Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 січня, 2017   ▪   Едвард Лукас   ▪   Автор The Economist, старший віце-президент аналітич­ного центру CEPA   ▪   Версія для друку

Один у полі не воїн. В чому хибність риторики Трампа

Як ізоляціонізм стане на заваді планам Дональда Трампа зробити «Америку знову великою»
Матеріал друкованого видання
№ 4 (480)
від 26 січня
Один у полі не воїн. В чому хибність риторики Трампа
Фото: reuters

Велич Америки щонайменше до 20 січня видавалася незаперечною даністю. Утім, створюється вона не в Америці, а за кордоном, і Дональд Трамп цього поки що не зрозумів, а ще чітко показав своє нерозуміння в демонстративній, істеричній інавгураційній промові. І хоч би скільки він говорив у дусі протекціонізму про «Америку передусім», вплив США у світі тільки почасти ґрунтується на їхній військовій потузі та економічній вазі. Значно важливішими є союзи.
У жодної країни в історії не було стільки союзників і жодна країна не використовувала їх ефективніше. Саме альянс США з іншими державами переміг нацистську Німеччину та імперіалістичну Японію. У союзі з іншими Америка виграла холодну війну й написала правила світу після неї: глобалізації, поширення демократії, підтримки універсальних прав людини, інтервенцій для запобігання геноцидам та іншим злочинам, міжнародного порядку, що ґрунтується на правилах, у яких сильний не дорівнює правий.

Ці альянси — фундамент Заходу: множини багатих, демократичних країн, що живуть за принципом верховенства права, у яких сукупне населення становить понад мільярд осіб, а ВВП — близько 30 трлн фунтів. Та множина країн є (або була) найбільшою надією світу на поширення права, свободи, процвітання й стабільності. І цей Захід уже має проблеми: він розділений і стагнує, його увага розпорошена. Тим часом піднімається Китай, а економічна модель Заходу слабне. Через перемогу Трампа Захід опиняється на смертному одрі. Новий американський президент вірить у союзи тільки на словах. Він ігнорує попередні обіцянки. Правила — це для лузерів. «Америка перед­усім» — єдине, що має значення.

Читайте також: Перший після Вашингтона

Такий підхід хуліганський, зациклений на собі й до смішного некомпетентний, нагадує такого собі Отто «не кличте мене дурнем» Веста, персонажа фільму-фарсу 1988 року «Рибка, яку звали Ванда», котрого блискуче зіграв Кевін Клайн.
Але нинішня трагедія не фарс. Як і вигаданому Отто (він думав, що лондонська підземка — це назва політичного руху), Трампові катастрофічно бракує знань. Він не розуміє, що таке американська «ядерна тріада», тобто трикомпонентна система стратегічних сил, які складаються з морських і наземних ядерних систем та авіації. Відмахується від НАТО як від «застарілого» утворення, не усвідомлюючи значення членства в ньому і вважаючи, що Альянс нічого не робить для боротьби з тероризмом. У нещодавньому інтерв’ю лондонській The Times Трамп поставив на один щабель Анґелу Меркель, одноосібно найбільшого друга Америки у світовій політиці, з Владіміром Путіним, злісним кремлівським клептократом, а раніше кагебістом. І, швидше за все, саме на скелях відносин із Росією будуватиметься його президентство (уже сьогодні крихке й украй непопулярне).

Кожен американський президент останніх десятиліть намагався подружитися з Кремлем. Рональд Рейґан був зачарований балакучим і неорганізованим Міхаілом Ґорбачовим. Джордж Буш-старший зробив подібну помилку, коли розкритикував українців і їхнє прагнення до свободи у провальній промові «Chicken Kiev» 1991 року. Білла Клінтона полонила обіцянка демократії та капіталізму в єльцинській Росії. Джордж Буш-молодший подивився Владіміру Путіну в очі й «зрозумів його душу», поки інші бачили в них літери «К», «Г» і «Б». Барак Обама підтримав перезавантаження 2009-го, вважаючи, що щойно посаджений у крісло президента Дмітрій Мєдвєдєв, маріонетка Путіна, знаменував реальну зміну влади. Усі ті спроби завершилися сльозами.

Без американського тиску зберігати єдність Заходу щодо путінського режиму, далі карати його за агресію та порушення правил ставатиме дедалі складніше

Радянський Союз розпався. Правління Боріса Єльцина завершилося принизливим вибухом корупції та економічної руїни. Путін показав себе не реформатором і модернізатором, а жорстким бюрократом, який спочатку знищив ЗМІ та політичні свободи у себе в країні, а тоді (коли високі ціни на нафту поповнили його арсенал) взявся залякувати сусідні держави на кшталт Естонії, Грузії, України.

Втім, усі ті помилки можна було як-не-як виправити. Вони трапилися в середовищі, де існував навдивовижу витривалий та успішний трансатлантичний альянс. НАТО, що могло розпуститися в 1991 році, переродилося в «дороговказ» для країн, які хотіли інтегруватися у військову та безпекову структуру демократичного Заходу.

Альянс розвивав спроможності протидії тероризму, здійснив успішну інтервенцію для повалення мілітаристського режиму Слободана Милошевича й завершення війни в колишній Югославії, а також воював із «Талібаном» в Афганістані. Попри численні прорахунки Барака Обами, він, зок­рема, підштовхнув НАТО до повернення його початкової місії територіальної оборони, яку той занехаяв. Після 2009 року Альянс усвідомив загрозу Росії. Обама переконав Німеччину погодитися на реалізацію обмежених планів екстренних дій, що мають на меті захист вразливих прифронтових держав (Естонії, Латвії, Литви та Польщі), хоча Берлін дуже не хотів цього. Після нападу Росії на Україну в 2014-му ті зусилля активізувалися через нові навчання, плани та дислокацію обмежених контингентів у згадані країни. Вивівши важке озброєння з Європи у 2013-му, США направили до Польщі танки, щоб підкріпити там присутність НАТО.
Щоправда, Сполучені Штати покривають наразі найбільшу частку (приблизно 1/5) сукупних оборонних видатків Альянсу. Вимогу останнього спрямовувати 2% ВВП на оборону (і розумне витрачання цих коштів, зокрема на сучасне озброєння) виконують тільки Британія, Естонія та Польща. Греція й Туреччина теж витрачають 2%, але не так мудро.

Читайте також: Невідома складова. Чого Європа очікує від президентства Дональда Трампа

Утім, хай там на чому акцентуватиме у своїй ізоляціоністській риториці Трамп (під час інавгураційної промови він заявив, що США субсидують іноземні армії, тим часом виснажуючи власну), Америка все ж таки воює не сама. Британія координує оборону Естонії; Канада опікується Латвією; Німеччина — Литвою. Кілька років тому Росія мог­ла зайти в країни Балтії так само легко, як захопила Крим. Тепер будь-яка агресія обійшлася б у кілька тисяч вбитих солдатів із десятка чи більше країн НАТО.

Нині цей прогрес під загрозою. Без американського тиску зберігати єдність Заходу щодо путінського режиму, далі карати його за агресію та порушення правил ставатиме дедалі складніше. Політики на кшталт Меркель доклали величезних зусиль, щоб домогтися солідарності італійського, угорського та інших європейських лідерів щодо санкцій. Частково своїм успіхом вона завдячувала негласній підтримці з боку США. Сьогодні такі політики, як угорський прем’єр Віктор Орбан, мають повне право заявити, що займають таку саму проросійську позицію, як і президент Трамп — умовний лідер вільного світу.

Інша серйозна небезпека полягає в перспективі виникнення нових ялтинських домовленостей, що відлунюватимуть катастрофічним і цинічним договором, який уклали Рузвельт і Сталін у 1945 році всупереч порадам Вінстона Черчилля. Але в тих ялтинських домовленостях просто визнавалися сфери впливу, що постали після війни. Ялта 2.0, якщо вона буде, передасть Росії такі країни, як Грузія та Україна, що зараз успішно їй опираються.
З погляду Трампа життя — це низка показних угод. Тому в нього буде величезна спокуса нашвидкуруч домовитися з Путіним. Така домовленість не обов’язково має стати катастрофічною: було б непогано відновити режим контролю за озброєннями в Європі, який кульгає на обидві ноги, особливо коли йдеться про ядерні ракети середньої дальності. Ми вели переговори про контроль над озброєнням із Радянським Союзом. І точно можемо вести їх із путінською Росією. Але вони потребують терпіння й досвіду: ні те, ні інше не є сильними сторонами Трампа.

Читайте також: Не поспішати з кумирами

Хитрі російські переговірники до початку таких перемовин точно зрозуміють, що американському президентові потрібні успіхи, про які можна голосно заявити. Вони спробують розширити порядок денний і включити туди європейську безпеку, а отже, домовлятимуться через голову країн, яких це стосується.

Нові ялтинські домовленості (швидше за все, вони передбачатимуть кінець розширення НАТО, офіційне чи негласне визнання всієї або частини колишньої радянської імперії орбітою впливу Кремля і, цілком можливо, послаблення військової присутності НАТО в державах – сусідках Росії), якщо вони будуть, обернуться катастрофою. Це розіб’є європейську єдність, і колишні союзники один поперед одного побіжать і собі домовлятися з Росією. Путін і далі хуліганитиме, втручатиметься, залякуватиме й роздаватиме хабарі в небачених раніше масштабах. Що, своєю чергою, веде до ще однієї небезпеки — прорахунків. Путін поспішає, бо його підганяють глибші економічні та демографічні проблеми РФ. І так само, як у Трампа буде спокуса укладати угоди, у російського президента буде спокуса їх порушувати. І тут господарю Білого дому світить страхітливий іспит. Відсутність відповіді на, скажімо, провокацію проти країн Балтії автоматично означатиме кінець НАТО. А якщо відреагувати надто жорстко, є ризик почати спустошливу війну.

Це може змусити хитрого та готового до ризиків Путіна пригальмувати й подумати. На чолі найпотужнішого противника Росії нині людина, характерною рисою якої є брак витримки. Людина, яка посеред ночі пише злісні коментарі про зірок у Twitter, злітає з гальм, коли хтось їй вказує або критикує. Трамп може мало знати про ядерну зброю, але говорить про неї з бравурною нерозсудливістю.

То, може, краще не провокувати його, хоч би якою великою була винагорода? Майбутнє Заходу висить на цій тонкій нитці надії.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
  • Як голосування за недоторканність викрило неформальні зв’язки в Раді, які можуть виявитися міцнішими за будь-яку партійну дисципліну
    21 липня, Денис Казанський
  • Як у німецькій економічній моделі переплелися добре й погане
    20 липня, The Economist
  • Як діалог між ученими та суспільством може порятувати від сучасного невігластва
    20 липня, Олег Фея
  • Масові безлади в Гамбурзі стали можливими через обсесивну політику німецьких урядів щодо правих. За відсутності альтернативи ліві безперешкодно розгорнули в Німеччині масштабну діяльність, зокрема й екстремістську
    20 липня, Анатолій Шара
  • Як розгортається скандал навколо зустрічі Дональда Трампа-молодшого з росіянами
    20 липня, Анна Корбут
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено