Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 грудня, 2016   ▪   The Economist   ▪   Версія для друку

The Economist: Президент компанії

Втручання політиків у бізнес як традиція
Матеріал друкованого видання
№ 50 (474)
від 15 грудня, 2016
The Economist: Президент компанії

Президентом США обрано вихідця з бізнесу, що побудував свою електоральну програму на низьких податках і протекціоністських тарифах. У його очах це мандат на втручання в корпоративні справи. До відома власників бізнесу доводять, якими мають бути їхні пріоритети: більше робочих місць і вищі зарплати. Написано ніби з Дональда Трампа, якому ще до інавгурації вдалося вмовити автогіганта Ford і виробника кондиціонерів Carrier зберегти робочі місця у США. Але під цей опис підходить і Герберт Гувер. У 1929 році, невдовзі після складення присяги, він зібрав керівників бізнесу в Білому домі, щоб домогтися від них «добровільно-примусових» поступок.

Бажання політиків устромляти носа не у свою справу помічено ще в 1791 році. Тоді Александер Гамільтон висунув аргументи на користь підтримки й захисту «новонароджених галузей». Якщо втілити це не вдалося, то почасти тому, що федеральному урядові бракувало відповідних ресурсів і повноважень. Проте окремі штати зі смаком узялися виконувати цю роль. До 1840 року вони загнали себе в борги кредитуванням та інвестиціями. Через це довелось ухвалювати закони, що не дозволяли б такого втручання в майбутньому. За словами професорки економіки та історії Єльського університету Наомі Ламорó, майже всі ці закони у ХХ столітті скасували, коли спогади про ті невдачі потьмяніли, а бажання втручатися залишилося.

Нині між штатами точиться запекла боротьба за бізнес. Компанії, що шукають місце для штаб-квартири, виробничих цехів або спортивних клубів, можуть обирати найвигідніші субсидії. На рішення компанії Carrier залишитися в Індіані вплинула обіцянка серйозних податкових пільг. Нью-Йорк виділяє мільярди доларів на те, щоб заохотити технологічні компанії «оселятись» у депресивних районах штату.

Читайте також: The Economist: Американські корпорації тримають в офшорах $1,6 трлн

Президенти теж давно намагаються впливати на корпоративну діяльність усіма доступними їм способами: від батога до пряника. У хід пускають ганьбу і хвалу, розмиті правила й одноразові домовленості, фінансування для стартапів і націоналізацію. Результат — часто натягнуті відносини між бізнесом і владою. Інтервенціоністські інстинкти Трампа можуть відрізнятися хіба що масштабами.

Щедрість федерального уряду до бізнесу почалась у другій половині ХІХ століття із залізниць, які перетинали кордони штатів. Перші трансконтинентальні лінії отримували федеральні позики та великі земельні ділянки на Заході. Невідпорне бажання влади контролювати частину економіки призвело до того, що у ХХ столітті такі роздачі ресурсів перетворилися на інструмент прямого контролю. Почасти це було зумовлено надзвичайною ситуацією в країні. Відповідно до законів, ухвалених для підтримки участі США в Першій світовій війні, президент Вудро Вільсон націоналізував залізниці, канали, телеграфні лінії та виробництво зброї, а також експропріював американські філії німецьких компаній. Франклін Рузвельт скористався тим самим законодавством, щоб на недовгий час закрити банки на початку свого президентства в 1933 році.

Ера відкритого адміністративного тиску на бізнес почалася з Тедді Рузвельта, який паплюжив керівників корпорацій та ініціював антимонопольні розслідування

Доти Рузвельт зневажливо трактував прямий підхід Гувера до бізнесу. Але з початком президентства його застереження розвіялися. Втручання має популярність, бо дає результати негайно. «Добровільно-примусовий» підхід Гувера переконав Генрі Форда підняти зарплату на своїх автозаводах, комунальні підприємства інвестувати, а компанії не скорочувати робочих місць. Щоб підняти зарплати, Гувер обмежив імміграцію. Щоб захистити бізнес, підписав Акт Смута — Говлі про збільшення ввізного мита на тисячі видів імпортних товарів: від безалкогольних напоїв та вовни до вольфраму й годинників.

Хід думок

Перемігши на виборах Гувера, Рузвельт узявся активно видавати регуляторні правила для бізнесу й наказувати бізнесменам, як вести справи. Зупинився він лише після постанови Верховного суду про обмеження втручання федеральної влади у внутрішню комерційну діяльність штатів (вердикт було ухвалено у справі, де позивач заперечував право адміністрацій регулювати, яку курятину купувати споживачам).

Інтерес до втручання пережив не одну зміну президентських адміністрацій. Наступник Рузвельта Гаррі Трумен конфіскував у власників 28 підприємств, серед яких м’ясокомбінати, залізниці й нафтопереробні заводи, часто у відповідь на конфлікти довкола практик працевлаштування. Така поведінка закінчилася лише 1952 року, коли Верховний суд заборонив націоналізацію сталеплавильної галузі, щоб запобігти страйку (ВС заявив, що для такого рішення Трумену потрібна підтримка Конгресу).

Прямий контроль — це не єдиний спосіб використання президентської влади. Ще ефективнішою може бути висока трибуна, до якої такий статус дає доступ. Ера відкритого адміністративного тиску на бізнес почалася з Тедді Рузвельта, який паплюжив керівників великих корпорацій, називаючи їх «багатими лиходіями», й ініціював антимонопольні розслідування. Але найвідоміше застосування президентської влади проти бізнесу датується 1962 роком.

Джон Кеннеді, під’юджений повідомленням про зростання цін на сталь, не націоналізував, а читав проповіді. Він звинуватив «жменьку президентів сталеплавильних компаній, які в погоні за особистою владою та прибутками забули про почуття відповідальності перед суспільством... [і] ...демонструють повну зневагу до інтересів 185 млн американців». Зіткнувшись із негативною реакцією громадськості й контрольними візитами ФБР для перевірки видатків, боси сталеплавильної галузі здалися. Через десяток років Річард Ніксон пішов іще далі. У відповідь на «реальну й нагальну проблему вищих цін» він заморозив усі зарплати та ціни.

Читайте також: Торгівля без меж

Американські президенти вміють роздавати не лише суворі слова, а й привілеї. У 1962 році, коли Франція та Німеччина запровадили мито на американські товари, зокрема на курятину, Ліндон Джонсон у відповідь почав оподатковувати імпортні вантажівки-пікапи. У результаті авто із цього прибуткового сегмента американського ринку почали випускати майже повністю в США. Автовиробники знову попросили пільг на початку 1980-х — у Рональда Рейґана. Він запровадив «добровільні» обмеження на експорт для японських автовиробників. У відповідь ті почали будувати автозаводи в Америці.

Система відносин між урядом і бізнесом стала ще складнішою в останні роки, коли на зміну інтервенціям у конкретних випадках прийшла політика втручання. Наприклад, Білл Клінтон майстерно використовував таємні стимули, часто у формі незрозумілих податкових пільг або загроз, як-от обмеження на ведення операційної діяльності або придбання інших компаній. Катастрофічні наслідки мала політика заохочування банків, аби ті видавали більше ризикованих кредитів і таким чином сприяли придбанню житла біднішими громадянами (що відповідало інтересам адміністрації). Барак Обама застосував такий технократичний підхід, аби запровадити велику кількість правил, що дають свободу дій органам виконавчої влади. Особливо багато змін припало на фінансовий та енергетичний сектори.

Воно працює?

Зараз Трамп готується перейняти (а може, й удосконалити) цю традицію президентського активізму. Тож найважливіше запитання: він працює? Щоб заявлений Трампом план на підтримку зайнятості американців у виробництві реалізувався, необхідно розвернути в протилежний бік 70-річну тенденцію (див. «Сутінки для виробників»). Наслідки таких президентських дій, умисних і неумисних, можуть бути приховані, непрямі або проявитися набагато пізніше. Але є чимало причин вважати, що політикам краще було б звернути свою увагу на щось інше.

Особливо уразливими видаються прямі інвестиції. Адміністрація Обами втратила $535 млн на державні гарантії для виробника сонячних панелей Solyandra, який у 2011 році оголосив себе банкрутом. Частково пояснити той факт, що великі американські автовиробники стали неконкурентними й опинилися на порозі зникнення під час фінансової кризи (а вижили завдяки схваленому Обамою пакету фінансової допомоги), допомагають субсидії виробникам пікапів. Ці пільги викривили структуру виробництва, і компанії не спромоглися на адекватну реакцію, коли під час кризи підвищення цін на пальне підштовхнуло покупців до вибору економніших авто.

Так само за весь цей період ослаб ентузіазм до зниження цін вручну переконуваннями або законом. Гнів Кеннеді на сталеливарну галузь нині бачиться таким, що орієнтувався на симптом, а не на причину проблеми (обтяжливі умови працевлаштування та брак інвестицій). Контроль зарплат і цін від Ніксона, який спочатку вітали, виявився катастрофічним. Він спричинив сповільнення виробництва, а полиці магазинів опустіли. Тиск Гувера на бізнес, аби той підтримував на певному рівні зарплати і працевлаштування, підточує здатність компаній пристосовуватися до сповільнення економіки, а його підтримка Акта Смута — Говлі про мита частково зумовила депресію в усьому світі, бо нові вимоги підірвали торгівлю.

Хоч би якими важливими були ці уроки, Трамп, схоже, збирається засвоювати інші, зокрема той, що прецедентів втручання державних лідерів у бізнес чимало. Але від попередників він відрізняється тим, що дістає задоволення від «дилерського» процесу. Багато президентів полюбляло подеколи наїхати на бізнес у риториці, але жоден із них не демонстрував такої втіхи від разових перемовин, із яких виходять переможцями (Трамп) і переможеними (будь-хто по той бік столу). Щонайменше через це його бренд інтервенціонізму може виявитися більш репресивним, ніж будь-які з нещодавнього минулого.

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Звіт розвідки про кампанію Путіна на допомогу Дональдові Трампу
    17 січня, The Economist
  • Про померлих годиться говорити добре або взагалі нічого. Певно, користуючись цим принципом, португальці останнім часом почали згадувати свого колишнього диктатора Антоніу Салазара лише в позитивному ключі. Про нього не забувають у книжках, журналах, навіть знімають фільми. Про часи диктатури говорять як про період стабільності, й тому деякі португальці на честь Салазара складають навіть тужливі пісні — фаду.
    16 січня, Ростислав Панічев
  • Якою є внутрішня й зовнішня роль нестоличних музейних закладів
    16 січня, Ганна Трегуб
  • Як марнотратна система субсидій вбиває шанс України на енергонезалежність
    16 січня, Олександр Крамар
  • Чи зможе колективний Захід пережити власні ілюзії та зміну світоустрою Росією
    15 січня, Едвард Лукас
  • Як склалася доля кримських спортсменів, що до 2014-го виступали за Україну
    15 січня, Іван Вербицький
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено