Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 січня, 2017   ▪   The Economist   ▪   Версія для друку

The Economist: Мовчанка

Якби вам трапилося почути такий звук на одній із галасливих вулиць Янгона, то й уваги не звернули б: він просто видався б ніжним гудінням, що відразу тане в навколишній какофонії. Але в досвітній тиші монастиря він пролунав різко, немов сирена повітряної тривоги. За кілька хвилин до четвертої ранку чернець ударив у два гонги з інтервалом приблизно в секунду.
Матеріал друкованого видання
№ 52 (476)
від 28 грудня, 2016
The Economist: Мовчанка

Прозвучали дві різні ноти, друга ледь вища за першу. Витримавши кілька секундну паузу, знову вдарив у гонги. І так ще кілька разів.

Монастир почав оживати: ледь чутні кроки, шелест одягу, але жодного голосу. Більшість монахів, черниць і прочан висипали з келій у зали дхамми — одна для чоловіків, друга для жінок — на годинну сидячу медитацію перед першою із двох денних трапез. Хтось, щоправда, годину медитував на ходу: повільно, обережно, розмірено крокуючи вперед, стуливши долоні попереду чи позаду себе. Після ранкової трапези більшість звичайних вірян повільно й розмірено зайнялися денною медитацією, приготуванням їжі, підмітанням і прибиранням.

Тиша в такому монастирі (як, зрештою, будь-де, окрім спеціальних безлунних камер) швидше уявне явище, ніж факт. Ще не так давно піснеспіви монахів Мінгаладона котилися б полями й фермами передмість Янгона, змішуючись хіба що з кукуріканням півнів та ревінням худоби. Але не тепер. У Мінгаладоні ще збереглися ферми, але тут вже з’явився ще й найбільший і найактивніший у М’янмі аеропорт. Коли країна остаточно попрощається зі статусом відлюдника і до неї потягнуться вервечки туристів та інвесторів-авантюристів, він ще дужче пожвавішає. Навпіл передмістя ділить шосе № 3, яке виводить на кипучу автомагістраль Янгон — Мандалай. У монастирі й ченці, й миряни медитують під постійний акомпанемент транспорту.

Утім, тиша мовчання (а не беззвуччя) не втрачає актуальності. І що більше шуму назовні, то привабливішою вона стає. Для тих, чиї робочі дні напов­нені безнастанною круговертю телефонних дзвінків, електронних повідомлень, твітів і дедлайнів, а вдома — постійним дитячим вереском і грюкотом, тиждень мовчазної медитації за мурами монастиря скидається на обіцянку раю. Ніяких вимог, зосереджен­ня на собі, час на те, щоб передихнути й порефлексувати.

Читайте також: У Фінляндії створять європейський центр протидії гібридним загрозам

Насправді таке занурення в тишу виявилося страшенно бентежним. Сучасний розум автора цієї статті відчув дефіцит подразників; довгожданна тиша принесла лише зелену нудьгу. Це, за словами любителів медитації, перший етап — його потрібно витерпіти заради чогось вартісного по інший бік. Виявилося, що це легше сказати, — або пригадати, зберігаючи мовчанку, як хтось зауважив, — аніж зробити.

Тишу, щойно в неї занурюєшся, важко витримати. Говорити про те, що вона потрібна, легко — і це роблять усі. Коли тобі за 30 і ти кажеш комусь із друзів, що тобі необхідні тиша і спокій, він, швидше за все, кивне з розумінням. Попит на тишу такий високий, що її продають у величезному асортименті. Шумопоглинаюча електроніка, яку вперше почали обговорювати як жарт від письменника-фантаста Артура Кларка, зараз вбудовується в дорогі шумоізоляційні навушники за сотні мільйонів доларів. Безстрашний небалакучий турист може вибирати відпочинок у «місцях тиші» на п’яти континентах, а багато хто з цієї мовчазної армії обирає шостий — Антарктиду, мабуть, не останньою чергою заради великої білої тиші. Медитація в безмовності меншими дозами, у формі «самоусвідомлення», раптом почала з’являтись у програмах світських навчальних закладів на Заході.

Фінляндія пишається своїми тихими лісами так, як інші країни на всі лади розхвалюють власні пляжі або гори: вона позиціонує себе на ринку як місце для тихого туризму. «Акустичний еколог» Ґордон Гемптон (він записує звуки природи) назвав клаптик території в глибині Олімпійського національного парку в штаті Вашингтон, віддалений від доріг та авіаційних маршрутів, «квадратним дюймом тиші». Фахівець вважає його найтихішим місцем у 48 континентальних штатах Америки й хоче таким і зберегти. Гемптон стежить за шумовим забрудненням у цьому районі й намагається вирахувати порушників, просить їх поводитися тихше.

Фінляндія пишається своїми тихими лісами так, як інші країни на всі лади розхвалюють власні пляжі або гори: вона позиціонує себе на ринку як місце для тихого туризму

Звісно, ніякої ідеальної тиші на тому дюймі немає. Ліс завжди живий, наповнений шепотом природи: голосами жаб та цвіркунів, плюскотом струмків, шерехом опалого листя під лапками білок і ногами оленів. Це суперечність, яку виявляє пошук тиші: що більше джерел шуму стихає, то більше слух починає сприймати раніше невловимі звуки. Саме цю суть тиші композитор Джон Кейдж використав у кількох своїх творах, зокрема найвідомішій композиції для фортепіано «4’33» із трьох частин. На початку кожної секції піаніст піднімає кришку інструмента, а наприкінці опускає її. Він не грає жодної ноти. П’єса дає змогу публіці прислухатися до звуків навколо і до питань у собі.

Тиша може виявляти неприємні речі. П’єси для мімів Семюела Беккетта «Дія без слів І» і «Дія без слів ІІ» через тишу відкривають нам очі на відчай, безглуздість і постійну нестерпність життя. Його роман «Неназване» закінчується на подібній ноті (або радше її відсутності): «Я ніколи не знатиму, у невідомій тобі тиші, треба продовжувати, я не можу продовжувати, я буду продовжувати». Беккетт вважав, що «кожне слово — це як марна пляма на тиші й порожнечі», але все ж таки він і далі їх писав.

Тиша буває основоположним об’єктом витвору мистецтва. Але чи не важливішу роль вона відіграє як середовище для його творення. У своїй «Естетиці тиші» письменниця і критик Сьюзен Зонтаґ закликала митців мати для себе безмовну «зону медитації», де вони могли б оберігати свої творчі імпульси від світу, який їх хоче заглушити.

Однак заглушити можна й мовчанням, якщо воно нав’язане загальним консенсусом або силою. Тиша в руках цензора може стати інструментом грубого втручання. П’єси Гарольда Пінтера, у яких персонажі дражнять, страхають, погрожують і витісняють одне одного лячними довгими паузами, мають такий потужний ефект частково завдяки тому, що здатні драматизувати мовчання, яке держави нав’язують багатьом політичним митцям.

Читайте також: Суоменліна - фінська історія на одному маленькому острові

Отже, тиша може бути необхідною початковою умовою, засобом гноблення і, за належного застосування, нещадною критикою влади. Але вона відносно рідко береться як суть творчості митця. Мало хто довіряв публіці творити мистецтво без себе, як це робив композитор Кейдж. Більшість натомість відчуває потребу щось казати. У пошуках найглибших стосунків людини з тишею (які, крім того, найширше вплетені в буденне життя) потрібно звертатися не до мистецтва, а до релігії.

Крізь землетрус, вітер і вогонь

Деякі християни, буддисти й (меншою мірою) мусульмани століттями обирали мовчання. У буддійських та християнських монастирях у всьому світі є кімнати, подібні до зал монастиря в Мінгаладоні для тих, хто хоче випробувати його потенціал. Для релігійних людей мовчання — це спосіб розмірковувати і прислухатися до божественного, несказанного і нез’ясовного. Християни зазвичай обирають мовчання, бо вірять у Бога, який промовляє. Їм треба мовчати, щоб дати йому місце. При цьому вони завжди наражаються на ризик (як у романі Сюсаку Ендо, що його недавно екранізував Мартін Скорсезе), що мовчання залишиться без відповіді, порожнечею. Релігії також учать, що мовчання вдосконалює особистість. Пророк Мухаммад казав мусульманам, що «людину прикрашають дві звички: гарні манери і довга мовчанка». У буддистів через мовчання віряни навчаються оволодівати своїми пристрастями.

Мовчання часто стає прихистком від суєтності, несправжнього. Ігнатій Антіохійський, один із перших отців Церкви, радив християнам в Ефесі: «Краще мовчати і бути справжнім, ніж говорити і не бути справжнім». Він майже на 1800 років випередив пораду Марка Твена: краще тримати язика за зубами, щоб тебе вважали за дурня, аніж відкрити рота і розвіяти всі сумніви. Мовчання здатне також допомогти уникнути лихих учинків. Одна з настанов, які в буддизмі складають Восьмикратний шлях, — практикувати самма васа, або ж «правильне мовлення», яке в писаннях визначається як утримання від неправди, наклепу, грубих слів і чуток. Усі мейнстримні релігії радять своїм вірянам обережно добирати слова й використовувати їх ощадливо. Релігії можуть пропонувати як корисний, так і деспотичний шлях до самоконтролю, необхідного для таких практик (якщо вірянин не може говорити, він не може ставити запитання, а це оберігає авторитет старших за рангом).

Мовчання використовується в багатьох релігійних практиках: деякі (як-от квакери) можуть майже тільки ним і обмежуватися. Але є особливі місця, де тиша живе й дихає: серед дикої природи, як у Гемптона, і в деяких монастирях. Монах VI століття Бенедикт, якого вважають батьком християнського чернецтва, не вимагав відкрито дотримуватися мовчання, але в монастирському житті загалом вважається, що для мовлення потрібен дозвіл або нагальна потреба. Сьогодні ченці, які живуть за правилами св. Бенедикта в сотнях трапістських монастирів (зазвичай невеликих), розмовляють дуже мало.

Впливовий американський трапіст Томас Мертон, рукопокладений у 1949 році, вважав, що єдині слова, які вимагаються від священика, — це слова меси. Така зневага до мовлення (яка його мучила, бо сам він багато писав) частково пояснювалася його переконанням, ніби слова Бога лежать за межами «людської дискусії». Є речі містичні, які не підлягають аналізу. Аби зрозуміти їх, потрібно зберігати мовчання, і краще не казати нічого, ніж намагатися пояснити їх. Як написав у своєму «Логіко-філософському трактаті» австрійський філософ Людвіґ Вітґенштайн, «про що не можна говорити, про те слід мовчати». У цьому випадку мовчання продиктоване не владою, а тим, що будь-яка спроба комунікації вважатиметься неадекватною.

Читайте також: Країна інноваторів

Будда назвав би цю практику «шляхетним мовчанням». Коли його питали про щось, а він вважав, що автор запитання не здатний зрозуміти відповідь, то не казав нічого. Зазвичай подібні питання стосувалися фундаментальної природи світу. Буддизм чи не більше за будь-які інші великі світові релігії цінує те, що піддається спостереженню, і не надто переймається визначенням того, що визначенню не піддається. Коли якийсь учень запитував у Будди: «Скінченний чи нескінченний Всесвіт?», «Чи існує індивідуальна душа?» або (вже більше благав) «Скажеш мені істину?», у відповідь чув тишу. Краще мовчати, ніж заводити словами на манівці або давати відповіді, які обмежують.

Сам Будда прийшов до свободи через мовчазну медитацію. Хоча буддизм помітно різниться залежно від географії: від аскетичної, простої японської практики дзен до скрупульозного офіційного буддизму Тхеравади, який практикують у М’янмі й Таїланді, основною практикою вірних буддистів (монахів чи студентів, домогосподарок чи рибалок) зазвичай є мовчазна медитація. Коли Гемптон описує свій квадратний дюйм тиші в нетрях соснових лісів як «не відсутність чогось, а присутність усього», він висловлює думку, яку буддисти зрозуміли б дуже добре.
Але присутність усього — і насамперед самого себе — це не завжди звільнення. Вона може бути й тягарем. Десь на заході сонця другого дня свого німого усамітнення автор цих рядків збагнув, що, незважаючи на всю незворушність буддизму, психологічну проникливість учення його засновника й гостинність монахів Мінгаладона, він волів би краще їхати світ за очі в одному з тих автомобілів, що пролітають по шосе № 3, замість сидіти в залі дхамми, де належить медитувати. Замовивши келію на сім днів, він не протримався і 70 год. Той спокійний, тихенький голосок усередині виявився нестерпним, і врешті до нього довелося ­прислухатися.

Може, якби трохи потерпіти, вдалося б не зламатись і прорватися далі. А може бути й так, що для багатьох 15 хв мовчазної медитації щоранку і щовечора — це чудово, а 15 год медитації щодня — це і гаяння часу, і прямий шлях до божевільні.

Пошук особистих меж тиші може мати свої переваги. Певною мірою він здатен навчити цінувати обридливий хаос і галас, який і штовхає нас на пошуки тиші. Показати, що можна відчувати як внутрішній тлум у тиші, так і спокій у самому вирі діяльності. Наприклад, англійські слова peace «мир» і quiet «спокій», які часто вживаються разом, не обов’язково пов’язані між собою. Гебрейське слово «шалом» цілком правильно перекладається як «мир», але воно має й інші відтінки значення: повнота, процвітання, цілісність. Це те, що не обов’язково має бути тихим. Як пише Діар­мейд Маккалох у своїй дотепній і гострій книжці «Мовчання: християнська історія» («Silence: A Christian History»), у Старому Заповіті «мир і спочинок асоціюються з постійною жвавою діяльністю». Проповідник у Книзі Еклезіяста каже своєму слухачеві: «Все, що всилі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости!» (переклад Івана Огієнка. — Ред.). Шеол (це могила) у своїй постійності й закінченості німа. Але дочасно її спокою шукати не варто.

У цих писаннях теж є традиція мовчання. «Жди Господа мовчки й на Нього надійся», — каже псалом (переклад Івана Огієнка. — Ред.). Але і її випробовує альтернатива світського, галасливого спокою, та і внутрішня напруженість, викликана тишею, бере своє. Може статися так, що утікач від тиші, врятований з аскетизму монастиря в Мінгаладоні й повернутий до суєти центру Янгона, менше штовхатиметься й частіше усміхатиметься бурхливому людському морю, яке оточує і наступає на нього. Може, він сидітиме над мискою гарячої локшини на заставленому столиками вузенькому тротуарі та сприйматиме звичні штурхани ліктями під ребра від сусідів праворуч і ліворуч не як неуникне лихо, з яким доводиться миритися, а як знаки братерства, спільноти і приятельства, які треба приймати з любов’ю. А може, навіть скаже щось радісне тому, хто його слухає...

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Звіт розвідки про кампанію Путіна на допомогу Дональдові Трампу
    17 січня, The Economist
  • Про померлих годиться говорити добре або взагалі нічого. Певно, користуючись цим принципом, португальці останнім часом почали згадувати свого колишнього диктатора Антоніу Салазара лише в позитивному ключі. Про нього не забувають у книжках, журналах, навіть знімають фільми. Про часи диктатури говорять як про період стабільності, й тому деякі португальці на честь Салазара складають навіть тужливі пісні — фаду.
    16 січня, Ростислав Панічев
  • Якою є внутрішня й зовнішня роль нестоличних музейних закладів
    16 січня, Ганна Трегуб
  • Як марнотратна система субсидій вбиває шанс України на енергонезалежність
    16 січня, Олександр Крамар
  • Чи зможе колективний Захід пережити власні ілюзії та зміну світоустрою Росією
    15 січня, Едвард Лукас
  • Як склалася доля кримських спортсменів, що до 2014-го виступали за Україну
    15 січня, Іван Вербицький
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено