх і вигаданих), а також і журналістів. Громадські організації були заборонені, держслужбовців звільнено, доступ до деяких інтернет-ресурсів заблоковано. У квітні конституційний референдум (сфальшований, за словами критиків) дав турецькому президентові ще більшу владу. 

Туреччина — аргумент № 2 для тих, хто виступає проти позірно поміркованих ісламістів. Єгипет — аргумент  № 1. Могаммед Мурсі від «Братів-мусульман», який став президентом у 2012 році, від самого початку сіяв незгоду й провадив ізоляціоністську політику. До кінця свого першого року в президентському кріслі він указом звільнив себе від правових обмежень. Потім протягнув Конституцію, проти якої виступали світські політики, і заповнив уряд ісламістами. На момент перевороту, в якому його усунули від влади, велика частина суспільства була вже на боці армії.

Зараз лунають заяви, що ці наслідки (успіх неліберальних сил у Туреччині й провал неліберальних сил у Єгипті) були прогнозованими та навіть неминучими. Але варто подивитися на них у контексті. До появи ПСР на політичній сцені Туреччини чотири попередні ісламістські партії були заборонені або в результаті перевороту, або рішенням суду. ПСР залишалася під загрозою такого самого сценарію після того, як прийшла до влади. Секуляристи в армії, що становить частину турецької «глибинної держави», намагалися не допустити її кандидата на президентські вибори 2007-го. Через рік генеральний прокурор Туреччини звинуватив ПСР у ворожості до світської держави та майже домігся її заборони. Далі було безліч інших політично мотивованих атак на владну партію, а тоді згадана вище спроба перевороту.

У Єгипті «Брати» зіткнулися зі схожою протидією з боку «глибинної держави» військових, суддів і чиновників. Поліція відмовилася патрулювати вулиці, що спричинило сплеск злочинності. Працівники служб газо- та електропостачання створювали штучні відключення електроенергії та дефіцит палива. Судді, призначені попередником Мурсі, оголосили результати виборів недійсними. 

Меншість дає відсіч

Ці проблеми не виправдовують авторитаризму, виявленого Ердоганом і Мурсі. Але вони можуть допомогти краще зрозуміти його, ніж розмови про неліберальну сутність їхньої ідеології. «Ісламістські партії зазвичай пристосовуються до свого політичного середовища», — стверджує політолог Марк Лінч з Університету Джорджа Вашинґтона. Ісламісти після перемоги на виборах побоювалися, що секуляристи спробують скинути їхній уряд, тож вирішували захопити якомога більше влади. Брак глибоко вкорінених демократичних традицій лише погіршував становище. Проблема з ПСР, за словами Акйола, не в тому, що партія надто ісламістська: «Вона просто виявилася занадто турецькою».

Чиатйте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?

В інших країнах ісламістські партії й далі беруть участь у виборах. Регіональні відгалуження «Братів-мусульман» у Йорданії та Кувейті, витерпівши кількарічні репресії, здобули непогані результати на парламентських виборах торік. Відгалуження «Братів» у Марокко — Партія справедливості та розвитку (ПСР) — перемогло на двох останніх парламентських виборах у цій країні й очолює нинішній уряд. Ісламістські організації не з орбіти «Братів» політично активні в Індонезії, Малайзії та Пакистані. Цілком відкинути припущення, що всі такі сили розігрують задуманий Банною довгий сценарій, не можна. Але щонайменше ймовірним видається те, що в середовищі, яке не заохочує авторитаризму, він не є обов’язковим результатом діяльності таких політсил. Майже в усіх країнах, де простежується політична активність ісламістів, є система стримувань, яка не дає їм зосередити у своїх руках надто велику владу. Справжня влада в Марокко, Йорданії та Кувейті належить монархам.

До того ж ісламістам не обов’язково перемагати на націо­нальних виборах, аби виявляти свій неліберальний вплив. В Індонезії, країні світської демократії, жодна відкрито релігійна партія ніколи не перетинала межу 8% голосів на національних парламентських виборах, хоча більшість населення країни — мусульмани. Але обрані на місцевих виборах ісламісти вже ухвалили понад 400 законодавчих рішень на основі ісламського права після того, як 1999 року регіони отримали більше автономії. У провінції Ачех заборонили алкоголь, запровадили вимоги до жіночого одягу, а за перелюб і гомосексуальність — тілесні покарання.

Чи не найтривожніший знак сили ісламістської меншості з’явився у квітні, коли в Джакарті популярний губернатор, християнин Басукі Чагая Пурнама (більше відомий як Агок), програв губернаторські вибори. Ісламісти, прихильники його опонента Аніса Басведана, розповідали виборцям-мусульманам, що голосувати за християнина — харам (заборонено ісламом). Коли Агок спробував виступити проти цього з посиланням на Коран, відеозапис «відредагували» так, що складалося враження, ніби Агок насміхається над священною книгою. Його звинуватили в богохульстві, після чого він програв вибори й зараз засуджений до ув’язнення.

Отже, на прикладі Індонезії видно, як демократія може посилити неліберальну меншість. Проведене 2015 року Центром вивчення ісламу й суспільства (Джакарта) опитування виявило, що кількість законодавчих рішень на базі шаріату зросла здебільшого через те, що політики на місцях виконували вимоги консервативних мусульманських угруповань в обмін на голоси. А щойно Божий закон набирає чинності, людині скасувати його важко. У провінції Ачех значна частина громадськості з підозрою ставиться до шаріату. Але жоден із головних кандидатів на виборах минулої весни не поставив під сумнів останні шаріатські заборони, боячись суспільного осуду. Підтримка ісламістських законів, незалежно від того, які партії його пропонують, дуже поширена в ісламських країнах (див. «Слово Боже»). У Єгипті опитування свідчать, що більшість підтримує законодавство на основі шаріату, покарання за Кораном, й уповноваження духівництва на подачу законопроектів. Але це не можна назвати визначною рисою правління ПСР у Туреччині. Ця партія побудувала більше мечетей, відкрила більше духовних училищ, обмежила продаж алкоголю й скасувала заборону на хіджаб. Але вона не заборонила алкоголь взагалі, як і не запровадила обмежень щодо одягу. Фактично ПСР здається більше зацікавленою в тому, щоб послуговуватися ісламом на користь політики, а не навпаки.

Лібералів тривожить усвідомлення того, що ісламісти навіть у меншості можуть посилювати обмеження. Але це, зрештою, небезпека, з якою живуть демократичні держави всіх видів та сортів і яку (якщо демократія сильна) можна подолати. Тому багато аналітиків вважають, що найважливіше в державі не лібералізм, а вибори: неліберальна демократія, кажуть вони, — це предтеча демократії ліберальної. У раніше авторитарних країнах демократії слід дати час на те, щоб укорінитися, а тоді зміцнювати її через практику. Такі аргументи часто чули секуляристи, які намагалися витиснути «Братів-мусульман» із влади в Єгипті 2013 року. Мовляв, усе, що зробив Мурсі, можна буде розвернути назад через більш світські уряди в майбутньому.

Нова модель

Якщо сприймати це серйозно, то треба припускати також, що ісламісти, будучи при владі, не відмовляться від проведення виборів. Яскравий приклад тут Туніс. Багато членів партії «Аль-Наг­­да» («Відродження») мріють про створення в країні ісламської держави на основі законів шаріату. Але загалом цей рух, заснований і досі очолюваний Рашидом Ґаннуші, виявляє поміркованість і рідкісну готовність йти на компроміс.

«Аль-Нагда» десятиліттями потерпала від світської диктатури Зіна аль-Абідіна бен Алі, який заборонив цей рух. Після повалення режиму бен Алі у 2011 році створена «Аль-Нагдою» партія здобула більшість місць на перших вільних виборах у Тунісі. Але її правління було невдалим: партія налаштувала проти себе тунісців, значна частина яких скептично ставилася до ісламістів. Не на користь їй пішло й те, що 2013-го ультраконсервативні мусульмани вбили двох лівих політиків. 

Опозиція правлінню «Аль-Нагди» вилилася у вуличні протести, які загрожували знищити крихкі демократичні здобутки в країні. Але замість опиратися, як це зробили «Брати-мусульмани» в Єгипті, «Аль-Нагда» вирішила за краще поступитися (особливо після єгипетського перевороту). У перемовинах щодо нової Конституції вона погодилася на такі ліберальні рекомендації, як, наприклад, гарантію свободи віросповідання. Після ухвалення Основного закону парламентом (під скандування парламентарів «мабрук алейна» — «вітання нам усім») «Аль-Нагда» в січні 2014 року передала владу технократичному уряду. На наступних виборах вона програла секуляристській партії «Поклик Тунісу», створеній спеціально для розгрому ісламістів. Ґаннуші негайно створив альянс (і почав дружбу) із засновником нової партії Беджі Каїдом Ес-Себсі. Звідтоді в «Поклику Тунісу» розкол; але «Аль-Нагда» не скористалася своєю перевагою найбільшої партії в парламенті. «У нинішній перехідній ситуації нам потрібен широкий консенсус», — каже Ґаннуші. Представник «Братів-мусульман» із Єгипту формулює це по-іншому: «Вони навчилися на наших помилках».

Читайте також: Персональне мучеництво

Зараз Ґаннуші заявляє, що «Аль-Нагда» — не ісламістська партія, а «мусульман-демократів» на зразок європейських християнсько-демократичних партій. Рух відділив свою політичну партію від релігійного крила, яке зараз займається лише місіонерською діяльністю давах (навернення й проповідництво). Її політикам не дозволено виступати в мечетях, а духівництву не можна очолювати партію. «Аль-Нагда» досі черпає натхнення в ісламі, каже Ґаннуші, але «наявність релігії (у суспільстві) не вирішується й не встановлюється державою». Це має бути «явищем, що йде знизу догори» й за виборного парламенту «наскільки релігія представлена в суспільстві, настільки вона тоді представлена й у державі». 

Секуляристи й ліберали давно сподіваються, що мейнстримні ісламісти підуть саме таким шляхом. По суті, вони надіються на те, що ісламісти, які довго були протестним рухом, стануть менш ісламістськими, зіткнувшись із реаліями влади. Це підіймає інші питання. «Якщо ісламістські партії після обрання повинні відмовлятися від свого ісламізму, [...] то це суперечить суті демократії — поняттю про те, що уряд повинен відповідати на (чи принаймні хоча би враховувати) вибір суспільства», — пише Гамід. 
Консервативніші члени «Аль-Нагди» незадоволені напрямом, яким пішов їхній рух. Інші сумніваються в щирості «Аль-Нагди» й заявляють, що визначальним фактором її поміркованості є страх репресій і бунту. Інакше кажучи, такі дії партії мають тактичний характер. «Нам дістається з усіх боків», — каже Ґаннуші. 
Як і провал ісламізму в Єгипті, його відносний успіх у Тунісі — це здебільшого питання контексту. На відміну від Єгипту й Туреччини в Тунісу немає міцної та політизованої армії. І якщо репресії єгипетської влади до революції, схоже, зробили «Братів-мусульман» більш затятими, то в Тунісі члени «Аль-Нагди», які через утиски сиділи в камерах разом з іншими лідерами опозиції, перейняли ліберальніший світогляд. У кожній країні розвиток ісламістських рухів визначали унікальні для неї виклики. Ґаннуші каже, що не має жодного бажання експортувати модель «Аль-Нагди», бо вважає, що вона породжена саме туніським середовищем. «Але якщо інші вирішать, що наш досвід піде їм на користь, — зазначає він, — ми будемо лише раді». 

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Життя в добу розпізнавання обличчя
    24 вересня, The Economist
  • Про етапи подолання колоніальної залежності
    24 вересня, Ігор Лосєв
  • Війна застала країну зненацька. У держави не було армії, здатної миттєво зреагувати на збройну агресію. Але були люди. Добровольці та волонтери, які побудували цю захисну систему з нуля. Тепер вони будують систему виховання молоді. На страшних, але конкретних прикладах, на довгих списках загиблих героїв. Щоб пам’ятати й більше не бути заскоченими.
    23 вересня, Ганна Чабарай
  • Щоб робити світ кращим, інколи не треба мати багато грошей чи влади. Достатньо подарувати своєму місту, наприклад, великого лелеку, який приносить у родину омріяного малюка.
    23 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
    23 вересня, Ганна Трегуб
  • Про моря й береги найбільшого ковчегу сучасного українського мистецтва
    23 вересня, Анастасія Головненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено