Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 червня, 2017   ▪   Валерій Примост   ▪   Версія для друку

Свиня або Тигр: майбутнє України (продовження)

Тиждень продовжує публікацію циклу матеріалів про історію успіху різних країн, досвід яких варто було б враховувати Україні
Свиня або Тигр: майбутнє України (продовження)
Гонконг вважається одним з найбільших в світі промислових центрів

Від сьогнуату до національної держави

Колись це було надзвичайно мілітаризоване феодальне суспільство, яке після невдалого вторгнення в Корею при Тойєтомі Хідейосі (кінець ХVI століття) та з постанням сьогунату Токугава закрилося від зовнішнього світу – і то аж настільки, що на догоду ідеологічним принципам добровільно відмовилося від нових технологій (зокрема, вогнепальної зброї).

Аж через два з гаком століття солодкої феодальної дрімоти гармати комодора Перрі розбудили Японію (1853). І стало зрозуміло: або «гейдзіни» (байдуже, американці чи англійці) заженуть «Країну Сонця, що сходить» до стійла, або японці її модернізують. У 1868 році сьогунат було скасовано, а правління імператора Муцухіто стало відомим як «освічене». Вестернізація країни («революція Мейдзі») проходила відповідно до п’яти основних принципів: 1) запровадження дорадчих громадських рад; 2) залучення всіх верств населення до вирішення загальнодержавних питань; 3) скасування всіх застарілих законів і станових обмежень у підприємницькій і фінансової діяльності; 4) скасування «диких звичаїв» і заміна їх «простими законами природи»; 5) проведення загальнонаціонального «походу за знаннями» для покращення імператорського правління.

Читайте також: Свиня або Тигр: майбутнє України

Фактично це були ті самі принципи, які свого часу сповідувала й Англія: сильна влада патріотичного монарха, підтримана найбільш активним класом (буржуазією), розширення рамок «політичної нації», скасування старих станових обмежень, віджилих догм і забобонів, а також цілеспрямоване прагнення до сучасних знань та навичок.

Японія розвивалася швидко. У 1867 році було скасовано цехи й гільдії та внутрішні митні бар’єри. У 1871-му – ліквідовано феодальну станову систему, всі піддані імператора отримали рівність перед законом і свободу у виборі місця проживання й професії. Через рік – побудовано першу залізницю і введено загальну військову повинність. У 1873 році проведено аграрну реформу, скасовано феодальне землеволодіння і почав діяти ринок землі. Було засновано загальне шкільне навчання, проведено реформу територіального самоврядування, ба більше: народу Японії було даровано Конституцію.

Японці охоче використовували досвід і знання найбільш передових на той час держав. Їхні Конституція і кодекс цивільних законів були створені за прусським зразком, а парламент – за англійським. Однією з головних цілей нової законодавчо-юридичної системи стало забезпечення режиму найбільшого сприяння для вільного капіталістичного підприємництва.

Залучення зарубіжних інвестицій і фахівців дало вражаюче зростання японської національної промисловості. Вдаючись до протекціонізму, Японія ефективно захищала свою молоду індустрію від конкуренції з боку іноземних виробників. Першою галуззю, в якій відбулися зміни, стало виробництво шовку, за нею постала текстильна промисловість, а через три десятиліття після Революції Мейдзі вже бурхливо розвивалася важка індустрія. Орієнтація на внутрішній ринок дала змогу уникнути залежності від іноземного капіталу. Всього лише через чотири десятки років (майже за Мойсеєм) Японія припинила дію нерівноправних договорів із західними країнами.

Націоналістичний економічний курс японського уряду дав швидкі результати. Країна, яка в 1868 році була відсталим і закритим феодальним реліктом, через сорок років стала першокласною сучасною державою з розвиненою промисловістю, ефективною системою управління і дієвими механізмами громадянського суспільства. Добре навчена, озброєна й оснащена армія (сухопутні війська – за німецьким зразком, військово-морські – за англійським) виявилася настільки сильною, що вже в 1894–1895 роках завдала поразки Китаю і відібрала у нього Тайвань і Ляодунський півострів, а ще через десять років розгромила Росію, відібравши у неї Порт-Артур, Південний Сахалін і спровокувавши революцію 1905 року.

Читайте також: Девід Ліптон: «Україна не може загальмувати або піти у зворотному напрямку»

І ту не можна забути про важливий момент: розвинувши свою промисловість до конкурентноздатного рівня, Японія також почала сповідувати принципи вільної торгівлі.

Територіальні й економічні втрати після Другої світової війни не зруйнували промисловий потенціал країни, а змусили його працювати ще ефективніше. Країна мала відновити свою економіку і подолати технологічне відставання від переможців. Японці скористалися своїм же досвідом епохи Мейдзі: купили величезну кількість патентів на винаходи та технології (34 тисячі за 30 років після війни). Придбані технології були ефективно доопрацьовані японськими фахівцями й успішно впроваджені у виробництво. Ефективність такої стратегії оцінюється щонайменше в 400% (в окремих галузях – до 1800%). Технологічні скарби впали на благодатний ґрунт: відбулося «японське економічне диво», в результаті якого Японія стала другою економікою світу (після США), якою й залишалася чотири десятиліття, доки в 2010 році не поступилася Китаю.

Відбудовуючи свою країну, японці самі визначали пріоритети розвитку своєї економіки. Спершу розвивали металургію, суднобудування, нафтохімію. Домоглися лідерських позицій у цих сферах: стали виплавляти 100 млн тон сталі на рік, почали будувати танкери тоннажністю до 300 тис. тонн. Потім перейшли до більш «тонких матерій»: взялися за електротехніку, автомобілебудування. Після цього – високі технології. Нагадаємо, що Японія – вкрай перенаселена країна з гострою нестачею природних ресурсів і нестабільними кліматичними і сейсмологічними умовами. На території, майже вдвічі меншій за українську, проживає населення, що лише трохи поступається за чисельністю населенню Росії.

Влада і бізнес, що працюють разом для блага держави – це найефективніша комбінація для перемоги в конкурентній боротьбі країн і цивілізацій. А необхідною запорукою успіху є ефективна національна держава – тобто здатність уряду визначити найбільш перспективні для країни напрямки розвитку і консолідовано спрямувати туди політичні й економічні зусилля суспільства.

Аналізуючи японський досвід, важливо розуміти, що однією зі складових успіху стало тісне співробітництво бізнесу з керівництвом країни. Фактично імператорський уряд і капітани бізнесу разом виробляли і виробляють оптимальну економічну стратегію держави (як це було і в Венеції ХІІІ ст. або в Англії XVI ст.). Влада і бізнес, що працюють разом для блага держави – це найефективніша комбінація для перемоги в конкурентній боротьбі країн і цивілізацій.

А необхідною запорукою успіху є ефективна національна держава – тобто здатність уряду визначити найбільш перспективні для країни напрямки розвитку і консолідовано спрямувати туди політичні й економічні зусилля суспільства.

Ставка на національний бізнес

Якщо ми вже розглянули Японію як взірець успішного реформування країни і переходу на новий рівень розвитку, то оминути Південну Корею аж ніяк не можна.

Історично Корея довго була розмінною монетою у протистоянні могутніх сусідів – китайців і японців, а потім її розділили по 38 паралелі на дві країни – Північну й Південну. Після поділу економічна ситуація на півдні виявилася критичною: вся промисловість залишилася на комуністичній півночі, не було великих покладів природних копалин, а кілька десятків мільйонів переважно сільського й неписьменного населення жило без електрики й каналізації і не могло навіть забезпечити себе рисом. Тоді ВНП Південної Кореї відставав навіть від Папуа-Нової Гвінеї, а ВВП на душу населення становив лише 67 доларів. Ті чималі гроші, які США виділяли «своїй» Кореї як допомогу, розкрадалися корумпованими чиновниками.

Перші вісім років незалежності, демократії і надій закінчилися нічим. Хіба що, ВВП на душу населення зріс на 15 доларів. Переконавшись у непридатності для цієї східної країни «західного» капіталістичного інструментарію реформування, американці дали згоду на військовий переворот. 16 травня 1961 року в Південній Кореї до влади прийшов генерал Пак Чжон Хі. Саме він заклав основи майбутнього економічного процвітання країни.

Загалом нічого нового: диктатор виступив своєрідною особистою гарантією недоторканності бізнесу і знизив податки до 10%. Це стимулювало місцевих підприємців та іноземних інвесторів. Крім того, він максимально урізав соціальні витрати, що спонукало корейців стати активними й розраховувати тільки на свої сили. Проте головним було інше: виходячи з принципу «Держава допомагає тим, хто працює», Пак Чжон Хі проводив протекціоністську політику, підтримував конкурентоспроможність корейської продукції спершу всередині країни, а потім і за її межами.

Як і в Англії та Японії, капітани національного бізнесу об’єдналися навколо сильної державної влади, стали її опорою: разом розробляли перспективні економічні кроки і захоплювали нові ринки – ніби колосальна корпорація, згуртована почуттям обов’язку перед країною і спільними інтересами. Сьогодні що більшу активність в експансії назовні проявляє та чи інша національна компанія, то більшу підтримку корейського уряду вона має. Саме на такій підтримці й виросли відомі світові промислові гіганти Hyundai, Samsung, LG і Daewoo.

Читайте також: Ще одна галузь економіки

Дуже важливим «тигрячим» пунктом у Південної Кореї (як, зрештою, і для всіх країн-«тигрів») стала боротьба з корупцією. І велася вона далебі не за європейськими традиціями. Будь-який кореєць, який викрив факт корупції державних чиновників, гарантовано отримує від 2 до 10% суми, поверненої до казни держави. В Кореї спокійно відправляють за ґрати навіть президентів і їхнє найближче оточення.

Корейці (як і японці) сповідують культ праці. Тільки кожен п’ятий з них має 8-годинний робочий день, більшість трудиться 9-10 і навіть 12 годин на день, а до 2003 року в них було всього півтора вихідних на тиждень. Корейські підприємства пройшли непростий шлях від «викруткової збірки» до власного виробництва, від закупівель технологій і навчання студентів за кордоном – до серйозних наукових і технологічних досліджень і розробок. І все це і умовах перманентної воєнної напруженості на кордоні з Північною Кореєю, що триває вже сім десятиліть.

Південною Кореєю керували здебільшого «освічені диктатори». Кожна спроба чергової ітерації демократичної республіки була настільки невдалою, що для подальшого успішного розвитку доводилося повертатися до авторитарного управління. Зараз у Південній Кореї – Шоста Республіка, поки вона цілком демократична, але хто знає, на скільки її вистачить.

Стрибок лева

Ситуація в Сінгапурі на початку 1960-х не була унікальною. Колонія, яку щойно покинули колонізатори. Три народи (китайці, малайці та індійці), які конкурують за обмежені блага. Два могутніх сусіди, Малайзія та Індонезія, які мають претензії (причому Малайзія спирається на численних сінгапурських малайців). Сильний вплив комуністів, які намагаються за сприяння маоїстського Китаю захопити владу. І жодних корисних копалин – навіть питну воду везли (і везуть) із материка. Трудові ресурси початку 1960-х – переважно жебраки і неписьменні китайські та індійські поденники, які живуть у халупах без водопроводу й електрики, розводять свиней і курей так само, як і їхні предки 200 або 500 років тому. А найгірше – невизначеність перспектив.

Шанси давало те, що Сінгапур, або Місто Лева, як його назва перекладається українською, – компактне місто-держава з 2 млн населення (на початок 1960-х). Колишня метрополія Британія політично підтримувала його, в місті була певна кількість людей із британськими освітою і досвідом.

Експерти передбачали Сінгапуру колапс протягом року-двох після відходу британців. І мали для цього всі підстави. Однак через усього лише три десятиліття він став одним із найбільш розвинених і процвітаючих міст Землі.

У 1959 році перемогу на виборах здобула Партія Народної Дії, її лідер – Лі Куан Ю – став першим прем'єр-міністром молодої республіки.

Незалежності маленького Сінгапуру загрожували 20-мільйонна Малайзія (у складі якої місто перебувало з 1963 по 1965 рік) та 100-мільйонна Індонезія, які були зовсім поруч – за протоками на півночі і півдні. Ще одну загрозу становив майже мільярдний маоїстський Китай, який підтримував у Сінгапурі діяльність напівтерористичної комуністичної партії (ледь не третина сінгапурців були її симпатиками).

Тому перші кроки першого сінгапурського уряду були очевидні: Лі Куан Ю і його колеги не шкодували скромних державних коштів на створення армії. Крім того, вони перейняли ізраїльську воєнну доктрину: невелика, добре підготовлена ​​й оснащена армія плюс ефективна міліційна система, що дає змогу максимально швидко озброїти населення. Мобілізаційна система Сінгапуру вже через п'ять років після введення передбачала швидкий призов до армії 150 тис. резервістів у разі військової загрози.

Місцеві комуністи оголосили фіктивною незалежність Сінгапуру (нічого не нагадує?) і влаштували серйозні вуличні заворушення. Уряд не панькався і, враз покінчивши з компартією, дав зрозуміти, що налаштований вкрай серйозно і безжалісно боротиметься проти будь-якого ворога.

Проте найбільшою була загроза внутрішня: економічна і соціальна ситуація в Сінгапурі вимагали швидких рішучих реформ. Люди не вестимуться на заклики сепаратистів і комуністів, якщо стануть добре жити. Армія зможе ефективно захищати країну, якщо буде добре оснащена. Світова спільнота швидше підтримає Сінгапур, якщо побачить у ньому сучасну цивілізовану державу, а не умовне «Сомалі». При цьому слід було враховувати три важливі чинники: 1) Сінгапур не міг жити за рахунок продажу природних копалин, яких у нього просто не було; 2) освітній рівень сінгапурців був надзвичайно низьким; 3) у країні процвітала звична для третього світу тотальна корупція. Вплинути можна було лише на другий і третій чинник, тому уряд Лі Куан Ю прийняв стратегічний курс на перетворення Сінгапуру на міжнародний фінансовий і промисловий центр.

Читайте також: Володимир Лавренчук: «Якщо реформа прав власності завершиться вдало, це відкриє шлях до кредитування»

Попри поради орієнтуватися на допомогу Британії та інших західних країн, Лі Куан Ю усвідомлював, що це призведе до залежності. Свою позицію прем'єр-міністр висловив у виступі по радіо перед нацією: «Якби ми були слабкими людьми, то вже загинули б. Слабкі люди голосують за тих, хто обіцяє вести по легкому шляху, хоча насправді таких шляхів немає. Немає нічого такого, що Сінгапур отримував би безкоштовно, навіть за воду нам доводиться платити. Але місто буде залишатися жвавим індустріальним, комерційним і транспортним центром і після відходу англійців».

Однак Лі Куан Ю геть не відмовлявся, ба більше: активно виступав за залучення західних (в основному, американських) корпорацій в економіку Сінгапуру. Ці корпорації були величезними, багатими і технологічно передовими, вони несли з собою найбільш сучасні та ефективні методи роботи і культуру підприємництва, а їхній бізнес (а значить, і країна, де він процвітав би) захищався б міццю Сполучених Штатів Америки. Інша справа – умови діяльності цього бізнесу: він повинен працювати на благо Сінгапуру.

Другим пунктом стратегії Лі Куан Ю було перетворення Сінгапуру на таку собі «оазу першого світу» в регіоні «третього світу». Досягнення високих стандартів у рівні життя населення, особистої безпеки, освіти, охорони здоров’я, послуг і комунікацій перетворило б місто на опорний пункт для підприємців і фахівців світового класу в тому регіоні. А це змусило б і місцеве населення переймати західні стандарти.

Іншими словами, за стратегією Лі Куан Ю, Сінгапур мав стати більш розвиненою, більш організованою, більш ефективною державою, ніж будь-яка інша в регіоні. Бо якби «Місто лева» не мало цих переваг, то який був би сенс для мізків і грошей приходити туди?

У серпні 1961 року було створено Управління економічного розвитку (УЕР), яке брало на себе всі турботи інвесторів у Сінгапурі. Головні зусилля були спрямовані на залучення коштів у чотири провідні галузі, визначені експертами як «локомотиви» нового промислового Сінгапуру: ремонт і обслуговування морських суден, машинобудування, хімічна промисловість, виробництво електроустаткування і приладів. Лі Куан Ю: «Ключову роль у залученні інвестицій грав уряд. Ми створювали інфраструктуру і добре сплановані промзони, надавали фінанси для розвитку промисловості, податкові та експортні пільги. Найбільш важливим було проведення розумної макроекономічної політики та встановлення хороших відносин у трудовій сфері, – тобто створення тих основ, які дозволяють працювати приватному підприємству. (...) Найбільшим проектом по створенню інфраструктури було будівництво промислової зони Джуронг, яка, в кінцевому підсумку, зайняла площу в 9 000 акрів (3,642 га), на якій були прокладені дороги, каналізація, дренаж, лінії електро-, газо- і водопостачання».

Першим великим гравцем, який прийшов у Сінгапур, був Texas instruments(жовтень 1968). За ним – National semiconductor. А коли у Джуронгу окопалися Hewlett Packard і General Electric, стало зрозуміло: Сінгапур на порозі вищої ліги. У 1970-х роках General Electric став найбільшим роботодавцем, відкривши в Сінгапурі одразу шість підприємств. Саме таким чином Сінгапур отримував актуальні знання і навички в області управління, а також іноземний капітал для впровадження інноваційних технологій. На 1997 рік у Сінгапурі працювало більше 200 американських компаній (із загальною сумою інвестицій 19 млрд сінгапурських доларів), а крім них – європейські, британські, японські.

Однак не варто думати, що сінгапурська стратегія економічного прориву базувалася на іноземних інвестиціях. Попри заохочення іноземного капіталу і політику відкритих дверей уряд Лі Куан Ю передусім дбав про інтереси сінгапурців і не боявся вдаватися до протекціонізму. І лише досягши серйозного рівня конкурентноспроможності і здобувши досвід, скасував протекціоністські заходи. Ті місцеві компанії, які не змогли відповісти на виклики часу, закрилися, решта – змушені були працювати на високому рівні і виробляти продукцію міжнародного класу.

Аби залучити світові фінансові кошти, Сінгапур ризикнув вийти зі «стерлінгової зони» і працювати з кошиком іноземних валют. Крім того, скасувати податок на вивіз доходів, отриманих вкладниками-нерезидентами, і зрештою довести світові, що Сінгапур – ефективно керована держава зі стабільною політичною системою, «спокійна гавань» для грошей. Сьогодні «Місто Лева» – четвертий фінансовий центр світу після Лондона, Нью-Йорка і Токіо.

Аби залучити світові фінансові кошти, Сінгапур ризикнув вийти зі «стерлінгової зони» і працювати з кошиком іноземних валют. Крім того, скасувати податок на вивіз доходів, отриманих вкладниками-нерезидентами, і зрештою довести світові, що Сінгапур – ефективно керована держава зі стабільною політичною системою

Однак усі ці успіхи стали можливими лише тому, що вдалося подолати корупцію. Побудована на принципі «кормлєнія» традиційна система управління східних деспотій (включно з Росією) була найбільш природним середовищем для тотальної корупції в її найогидніших проявах. Лі Куан Ю: «Корупція є однією з рис азійського способу життя. Люди відкрито брали винагороду, це було частиною їхнього життя».

Однак в уряді Лі Куан Ю прекрасно розуміли, що «європейську кашу» зі «східних інгредієнтів» не звариш. Тому відомий рецепт сінгапурського прем’єра звучав так: «Посадіть трьох своїх найкращих друзів. Ви знаєте за що і вони знають за що».

Інструмент, який був у розпорядженні сінгапурського уряду, – це Бюро з розслідування корупції (Corrupt Practices Investigation Bureau), засноване ще британцями в 1952 році для боротьби з корупцією в нижніх і середніх ешелонах поліції, серед інспекторів, які контролювали лоткову торгівлю, землеустрій і подібні сфери. Лі Куан Ю вирішив спрямувати БРК на великих хабарників у вищих ешелонах влади: «З дрібної сошкою ми мали намір боротися шляхом спрощення процедур прийняття рішень і видалення будь-якої двозначності в законах шляхом видання ясних і простих правил, аж до скасування дозволів і ліцензування в менш важливих сферах суспільного життя. Оскільки ми зіткнулися з проблемою засудження корупціонерів у судах, ми стали поступово посилювати закони».

Уряд боровся з корупцією в Сінгапурі, починаючи з величезного нелегального «синдикату поліцейських патрулів», який незаконно збирав гроші з водіїв вантажівок, митних чиновників, які перевозили і «кришували» контрабанду, і закінчуючи міністрами, які лобіювали рішення, вигідні великим компаніям.

Окремим аспектом цієї боротьби стало очищення судової системи (на місця суддів залучали кращих приватних адвокатів), а держчиновникам підняли зарплати до відповідного рівня у приватних компаніях.

Система була досить сувора до злочинців, незалежно від їхнього соціального статусу. Ряд міністрів і вищих чиновників, викритих у корупції, або потрапили до в’язниці, або наклали на себе руки, або втекли з країни. Ба більше: було ініційоване розслідування проти дружини і сина самого Лі Куан Ю – з допитами і всіма необхідними за законом процедурами. Сьогодні Сінгапур займає у рейтингу Transparency International (2009 рік) 4-е місце за чистотою від корупції у світі та 1-е – в Азії.

Ще одним важливим пунктом стала «корпоративізація» Сінгапуру. Багаті і бідні, власники і наймані працівники повинні були відчути, що вони – одна команда, співробітники однієї «корпорації», яка конкурує з іншими країнами-«корпораціями». Лі Куан Ю: «Якби ми не перерозподіляли ті блага, які наші люди створювали в умовах ринкової конкуренції, ми послабили б почуття солідарності між жителями Сінгапуру, послабили б почуття того, що всі вони – люди однієї долі».

У 1959 році, коли Лі Куан Ю вперше став прем'єр-міністром, ВВП на душу населення в країні становив усього 400 дол. США. У 1985 році – вже 6500 дол. США. У 1995-му Сінгапур із 26 000 дол. США на душу населення обійшов Британію (19 700). Сьогодні Сінгапур, при 5-мільйонному населенні, гострому дефіциті вільних площ і відсутності ресурсів (навіть прісної води), має ВВП у 162 млрд дол. (2008) і позитивний торговельний баланс (експорт – 236 млрд, імпорт – 220 млрд).

Не дивно, що ПНД – партія Лі Куан Ю – продовжує домінувати в політиці Сінгапуру, а після його смерті при владі залишалися люди з його найближчого оточення (в тому числі його старший син Лі Сянь Лун).

Читайте також: Локомотив у дії. Які перспективи має український АПК

І, зверніть увагу, жодної «західної» демократії! Прем’єр-міністр керує Сінгапуром залізною рукою, його партія досі має 83 з 89 місць у парламенті. Це демократія чи диктатура? Насправді, цій державі значно більше підходить визначення «поліцейська», а не демократична. Наприклад, тут можна слідкувати за переміщенням кожної автівки, а охоронці в будинках фіксують прізвища відвідувачів. Чоловіки повинні завжди носити брюки, а жінки – панчохи. І, якщо ви вже маєте двох дітей, але не маєте доброї освіти, вам можуть ввечері подзвонити з поліції і нагадати про необхідність користуватися протизаплідними засобами. В сінгапурській пресі заборонено писати про секс і політику. Як зазначає Б. Вербер: «Сінгапур – держава демократична, але для того, щоб громадяни не голосували як попало, на виборчому бюлетені пишеться номер картки виборця».

Ніякої демократії!

У 1949 році, зазнавши поразки від комуністичних збройних формувань Мао Цзедуна, підтримуваних СРСР, на острів Тайвань із материка втік очільник Гоміньдану генералісимус Чан Кайші. Разом із ним емігрували його партія, адміністрація і Національні збори, а також безліч настраханого комуністичним режимом народу (усього не менше 2 млн). Серед них було чимало багатих підприємців, технічних і фінансових фахівців, простих трудівників, чиїм головним злочином було вміння і бажання добре працювати і заробляти. Оскільки Чан Кайші зумів прихопити з собою і державну скарбницю, скарби китайських імператорських династій, цінне обладнання та інші рухомі активи, то новий початок не був катастрофічним, як це могло статися, враховуючи, що на той момент Тайвань являв собою позбавлений природних ресурсів острів, переповнений бідним, голодним, малограмотним населенням. ВВП на душу населення Тайваню ($145) тоді мало відрізнявся від Ефіопії або Сомалі. Ні розвиненої промисловості, ні доброї освіти на острові не існувало. А за вузькою Тайванською протокою лежав колосальний маоїстський Китай – багатолюдний, агресивний і невблаганний.

У наступні чотири десятиліття Чан Кайші та його синові Цзян Цзінго довелося вирішувати той самий набір завдань, що раніше англійським королям, японським імператорам і корейським президентам: як в умовах воєнної загрози максимально ефективно перетворити убогу країну третього світу на першокласну сучасну державу.

Першим принципом став «Ніякої демократії!». Воєнний стан як ввели в 1949 році, так він і тривав до 1987-го – майже сорок років (знову привіт Мойсею!). Однопартійна система, «білий терор» проти прихильників КПК й опозиціонерів, заборона на страйки і обмеження громадянських свобод – усе це доповнювалося перетворенням Тайваню на потужну острівну фортецю і мілітаризацією життя.

Але економіка стрімко розвивалася. Єдиним багатством Тайваню (як і Кореї, і Японії) була наявність працьовитої та недорогої робочої сили. Почали з реформування сільського господарства і текстильної промисловості. Аж у 1980-х перейшли до «японської тріади» – металургії, суднобудування, нафтохімії. Лі Куан Ю так згадував про досвід сусідів: «Спочатку на Тайвані займалися піратським перевиданням дорогих підручників із медицини, юриспруденції та інших дисциплін, які потім продавали за смішно низькими цінами. У 80-х роках ці підручники вже видавалися за ліцензією, на якісному папері й у твердих палітурках. У 90-х роках Тайвань виробляв мікросхеми, комп'ютерні плати, персональні комп’ютери, ноутбуки та інші високотехнологічні продукти. Подібний прогрес я спостерігав і в Гонконзі – і в економіці, і в підвищенні добробуту».

Сировина імпортувалася, перероблялася, а готові продукти продавалися на експорт (майже як в Англії XV століття або Японії середини ХХ). З подорожчанням робочої сили Тайвань (як і Корея) переключився на розвиток наукомістких галузей. Уряд виділив під розвиток IT сфери $20 млрд (!) дешевих кредитів. Уся країна працювала, об’єднана корпоративним духом, волею «освіченого диктатора» і конфуціанством. Тайвань одним із перших у світі зреагував на настання «інформаційного століття» і почав створювати спеціальні економічні зони й технопарки за зразком Кремнієвої долини; лише в найбільшому з них – Синьчжу – задіяно близько 130 тис. працівників!

Сьогодні Тайвань є одним зі світових лідерів із випуску комп’ютерів, смартфонів та їхніх комплектуючих (згадаємо лишень бренди Acer, Asus і HTC). Ця галузь дає острову не менше половини його ВВП. А взагалі найбільш пріоритетними сферами для Тайваню сьогодні служать мікроелектроніка, біотехнологія і волоконна оптика.

На відміну від Японії та Кореї Тайвань зробив головний акцент на середньому і дрібному бізнесі, який забезпечує країні дві третини експорту та чотири п’ятих зайнятості. Підприємці мають підтримку уряду: пільги, жодної бюрократії та паперової тяганини, величезна кількість різноманітних навчальних програм, підготовчих курсів, посібників, інформаційних джерел тощо. Важливі пільги для компаній в IT-сфері: звільнення від податків на 5 років, банківські позики під низький відсоток, урядові гранти на дослідження і розробки. Завдяки своїй чутливості до змін і гнучкості у щоденній тактиці малий і середній бізнес легко пристосовується до несподіванок в економічному житті, що забезпечує острову здатність виживати в моменти економічних криз.

Освіта на Тайвані, як і в інших «тигрів», цінується високо: країна планує перейти на загальну вищу освіту, держава оплачує навчання найкращих студентів у найбільш престижних іноземних вишах, існують програми, націлені на повернення у країну фахівців, які отримали диплом у США.

Іноземні гроші також охоче приходять на Тайвань: тут низькі податки і надзвичайно низький рівень інвестиційних ризиків. Стратегію розвитку країни тут визначає держава разом із верхівкою бізнесу. Економічна та інтелектуальна ефективність цінується набагато вище, ніж демократія –перші демократичні вибори президента відбулися лише в 2000 році.

Країна, у 20 разів менша за Україну і визнана сьогодні лише 22 країнами, має 18-й ВВП у світі і забезпечує своїм громадянам дохід на душу населення, вшестеро вищий, ніж у сусідньому Китаї.

До речі, дуже важливо, що Тайвань (втім, як і інші «тигри») одночасно є «непотоплюваним американським авіаносцем. Це дає змогу витрачати ресурси не на утримання армії, а на економічний і науково-технічний розвиток і користати з режиму сприяння у світовій торгівлі та інших фінансово значущих питаннях.

«Економічні тигри» – хто вони?

Насправді, «тигрів» (у більшій чи меншій мірі) у світі набагато більше, ніж може здатися на перший погляд. І Мексика з Чилі – в Латинській Америці, й Ірландія, Швейцарія, Скандинавські країни, країни Балтії – в Європі, і ПАР – в Африці, і Туреччина Мустафи Кемаля Ататюрка, і Китай Дена Сяопіна проходили через «тигрячий» етап.

Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири

Класичним «тигром» свого часу були Сполучені Штати Америки. «Тигром» була Німеччина – і під час правління кайзера Вільгельма, і за Гітлера, і за Аденауера.

Щойно життя стає легшим (наприклад, зникає зовнішня загроза), «тигр» розслабляється, відмовляється від суворого раціоналізму на користь ідеологічних «свистків» і втрачає темп, власними руками закладаючи бомбу уповільненої дії під своє майбутнє. Часто трапляється, що претендент на звання «тигра» виконує не всі необхідні умови. Наприклад, не робить наглос на виробництві високотехнологічних продуктів (як країни Латинської Америки). Або має недостатньо жорстку верховну владу (як європейські країни). Або не в силах перемогти корупцію (як Китай, Туреччина або Латинська Америка). Тоді «тигрячість» залишається для претендента недосяжною попри тимчасові високі темпи розвитку. Бо «тигрячість» – це не тільки комплекс «тигрячих» заходів і принципів, не тільки здатність швидко і стало розвиватися, а й уміння зберегти раз завойовану перевагу надовго.

«Тигрячий формат» не терпить компромісів. Я дозволив собі скласти список із п'ятнадцяти пунктів, що його формують:

1) «Освічений диктатор»

2) Підтримка уряду найбільш економічно активним класом суспільства

3) Раціоналістична ідеологія

4) «Корпоративне» мислення

5) Економічний патріотизм населення

6) Жорсткі заходи проти корупції

7) Державна підтримка вільного підприємництва (особливо у сфері високих технологій)

8) Ефективні соціальні ліфти

9) Культ освіти

10) Прагнення до виробництва продуктів найвищого «переділу»

11) Залучення найпередовіших міжнародних інвесторів

12) Режим найбільшого сприяння фінансовій діяльності

13) Перебування у «прикордонні», на «рубежі цивілізації»

14) Відчуття перманентної військової та/або політичної загрози

15) Пряме союзництво з США

Як бачите, в цьому списку немає ні демократії, ні ідеологічних тонкощів, ані багатих природних ресурсів, ані безмежної політичної свободи – словом, усього того, про що так люблять просторікувати деякі українські політики, розписуючи перспективи України в європейському «завтра». При цьому, демократія, швидше, є негативним фактором для нашого розвитку, ніж позитивним.

Чи є демократія запорукою процвітання? Ні. Є достатньо багатих країн без демократії. Так само, є ще більше держав, які проміняли «останні штани» на демократію і в результаті залишилися і без того, і без іншого.

Чи сприяє демократія розумному управлінню? Ні. Тому що на загальний курс у демократичній державі впливають голоси погано освічених людей, які нездатні стратегічно мислити і переважно думають лише про нагальну наповнення свого шлунку.

Чи є чесною демократія? Ні. Тому що хитрі політикани, граючи на ницих пристрастях і жадібності виборців (значною мірою погано освічених людей), протягують ті рішення, які вигідні особисто їм.

У своїй промові на 18-й Філіппінській бізнес-конференції (листопад 1992 року) Лі Куан Ю сказав: «Я не вірю, що демократія обов'язково сприяє розвитку. Я вважаю, що для успішного розвитку держави більше потребують дисципліни, ніж демократії».

Ми знаходимося в жахливому становищі, бо з 15 «тигрячих» пунктів сьогодні маємо тільки два: № 13 (««Прикордонне» положення на «рубежі цивілізації»») і № 14 («Відчуття перманентної військової та/або політичної загрози»).

І знаєте, хто в цьому винен? Ну, ми самі - зрозуміло. Однак якщо народ не може бути поголовно сонмом патріотичних інтелектуалів, які обирають для країни оптимальний вектор розвитку, то еліта - і може, і повинна. Саме еліта дає своєму народу відповідь на головне питання «ЯК ЖИТИ»? У цьому, власне, її – еліти – історична роль. Фактично, всі українські президенти та уряди – з першого до поточного – проводили злочинну політику, спрямовану на закріплення України у стані країни, що розвивається.

Що робити майбутній верховній владі, аби спробувати вирішити цю проблему і врятувати нашу країну – зрозуміло. Якою має бути ця майбутня влада, щоб у неї вийшло – теж зрозуміло. Всі, насправді, чудово знають, що треба робити. А кожен втрачений нами рік – це мільйони наших співгромадян, які продовжують жити в минулому столітті – у бідності, невігластві та безнадії.

Пора, нарешті, визначитися раз і назавжди, що таке Україна: наша національна Свиня, що ліниво лежить у рідному чорноземі і горда тим, що є ситою до відвалу, або стрімкий і небезпечний Тигр, який прийде одного разу м'якою котячою ходою і розірве цю ледачу свиню.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.