Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 січня, 2017   ▪   Михайло Якубович   ▪   Версія для друку

Плоди Арабської весни

Минуло шість років від початку революційних процесів на Близькому Сході. Як ці події вплинули на окремі країни, регіон і геополітику загалом?
Матеріал друкованого видання
№ 1 (477)
від 12 січня
Плоди Арабської весни
Фото: reuters

В Арабському світі 14 січня 2011 року відбулася непересічна, як для близькосхідної сучасності, подія: президент Тунісу Зін аль-Абідін бен Алі покинув країну під тиском демонстрантів і втік до Саудівської Аравії. І хоча про пригоди його літака згодом ходило чимало різних чуток (начебто спочатку той узяв курс на Париж, але звідти був завернутий в інший бік), ця перша перемога й водночас поразка туніських революціонерів іще раз підтвердила цікаву тенденцію: еліти арабських держав, попри серйозні суперечки, простягнуть одна одній руку допомоги в скрутні часи. Після Тунісу, як відомо (бо Арабська весна майже рік не зникала з випусків новин), настала черга ближчих країн: Лівії, Єгипту, Малі, а потім Ємену, Сирії. Виступи під демократичними гаслами відбувались у Марокко, Алжирі, Йорданії, Кувейті й Бахрейні; в останньому спрацював конфесійний чинник, і лише за допомогою саудівських військ та мовчазної згоди Заходу Манамі вдалося приборкати шиїтських протестувальників. Гучний арабськомовний слоган «Аш-шаб юрід іската ан-нізам» («Народ хоче повалення режиму») лунав на вулицях близькосхідних міст кілька років поспіль; сформувалось і чимало нових сакральних символів перемін, передусім «Мідан ет-Тахрір» («майдан Свободи») у Каїрі й каїрська ж таки мечеть «Рабіа ель-Адавія».

Такі різні результати

Нині, вже шостий рік потому, про причини Арабської весни говориться дуже багато. У численних публікаціях, переважно американських та західноєвропейських дослідників, висловлено чимало оцінок: від намагань показати демократичну природу процесу до спроб застерегти від «ісламістської зими», яка подекуди вже прийшла на зміну Арабській весні. Чимало західних видавництв уже подбали й про науково-популярні довідники, присвячені цим подіям. Наприклад, престижний британський видавничий дім Routledge випустив таку книжку ще два роки тому. Нині йдеться не лише про політичні, а й про суспільні виміри Арабської весни: скажімо, про її вплив на права жінок, релігійних і національних меншин та ін. Загалом дослідники сходяться на думці, що вона не мала якогось чіткого вектора розвитку, принаймні в кожній країні ситуація розвивалася за своїм сценарієм, котрий зумовили вже внутрішні чинники, а вимоги протестувальників також еволюціонували в ході самих протестів; нам, українцям, ця ситуація знайома завдяки нашій «українській весні», коли починали на Майдані з проєвропейських гасел, а пізніше в багатьох аспектах вийшли на євроскептичний націоналізм (який, утім, так і не став мейнстримом).

Читайте також: Східні «голоси». Що пишуть арабські ЗМІ про Україну

Незайве нагадати й про реальні підсумки Арабської весни. За великим рахунком перемогу (тобто бажану демократизацію) можна розгледіти лише в Тунісі, де також після складного процесу було знайдено відповідний консенсус між політичними силами. Щоправда, 10-мільйонна країна з великою густотою населення в північній та східній частинах, із проєвропейськи орієнтованим середнім класом, відсутністю значних національних, конфесійних чи племінних суперечок і від початку мала куди більше шансів на успіх. Навіть тамтешній «ісламізм», репрезентований партією «Ан-Нахда» на чолі з Рашидом Ґаннуші, є досить інтелектуалізованим рухом, який принципово визнає демократичний лад, допускає значну лібералізацію економіки. Понад те, економічні наслідки революційних подій для Тунісу були найменшими: попри певні втрати, не сталося стрибка безробіття, а в деяких галузях ситуація навіть покращала.

Зовсім інакше, як відомо, події розгортались у Єгипті. Демократичний лад Могаммеда Мурсі (пов’язаного з рухом «Брати-мусульмани»), що змінив режим Госні Мубарака, протримався близько року, допоки в липні 2013-го до влади не прийшла військова диктатура Абделя Фаттага аль-Сісі. Мурсі, який спирався також на гасла «ісламської демократії», на жаль, не знайшов спільної мови ані із Заходом, ані із сусідами; на тлі внутрішніх економічних негараздів («За Мубарака було краще!» — лунало на вулицях) його просто «злили», передусім Сполучені Штати й сусідні арабські монархічні режими. Від червня 2014 року аль-Сісі, доти армійський генерал і навіть фельдмаршал, став повноцінним президентом Єгипту. Власне, Єгипет сьогодні — це Сирія Башара Асада вчора, спроба зачепитись за омріяну «стабільність».

Арабська весна завершиться тоді, коли остаточно зруйнується постколоніальний лад, коли країни ісламського світу стануть менш технологічно залежними, а правлячі еліти відповідатимуть інтересам більшості населення

Інакший розвиток подій бачимо в Лівії: на тлі «недемократичної» Джамахірії часів дивакуватого соціаліста Каддафі сучасність цієї країни іще далека від якогось завершеного вигляду. Тут не обійшлося без інтервенції та міжплемінної різанини, сформувалися радикальні сили лівійського відділу «Ісламської держави», триває протистояння між силами Уряду національної єдності (умовно демократичними) та радикальнішими групами. Частину країни, на південному заході, взагалі захопили туареги з «Незалежної

держави Азаваду». Головна проблема нині, втім, полягає у значному напруженні між самими сунітами, зокрема «поміркованими ісламістами», мадхалітами й іншими угрупованнями. Де-факто Лівія поділена на кілька частин, а окремі міста взагалі перебувають під контролем самоврядних «міліцій» (араб. «мілішіят»). Кордони тут, як і в інших арабських країнах, залишаються умовними: на відміну від нашої війни на Сході, де сили сторін переважно зосереджені в просторі між населеними пунктами, в умовах пустелі й напівпустелі воюють інакше. Тут точиться боротьба конкретно за населені пункти, а не за території, бо суттєво укріплюватись і займати оборону посеред цілком відкритого ландшафту просто немає сенсу. Іще гірша, як відомо, ситуація в Сирії, де можна назвати як мінімум із десяток різних угруповань, альянси між якими не завжди стабільні. Від 2011 року, коли в Сирії почалися масові антиурядові протести, маховик війни там тільки набирав обертів, і нині лише висвітлення поточної воєнно-політичної ситуації з переліком усіх сил та їхніх ідеологічних відмінностей зайняло б щонайменше кілька сторінок.

Приблизно те саме бачимо в Ємені. Після відставки у 2011 році з посади президента Алі Абдалли Салега країна опинилась у вирі громадянської війни та іноземної інтервенції: тут повстали шиїти-хусити, які 2015-го фактично захопили владу в країні й нині ведуть боротьбу з Арабською коаліцією, котру очолює Саудівська Аравія. Остання проводить свою «АТО» на кордоні з Єменом, потерпаючи від терористичних атак хуситів. У Ємені також присутній внутрішній чинник, а саме поділ на власне Ємен і Хадрамаут, історично відмінні між собою частини.

Стійкість монархій

Як бачимо, практично в усіх країнах, якими прокотилась Арабська весна, відразу вийшли на поверхню внутрішні й зовнішні суперечності. Чи унікальний, утім, цей досвід? Очевидно, ні. Згадаймо колишню Югославію, яка після централістської диктатури довго й болісно розколювалася на окремі держави, або Ірак, який після страти Гусейна й інтервенції вже кільканадцять років перебуває в коловерті кривавого насильства. Тим більше в добу гібридних війн, коли сильні світу цього в обличчя посміхаються одне одному, а тим часом вкладають гроші та зброю в руки зацікавлених «народних республік», «релігійних» квазідержав чи ще якихось збройних формувань. Архітекторам сучасних міжнародних відносин хочеться милуватися мирними краєвидами європейських чи американських міст, але заодно й вести війну. Хай краще власний народ, коштом і начебто на благо якого вона відбувається, бачить її десь там, по той бік телеекрана. Хоч би який цинічний вигляд це мало, режисерам і акторам близькосхідних війн із західного боку вигідно іноді лякати місцеве населення тер­актами: мовляв, подивіться, вони вже тут, тому можна і треба бомбити десь там, далеко. Згадаймо, яким чином той самий Дональд Трамп будував свою кампанію: дружба з Росією потрібна, щоб разом подолати «ІДІЛ», але чому ж у такому разі РФ так активно працювала по Алеппо (на окраїнах якого іділівці мали відносно слабкі позиці), але практично не зачіпала Ракки чи інших тилових регіонів?

Читайте також: Сирія: чия проблема?

Уже на шостий рік можна було б сказати, що події Арабської весни час оцінювати в певній ретроспективі, хоча, зрозуміло, до завершення ще далеко, особливо в Сирії та Іраку. Неважко, втім, помітити тенденцію, що вона передусім болісно вдарила по модерних режимах, зокрема типових постсоціалістичних диктатурах. Монархічні системи, як відносно демократичного типу (Марокко, Йорданія, де королівські родини не займають усіх ключових посад), так і абсолютистського (Кувейт, Бахрейн), утримались і навіть здобули певну вигоду з відповідних подій. На словах підтримуючи протестувальників, влада через медіа на рівні підсвідомості закладала відповідні меседжі співгромадянам: ось, дивіться, «домайданились», а в нас «стабільність». Щойно почалися такі демонстрації в Єгипті, Саудівській Аравії, як, скажімо, керівництво вишів стало оголошувати студентам відповідні настанови згори. Воно стверджувало, що вихід на якісь антивладні маніфестації — це «розкол цілого», «бунтарство» й, нарешті, ренегатство стосовно релігії. Як відомо, війна проти тих, хто вирішив зі зброєю в руках повалити владу, з погляду ісламу є справедливою. Виникає, проте, два запитання (їх ставили перед собою і учасники протестів): а якщо «вихід проти влади» був беззбройним, тобто мирним, виступом і, що не менш важливо, сама ця влада колись заволоділа певною територією саме насильницьким способом? Той-таки ібн Хальдун (1332–1406), «батько соціології», як його називають в ісламському світі, казав, що будь-яка одноосібна влада — це «поєднання насилля й примусу». Утім, як на Сході, так і на Заході розуміють, що, наприклад, криза в Саудівській Аравії просто поставить і цю країну на межу громадянської війни, адже в провінції Шаркійя, особливо багатій на нафту, вже підіймають голову шиїти. Торік саудити стратили шиїтського проповідника Німра Бакра ан-Німра, який в одному зі своїх виступів прямо заявив про невизнання королівської влади в країні. Колись, невдовзі після придушення заворушень у Бахрейні, мені довелося побувати в Даммамі, адміністративному центрі Шаркійї. Гуляючи містом, яке розчинялось у хмарах пилу з пустелі, натрапив на величезну споруду з п’ятиметровим парканом, укріпленнями на в’їзді, всіяну відеокамерами й позбавлену вікон; вона нагадувала чи то об’єкт «Укриття» в Чорнобилі, чи то в’язницю (перша думка така й була). Виявилося, що це, сказати б, «облдержадміністрація», надійно захищена від «зазіхань» внутрішніх ворогів. У мечетях Даммама, куди на молитву збиралися місцеві, полиці були всіяні різного роду антишиїтськими прокламаціями, ну а з величезного місцевого аеропорту імені короля Фагда можна було розгледіти якісь військові об’єкти в пустелі: як виявилось, американські зенітно-ракетні комплекси Patriot. Західні демократії оберігають стабільність лояльних до них режимів. Та й соціально-економічні умови, створені нафтогазоносними королівствами для своїх співгромадян, слугують непоганою «профілактикою» революційних дій.

Немає в революції кінця

Є, втім, іще один «секрет успіху» монархій країн затоки (яку в нас називають Перською, але самі араби лише Арабською). Соціальна структура населення там, попри значну урбанізацію, залишається племінною, і специфічна ідентичність часто визначається саме належністю до племені. Не слід забувати, що бурхливий модерний розвиток Кувейту, Саудівської Аравії, ОАЕ, Оману, Катару й Бахрейну припав на 1960–1970-ті роки, тобто фактично нині цими державами керує покоління, яке прожило свою молодість у дещо інших умовах. Країни затоки, котрі колись зазнали набагато меншого впливу колонізаторів, зберігають оту історичну «арабськість», зокрема й у політичних орієнтирах. Окрім того, іслам салафітського напряму, який і досі зумовлює публічні мотивації в більшості цих країн, досить легко сприйняв капіталістичну етику й сучасні ринкові відносини.
Плоди Арабської весни відчутні й далеко за межами Арабського світу. Для багатьох мусульман-мігрантів, які мешкають на Заході, революційні рухи стали надією на краще життя в себе на батьківщині, але, як з’ясувалось уже в наступні роки, чимало мрій так і не здійснилося. Численні мусульманські громади в ЄС, наприклад, почали активніше включатись у життя своєї нової вітчизни, розуміючи, що ситуація часто залежить від їхньої власної позиції, від того, наскільки вони самі готові до конструктивного діалогу зі світом.

Читайте також: Обама: Ніхто не може бути задоволений ситуацією на Близькому Сході

Якась частина, навпаки, почала маргіналізуватись і сприймати поразку революційних рухів суто в релігійному руслі: мовляв, поки не настане «відродження ісламу», не буде нічого. Для когось те «відродження» полягає передусім у моральних і обрядових питаннях, для когось — у суспільно-політичних, і тут також думки різняться: від «ісламської демократії» до халіфатизму й, у найрадикальнішому варіанті, «ісламської державності». Для багатьох Арабська весна, зрада «поганих» і слабкість «хороших» акторів у цих процесах стали поштовхом до дій; не секрет, що, наприклад, до «ІДІЛ» потрапило чимало європейських мусульман, навіть народжених у ЄС і з досить світським способом життя в минулому. Не знайшовши відповідей у «традиційному» ісламі, деякі мусульмани, особливо молоді, починають засвоювати якісь істини із записів на YouTube чи доступних книжок, де з численних цитат із Корану й Суни (всупереч традиційному розумінню) робиться один висновок: ісламський світ захопили невірні та віровідступники, тому боротися потрібно з усіма одразу, ставши на бік «спасенної групи». Парадоксально, але тут дивним чином поєднуються криваві цінності архаїки й технології модерну, коли антидемократичний тоталітаризм виявляється наслідком власне демократичного вибору.

Водночас, коли, як у РФ чи Середній Азії, під виглядом «традиційного» ісламу й «профілактики тероризму» пастві в мечетях просто втовкмачують любов до Путіна чи Назарбаєва, а «екстремізмом» вважають ворушіння пальцем під час намазу (не прийняте в ханафітському релігійному праві), радикальна реакція стає не просто ймовірною, а неминучою. І те, що Арабська весна десь відгукується «зимою», також викриває одвічні проблеми третього світу (хай навіть посеред нього й видніються дубайські хмарочоси): несправедливість, нерівність, нерівномірність розподілу ресурсів, розрив між бажаним і дійсним, який конвертується в іще кривавіше насилля. Мабуть, Арабська весна завершиться тоді, коли остаточно зруйнується постколоніальний лад, коли країни ісламського світу стануть менш технологічно залежними, а правлячі еліти відповідатимуть інтересам більшості населення. До цього, зважаючи на поточні події, іще
доведеться пройти надзвичайно тернистий шлях.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • З появою на Кіпрі нової партії для російських вигнанців та експатів дехто побоюється небажаного впливу Кремля на острові
    24 листопада, The Economist
  • Вечір на Сході України восени стрімко стає ніччю. Пітьма женеться повз шахтарське містечко розбитими дорогами за жовтим бусиком, на якому веселий надпис зі смайлом «Тихесенько, я свій:)». А він хоча й усміхається наліпкою, але насправді тільки нещодавно повстав із попелу. У прямому сенсі перший волонтерський автомобіль Володимира Єльця, активіста з Торецька, спалили просто під його будинком. Цей, жовтий, — подарунок волонтерів з усієї країни...
    24 листопада, Єлизавета Гончарова
  • Тиждень обговорив із начальником Генерального штабу Збройних сил України, генералом армії Віктором Муженком напрями реформування війська, перспективи поставок летального озброєння, а також загрози, які несуть із собою судові справи проти військових.
    24 листопада, Юрій Лапаєв
  • Чи є шанс знайти рецепт налагодження українсько-польських відносин?
    24 листопада, Ольга Ворожбит
  • Обвинувачені у вербуванні українців для торгівлі наркотиками на території РФ можуть вийти на волю вже у перший день зими.
    23 листопада, Андрій Голуб
  • Навіщо білоруським спецслужбам скандал з «українськими шпигунами» й хто може бути в ньому зацікавлений
    23 листопада, Сяргєй Пульша
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.