Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 червня, 2017   ▪   Михайло Якубович   ▪   Версія для друку

Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?

Відсутність єдиного ментального центру, транзитність, гнучка ідентичність, постійний пошук нового обличчя перед світом є визначальними для арабського менталітету
Матеріал друкованого видання
№ 22 (498)
від 1 червня
Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?
Фото: reuters

Колись песимістичний німецький професор Освальд Шпенґлер передбачав «падіння Заходу». Так, власне, і називається його відома праця (видана 1918 року). Начебто настане час, коли європейська цивілізація увійде до кризового стану й передасть «естафету» своїм наступникам. Хто ними стане, утім, велике питання. Чимало людей, особливо в «другому» й «третьому» світі, мріє перейняти від європейців та північноамериканців здатність вийти на такий рівень, до якого тягнутиметься ввесь світ. Поки, наприклад, російські, китайські чи іранські теоретики міркують над тим, як знайти «особливий шлях», населення цих країн робить вибір на користь західних ціннісних орієнтирів. І, хоч би скільки нам говорили про сучасний успіх поза межами Заходу, відомо, що тріада капіталізм — лібералізм — демократія — це саме західна ментальна інвестиція, яка за умови дотримання відповідного курсу дає непогані плоди будь-де. 

Нині багатьох європейців (і, звісно, українців, які, хоч там що робили вороженьки, дедалі більше асоціюють себе з Європою), утім, хвилює питання про таку цивілізацію чи культуру, як арабська. Взагалі арабськість — це в уявленні багатьох така собі «вітрина» Близького Сходу, адже серед мігрантів на вулицях європейських міст для європейця саме араби — символ і ісламу, і деспотизму, і революційності, і пасіонарності, словом, багатьох явищ, що викликають змішані почуття: від остраху до захоплення. Символ неймовірного багатства, недосяжного для багатьох європейців, і водночас крайньої бідності, від якої люди мусять тікати за тисячі кілометрів. Той, хто знайомий із Близьким Сходом краще, знає, що не всі араби — мусульмани, і не всі ті, хто мусульмани, — релігійні й що певна арабськість — це за великим рахунком така сама примарна абстракція, як і європейськість, яку можна знайти десь на іншому континенті, але не знайти в деяких місцях багатоликої Європи. І все ж... що таке Арабський світ і хто такі нинішні араби — примара з минулого чи великий цивілізаційний суперетнос?

Вразливість братерства

Можна багато годин просидіти над книжками з історії, але факт є фактом: говорити про єдиний арабський народ надзвичайно складно. Так, генетичні дослідження доводять існування спільної гаплогрупи, але в соціальному сенсі араби здавна ділилися на кочових та осілих, а ще більше на різні племена зі своїми мовними, культурними й племінними особливостями. І навіть той потужний поштовх, якого задав арабам народжений у самому серці їхнього світу іслам, лише на певний час перетворив їх на політично унітарну масу, яка почала розпадатися вже через кілька десятиліть. Навіть нині, попри те що в політичній риториці араби говорять про сусідні країни як про «братні» (наприклад, «Міср аш-шакік» — «братній Єгипет», кажуть саудити чи йорданці), вартує це «братство» не більше, ніж наше з росіянами чи білорусами. Особливо у сфері гібридних війн, коли, приміром, у Ємені прибічники Саудівської Аравії ледь не безпосередньо воюють із силами, лояльними до ОАЕ, а антагоністичних угруповань налічується десятки, якщо не сотні. Розірваний не лише Ємен, а й Лівія, Сирія, Ірак, вибухонебезпечною лишається ситуація в Єгипті, Лівані, навіть у відносно благополучному Бахрейні. 

Новини з ОАЕ чи Катару про те, як десь розвинули черговий стартап чи проінвестували альтернативну енергетику, різко контрастують із тим, у яких умовах живе «пересічний араб»

У попередньому столітті, звісно, були романтики, які називалися арабськими націоналістами й вірили в міфічну панарабську державу. Зокрема, у 1958–1961 році існувала так звана Об’єднана Арабська Республіка, куди входили Єгипет, Сирія й частково Північний Ємен. Арабські націоналісти, які висували гасло «Релігія — Богу, батьківщина — усім!», пропонували секулярну модель держави, у якій знайдеться місце усім: і мусульманам, і християнам, і представникам інших релігій. Але в 1960-ті, особливо після поразки від Ізраїлю в Шестиденній війні 1967 року, арабський націоналізм втратив перспективу водночас із територіями його протагоністів: Єгипет позбувся Сінаю, Сирія — Голанських висот, Йорданія — Західного берега Йордану. Сінай потім Ізраїль повернув, а от інші території так і лишилися під владою єврейської держави. Хоча, як відомо, кордони між багатьма арабськими державами встановили штучно (як і їхні національні прапори) за панування європейських колонізаторів або вже в постколоніальний період. За винятком глибинних регіонів Аравійського півострова, який перебував під владою османів, а потім, уже в ХХ столітті, перейшов до Саудівського Королівства, увесь Арабський світ було колонізовано, і спадщина завойовників, особливо французьких, відчувається донині. І навіть арабські націоналісти, хоч би якими наївними вони були, розуміли, що держави, де вони живуть, територіальні, а не національні. Але кордони, навіть встановлені без урахування національної ідентичності, робили своє, і, наприклад, в Арабському світі алжирець («джазаїрі») чітко ідентифікує себе як неподібного на тунісця («тунісі»), марокканця («магрібі») або тим більше єгиптянина («місрі»). Понад те, з’явилися й певні образи стосовно самих «регіональних арабів», коли, наприклад, про вихідців із однієї країни говорять як про працелюбніших, з іншої — як про хитріших і кмітливіших тощо. Великою мірою племінна й патріархальна ідентичність (коли кожне арабське плем’я мало свою характерну особливість) лишилася тільки в глибинних неурбанізованих районах Алжиру, Саудівської Аравії, Оману тощо, де й нині вважається зрадою міжплемінний шлюб, мають авторитет шейхи-очільники племен. Урбанізовані араби, зрозуміло, мислять ширше, хоча й теж геть не єдині у своїх оцінках когось іншого.

Читайте також: Східні «голоси». Що пишуть арабські ЗМІ про Україну

Ідеологія і політика

На місце арабського націоналізму прийшов ісламізм, ідеологи якого ще в 1970-ті й 1980-ті роки критикували секуляризм, матеріалізм, комунізм. Для полеміки мала значення й геополітична боротьба, коли Захід «ставив» саме на ісламістів, а Радянський Союз — на соціалістів. Останні поступово програвали, і нині важко собі уявити, що, наприклад, у 70-ті роки минулого століття ще існувала Комуністична партія Саудівської Аравії. У ті-таки 70-ті країни Перської затоки (самі араби називають її лише «Арабською» й ображаються на європейських топонімістів і картографів) пережили швидку модернізацію, обравши капіталістичну модель розвитку. І навіть якщо в політичному сенсі до лібералізму там далеко, то в рейтингу умов ведення бізнесу ці країни випереджають багато західних. Але не забуваймо, що і емірат Абу-Дабі, і Дубай, і невеликі країни Катар і Бахрейн — це, по суті, міста-держави, які, попри економічний успіх, охоплюють лише невелику частку населення Близького Сходу (та й то з бонусами передусім для «своїх», тобто осіб з громадянством, прийняти яке іноземцю вже практично неможливо). Новини з ОАЕ чи Катару про те, як десь розвинули черговий стартап чи проінвестували альтернативну енергетику, різко контрастують із тим, у яких умовах живе «пересічний араб»; та й відомо, що ці країни дуже багато вкладають у пропаганду на Заході, зокрема й у медійні проекти на найрейтинговіших телеканалах. Самі араби, які теоретизували на тему Арабського світу як політичної єдності, вирізняються неабияким песимізмом.

Цікаво, що йдеться не про мислителів із таких країн, як Сирія, Лівія чи Ірак, а конкретно про авторів зі, здавалося б, успішніших держав. Саудит Абдалла аль-Касімі (1907–1996), який пройшов значну світоглядну еволюцію від апології ваххабізму до радикального атеїзму, чи радше антитеїзму, «богоборства», написав доволі велику працю «Араби як звуковий феномен». Там він спробував показати, що єднає арабську націю тільки спільна вимова певних звуків, лише сам процес мовлення, який, утім, несе абсолютно різні смисли. Замість того щоб героїзувати минуле, Абдалла аль-Касімі пропагував своєрідні ідеали просвітництва через модернізм, який на зміну арабській гордості приведе до начебто більш раціонального прогресивізму. Подібні думки висловлює й сучасний оманський письменник Сейф ар-Рагбі: «Часто думаю про культурне становище свого рідного Арабського світу. Інколи здається, що цей світ схожий на банду піратів, які, втративши свого човна, уже не мають надії повернутися назад, бо їхній транспорт розбився на друзки. І ось бачиш, як цю банду вражено неврозами, галюцинаціями, істериками, такими явищами, де для психологів і тлумачів снів ще роботи непочатий край. Примарне видовище, інакше не скажеш. Нав’язливі сни того, хто заснув у пустелі чи великому місті, чи це справжній араб, чи освічений, цивілізований сноб із центру міста — немає різниці, оскільки девіації зачіпають і поведінку, і духовне життя, і фізичне... Не думаю, що йдеться про якийсь штучний хаос чи гнів, котрий присипляє здатність критично мислити; насправді це знецінення людяності людини та її ціннісної спадщини, яке відбувалося поступово й протягом довгого часу, починалося із найнижчих верств суспільства, а далі вже, наче сходами, пішло вгору…»

Читайте також: Що буде з Єгиптом? Мир у арабському світі стає як ніколи ілюзорним

Коли читаєш ці слова, одразу постають перед очима сюжети із Сирії, Лівії чи Ємену або інших країн, де виробилися стала парадигма насильства, своєрідна культура, що героїзує смерть. І чи не тому організації на зразок «ІДІЛ» (як і те, що називають «ісламським екстремізмом») нині приваблюють відчайдухів із усього світу, зокрема й корінних європейців. Як пише відомий антрополог Олів’є Руа в нещодавно виданій праці «Le Djihad et la mort» («Джихад і смерть»), спостерігаємо не так «радикалізацію ісламу», як «ісламізацію радикалізму», тобто екстремізм, який років 20–30 тому ще міг бути правим чи лівим, нині стає «ісламським». «Швидке розв’язання» глобальних проблем сучасності, які обіцяють ідеологи й практики певних рухів, знаходять широкий відгук у тих, хто починає сприймати світ у чорно-білих кольорах. На жаль, саме арабська молодіжна культура (а Арабський світ статистично молодший, ніж європейський), іде двома крайнощами: або стає носієм європейського секуляризму, дезінтегруючись із власним середовищем, або обирає шлях радикалізму, також відходячи від усталених «традиційних» прочитань ісламу. У цьому контексті мусимо визнати, що Арабський світ стає генератором не дуже здорових орієнтирів: політичне насилля, брак демократії, зневага до прав людини, експлуатація природних ресурсів, слабкий розвиток гуманітарних індустрій. У Катарі, ОАЕ чи Саудівській Аравії є навчальні заклади, що входять до переліку 500 найкращих університетів світу, але в сусідніх арабських країнах досі не подолана неписьменність. Можна багато говорити про екологічну етику ісламу, але якщо поглянути на реальну політику арабських держав у сфері захисту довкілля, то, на жаль, між реальним та бажаним побачимо велику прірву. Те саме стосується й корупції, й інших соціальних проблем (за опитуваннями, проведеними в 2016 році американською фірмою Penn Schoen Berland, більш ніж половина арабської молоді вважає, що реальна причина виникнення «ІДІЛ» — безробіття серед молодих людей).

У затінку сучасних загроз

На сьогодні навіть ті кілька міжнародних організацій, які об’єднують країни Арабського світу (наприклад, Ліга арабських держав), не спроможні розв’я­зати суперечності, що виникли між багатьма країнами-членами. Більш-менш дієвим інструментом є лише така «спілка багатих», як Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, куди входять насамперед «нафтократії», але, приміром, амбітні плани запровадити спільну валюту ще й досі не спрацювали. Лише у світлі останніх загроз почалася дискусія на тему створення «ісламського НАТО» (перед­усім за участю країн Затоки), але питання з координацією залишатиметься відкритим, оскільки жодна з арабських монархій не бажає поступитися частиною свого суверенітету та й, що відомо історично, будь-яка потреба в допомозі розглядається в східній політичній культурі як слабкість. 
Багато нині говорять і про межі Арабського світу, особливо після міграційної кризи 2014–2016 років, коли в одні лише країни ЄС прибуло понад мільйон біженців, із яких левову частку становили сирійці. Попри те що на тему присутності арабських мігрантів у країнах Заходу вже написано й сказано стільки, що її можна вважати вичерпаною, зрозуміло одне: більшість арабів досі посідають ланку десь на економічній межі середнього класу й незаможних, їхній вплив на так званий decision-making («прийняття рішень») на новій батьківщині дуже слабкий, тим більше в тих, хто ще не набув громадянства. Навіть попри історії успіху окремих вихідців із Арабського світу в Європі, тут маємо або діаспори, зосереджені на собі, або інтегровану/секуляризовану молодь, яка, своєю чергою, намагається прилаштуватися до нових категорій. Навіть арабське в Європі й серед європейців (від каль­яну до орієнтальних аксесуарів) — це радше мода на екзотику, ніж зацікавлення змістом.

Читайте також: The Economist: Арабські монархії жахає, що звільнений від санкцій Іран почне створювати ще більше проблем

І все ж таки, попри всі відмінності, невдачі й успіхи, араби залишаються арабами. Арабська мова, поділена на безліч діалектів, і далі розвиває свій літературний стандарт, хай навіть і набираючись неологізмів із європейських мов. Араб із Оману й араб із Марокко все ще знаходять спільну мову, і, попри всі внутрішні суперечності, діаспори гуртуються навколо «своїх» так, як інші народи Близького Сходу. Мабуть, відсутність єдиного ментального центру, транзитність, гнучка ідентичність, постійний пошук нового обличчя перед світом є визначальними для арабського менталітету, це те, що сформувалося в близькосхідних пустелях ще в далеку добу біблійних і коранічних Авраама, Ісмаїла та їхніх нащадків. Хоч як романтично ці тези звучали, якщо поглянути на сучасне арабське мистецтво, літературу, музику, живопис тощо, бачимо тут пошуки нового простору. Простору, який араби неодмінно заповнюють своїм власним «я». Одначе те, чим цей простір заповнено нині, змушує ставити відверті запитання про те, чи може Арабський світ бути іншим, а якщо може, то за яких обставин. Доки «важелі», що регулюють градус напруженості в цій частині світу, спиратимуться на контроль за ринком нафти й боротьбу за військову присутність, в Арабському світі й далі розростатиметься прірва між гламурністю одних і злиденністю інших. Чимось це нагадує історію завоювання Єгипту Наполеоном Бонапартом у 1798 році, коли той, звертаючись до мешканців Олександрії, закликав виступити проти влади мамлюків, посилаючись на те, що Бог дарував усім рівність. Тогочасний єгипетський історик Абдуррагман аль-Джабарті, утім, риторично запитував: яка ж тут може бути рівність, коли одному Бог дає багатство, а іншому — бідність? Прочитання сакральних текстів в економічному аспекті, звісно, відтоді дещо змінилося в бік більш «ринкового», але «рівність», якої прагнуть арабські інтелектуали, все ще вимагає чіткішого розуміння. Проте, як доводить досвід, поки в Арабському світі пануватимуть такі емоції, як нині, його проблеми вирішуватиме західний, а не місцевий розум. 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
  • Тривала епопея з призначенням очільника Державного бюро розслідувань добігає свого кінця. Конкурсна комісія, яка понад рік проводила відбір кандидатів на посади голови Держбюро і його заступників, нарешті визначилася із прізвищами.
    17 листопада, Станіслав Козлюк
  • Чому реалізація невеликих регіональних проектів із європейськими країнами може бути ефективнішою, ніж стратегічне «тупцювання на місці»
    17 листопада, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.