Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 липня, 2016   ▪   Михайло Якубович   ▪   Версія для друку

Криза стереотипів і упереджень

Чи справді біженці-мусульмани — це виклик континентові
Криза стереотипів і упереджень

На тлі великого футбольного свята Євро-2016 та різних власне українських подій тема міграції якось непомітно зникла з медійних заголовків. А ще кілька місяців тому чи не кожен наш співвітчизник був начутий і надивлений зі своїх медіа, як навала біженців долає європейські кордони. У багатьох, хто краще обізнаний із темою, виникало своєрідне обурення: як це так, тут спробуй візу отримати (навіть маючи офіційне запрошення з ЄС!), а ще, коли вирушиш автобусом чи своїм авто, стоятимеш на кордоні з Польщею чи Угорщиною хтозна скільки часу… А тут така навала людей. Часто без документів. Без грошей. І з чітко задекларованою метою: «прибитися» десь у Німеччині на якусь щомісячну соціальну виплату. За даними Євростату, кількість таких людей, які попросили притулку в країнах ЄС, 2015 року перевищила 1,25 млн (це удвічі більше, ніж 2014-го). Скільки ще прибуде за весь 2016-й, сказати важко. Вочевидь, знову понад мільйон. Попри всі заходи, що їх уживало керівництво і Євросоюзу, і окремих країн, останні опитування показують: європейці загалом не дуже задоволені вирішенням міграційної кризи (як уже тривалий час називають цю проблему). За даними травневого опитування Центру досліджень П’ю, те, як Брюссель намагався її врегулювати, спричинило негативну реакцію 94% греків, 88% шведів, 77% італійців та 75% угорців. У Німеччині, яка стала основною ціллю міграційного потоку, дії ЄС із урегулювання кризи біженців підтримали тільки 26% респондентів. Звісно, порівняно ще з минулим роком, коли тисячі сирійців просто «штурмували» грецько-македонський та угорсько-сербський кордони, ситуація дещо стабілізувалась, але інші маршрути, зокрема й трагічний шлях із Тунісу та Лівії до італійських Лампедузи й Сицилії, залишаються. Є звісно, ще деякі: через Сеуту й Мелілью — іспанські анклави в Марокко, через Східну Європу (зокрема, й Україну), але відсоток мігрантів, які проходять ними, куди менший. Якщо, звісно, мова саме про мусульман.

Стратегічні прорахунки

Багато за цей період було сказано й написано про причини такої кризи. Безперечно, на першому місці тут події в Лівії, Єгипті, Сирії та Іраку, які призводять до того, що значний відсоток їхніх громадян будь-що мусить емігрувати. Утім, війна в Іраку почалася ще 2003-го, а в Сирії — 2011-го. Одначе зрозуміло, що тоді ніхто не очікував такого тривалого конфлікту. Швидше за все, і американські, і європейські стратеги ще років із 10 тому усвідомлювали, чим обернуться близькосхідні конфлікти, тож мусили бути готові до збільшення кількості мігрантів. Ситуація минулого року, проте, розвивалася за іншим сценарієм: великі групи людей, від кількох десятків до кількох тисяч, просто проходили через Туреччину, а пізніше через Грецію, Македонію та Сербію, потрапляли до «шенгенської» Угорщини з відкритим шляхом до Австрії, Німеччини й далі. Різні світові видання пропонували оцінки цих подій, часто досить суперечливі й навіть конспірологічні. Російська преса, певна річ, волала про швидкий кінець ЄС із його «мультикультуралізмом», мовляв, ось, «догралися в толерантність». Дивно лишень, чому в таких самих тонах не говориться про ту ж таки Москву, де мусульманське населення вже давно наближається до 2 млн. Американські медіа відзначали певну розгубленість Європи та її неспроможність знайти адекватні механізми реагування.

Читайте також: Історія неповернення

Показовою була стаття професора Волтера Міда у Wall Street Journal «Коріння міграційної кризи», яка вийшла ще торік у вересні. Американський дослідник писав про «крах лібералізму», бо, втрутившись у Лівії, Сирії та Іраку, Захід так і не зміг «навести там лад». Європейські медіа формували громадську думку відповідно до ситуації в конкретних державах, наприклад у Польщі та Угорщині, влада яких активно протестувала й протестує проти розподілу біженців за квотами, газети правого спрямування писали про «німецьку руку». Мовляв, ФРН спеціально «впустила» до ЄС біженців (за домовленістю із «дружньою» Туреччиною), щоб дестабілізувати ситуацію в сусідніх країнах і змусити їх до тіснішої інтеграції з Берліном. Українські медіа на подібний манір писали про «московську руку», начебто Кремль задля створення хаосу «проплатив» увесь міграційний маршрут, який пролягав через лояльні до Москви Грецію, Сербію, Угорщину й Австрію. Ліберальна європейська преса переважно наводила офіційну статистику й уникала відвертого алармізму, що, втім, не викликало довіри в більшості громадян ЄС (як свідчить згадане опитування). Зусібіч, утім, лунали слова побоювання, що під виглядом біженців до країн ЄС потраплять прибічники «Ісламської держави». Хоча, як відомо будь-якому аналітикові з питань тероризму, їх уже й так чимало в країнах ЄС, зокрема й серед корінних жителів.

«Невдоволення» європейців, проте, досі не конвертувалось у реальні явища. Хоча через прозорі кордони між країнами ЄС вільно пересуваються й «легальні», й «нелегальні біженці», до відмови від дії Шенгенської угоди поки не дійшло. Так, понад 50% німців, за даними опитування, проведеного Лейпцизьким університетом, підтримують ідею заборони в’їзду в країну мусульманам, але чи готові ті ж таки німці, подорожуючи автомобілем, наприклад до Італії через Австрію, двічі проходити прикордонний контроль? І це лише найменше з того, що обіцяє можливий «крах» Шенгену, який болісно вдарив би по тому, що будувалося в повоєнній Європі дуже тривалий час як певна гарантія стабільності, безпеки, навіть більше — самої суті «європейськості».

Читайте також: Велика Британія вирішила не приєднуватися до спільної політики ЄС щодо біженців

На тлі загалом мотивованого алармізму з темою біженців, коли в міграційній кризі вбачали мало не якийсь «кінець світу» для Європи, якось оминули увагою одне важливе питання. У країнах ЄС щороку виділяють мільярдні гранти на дослідження проблем, пов’язаних із Близьким Сходом, тероризмом, міграційними потоками й інтеграцією мусульман у європейські суспільства; у самій Німеччині нині відомо як мінімум із десяток інститутів та спеціалізованих університетських центрів, де працюють сотні знаних фахівців. Невже німецька наука, яка навіть у питаннях теоретичної гуманітаристики схильна особливо акцентувати на соціальній історії, не спроможна тверезо оцінити, скільки реально біженців можуть прийняти Європа загалом і ФРН зокрема? Понад те, саме в Німеччині уперше серед країн ЄС було запроваджено практику підготовки мусульманських духовних лідерів (імамів) у державних університетах, яка вже дає свої позитивні плоди. Вочевидь, певні розрахунки усе-таки спрацювали на користь того, щоб дати зелене світло натовпам прибульців, а вже пізніше за допомогою дуже різних інструментів (від економічних до культурних) «перетравити» їх так, щоб вони стали невід’ємною складовою місцевого суспільства. Існують і певні стратегії в інтеграції мігрантів, які мають розсіяти їх по різних частинах відповідних країн, допомогти зі здобуттям нової чи продовженням уже наявної освіти, коротше кажучи, зробити так, щоб людина відчула елементарну річ: її майбутнє буде настільки успішне, наскільки вона житиме за правилами нової батьківщини. Інше питання, наскільки ця стратегія реально спрацьовує нині й спрацьовуватиме надалі.

Фактор ісламу

Найважче багатьом європейцям сприйняти той факт, що біженці не просто сповідують релігію, відмінну від «традиційного» європейського християнства, а ще й продовжують свої релігійні практики вже в країнах ЄС. За найреалістичнішими оцінками, сьогодні на теренах Союзу мешкає понад 20 млн мусульман, щó становить приблизно 4% загальної кількості його населення. Зрозуміло, що їхні громади розподілені досить нерівномірно: від порівняно невеликої кількості в Центральній Європі (Польща, Угорщина, країни Балтії) до майже 4 млн осіб у Німеччині й понад 5 млн у Франції. Свідомі мусульмани (ті, хто практикує обряди) формують свій паралельний світ у великих містах ЄС. Наприклад, оселившись десь у районі Моленбек у Брюсселі, араб із Марокко мешкає в будинку, який заселений такими самими, як він, заходить до арабської крамниці з халяльними товарами й арабомовним касиром, відвідує мечеть у тому самому районі, вбирається в такий самий одяг, літає зі співвітчизниками на історичну батьківщину, дивиться арабський телеканал… і водночас знаходить у ЄС те, чого не знайшов у себе вдома. Роботу, можливість навчатись нарешті, свободу від переважно авторитарних режимів Арабського світу. Серед мусульман — вихідців із Ірану, наприклад, або з Індії — останнім часом побільшало конверсій, тобто переходів у християнство. Діти й онуки переселенців, які народились уже в ЄС, часто не володіють «генетично рідною» арабською. Та й узагалі навіть у межах самого цього «паралельного світу» чимало відмінностей.

Читайте також: У Amnesty International назвали «фатальною помилкою» угоду між ЄС і Туреччиною щодо мігрантів

Для будь-якої людини, не заангажованої в цю справу, стає відкриттям факт, наскільки часто араби бувають упередженими до тих-таки арабів, але з інших країн. Тож маємо насправді не просто «арабську діаспору», а конкретно, наприклад, марокканську, туніську, алжирську, єгипетську, сирійську та ін. У кожної свій діалект, свої авторитети, а ще величезний набір стереотипів про інших арабів. Тому «арабські мусульмани» — це навіть етноментально надзвичайно різноманітна група, годі вже й казати про конфесійні відмінності. Адже в країнах ЄС можна знайти і «духовних» аполітичних, і радикально настроєних, і ліберальних, і консервативних, і дуже багато інших мусульман. Особливо велика кількість розбіжностей проявляється не тільки на рівні розуміння Корану чи специфічних обрядових практик, а й у ставленні до проекції релігії на питання суспільства та політики гендеру, участі у виборах тощо. Років 10 тому чимало дослідників указували на появу якогось специфічного «євроісламу», котрий, утім, став лише надбанням окремих мусульманських теоретиків на зразок Таріка Рамадана. «Єдиного» ісламського простору Європи де-факто не існує, бо навіть у районах великих міст представлено як мінімум кілька релігійних напрямів. І тому уряди країн ЄС уже досить давно зрозуміли, що потрібно мати добрі відносини з найбільш представницькими об’єднан­нями мусульман, що сформовані в межах етнічних громад. У Німеччині, наприклад, таку роль виконує DITIB (Турецько-ісламський союз Міністерства у справах релігій), у підпорядкуванні якого перебуває понад 900 мечетей. Цю організацію координує Міністерство у справах релігій Туреччини. Інші, не менш впливові об’єднання в Німеччині й Нідерландах пов’язані з турецьким рухом «Мілли ґьорюш» («Народний погляд»), який існує від 1969 року. Частки турків в ісламській громаді там становлять відповідно майже 63% й 45%. На тлі, наприклад, новоприбулих арабських біженців турецька громада бачиться дуже інтегрованою, а звичайні європейці сприймають вияви турецької духовної культури як загалом безпечну екзотику туристичного характеру. Чимало турків, особливо молодих, такі європеїзовані, що мало чим відрізняються від місцевих, і це попри збереження і мови, і традицій.

Мігранти, особливо з арабських країн, — це вже дещо інше питання. Цікаво, що під час тогорічного загострення так званої міграційної кризи європейські мусульманські організації відносно стримано реагували на цю тему. У деяких громадах узагалі не особливо чекали на нових одновірців, тим більше заплямованих у медіа репутацією пов’язаних із «Ісламською державою» терористів та насильників (згадаймо кельнські події). Узагалі після Кельна, де начебто були групові сексуальні домагання, арабській молоді в Європі почали приписувати мало не спеціальну практику «тагарруш джамаї» (буквально «групове насилля»), яку нібито новоприбулі починають запроваджувати на європейських вулицях. Справді, впродовж останніх кількох років на Близькому Сході, особливо після заворушень Арабської весни, використовують такий термін. Проте ці «публічні залицяння», нерідкісні в країнах регіону (наприклад, у студентському середовищі), є звичайним різновидом сексуальних домагань у їх західному правовому розумінні. І коли в медіа починають розповідати про якусь «специфічно арабську практику», спрямовану на європейських жінок, це не зовсім відповідає дійсності й може розглядатися як новий ісламофобський стереотип. Особливо на тлі того насилля, яке відбувається нині після футбольних матчів Євро-2016. Якби, наприклад, на місці британців чи росіян у Франції такі заворушення вчинили арабські вболівальники, для європейських медіа це стало б головною темою як мінімум на кілька тижнів. І ми неодмінно чули б і про агресивний іслам, і про чоловічий шовінізм, і про загрозу для європейських цінностей.

Читайте також: Фортеця на семи вітрах

Так, європейці здебільшого незадоволені мігрантами. Пригадую, ще два роки тому в порту сицилійського міста Трапані (Італія) бачив, як місцеві реагують на судно, завантажене цілим натовпом урятованих поблизу Лампедузи африканців. Попри галасливе невдоволення, здебільшого людей цікавило не те, яку релігію сповідують новоприбулі, а те, що на їх утримання буде витрачено великі кошти, яких бракує корінним мешканцям. Тепер на тлі того питання, яке ставила на референдумі перед своїми громадянами Велика Британія (план виходу з ЄС), європейці будуть іще стриманіші стосовно прийняття нових членів чи взагалі «нових людей». Тут головне — не втратити бодай того, що є.

Імпорт стереотипів

Цікаво, що стереотипи з міграційної тематики, культивовані в європейських медіа, ретранслюються й в Україну. Згадаймо хоча б протести в Яготині під Києвом навесні цього року, коли місцеві (не без допомоги праворадикальних сил, звісно) виступили проти створення пункту розміщення мігрантів. Така реакція була цілком передбачувана, оскільки відповідної роз’яснювальної роботи серед населення майже не проводилося. Медійні жахіття, пов’язані переважно з «Ісламською державою», переносяться й на український ґрунт; не секрет, зокрема, що в Херсонській області, де значно побільшало мусульман — кримських татар, в окремих медіа активно дискутувалася тема «ісламізації регіону». Не виключено, звісно, що в Україні теж є прихильники «ІДІЛ» чи інших мілітарних угруповань (принаймні були випадки затримання й депортації таких осіб СБУ), але в абсолютній більшості це глибоко законспіровані мережі, викрити які жодна істерія в мас-медіа точно не допоможе.

У міграційній кризі є ще один негативний для України момент: навала мігрантів явно не сприятиме майбутньому розширенню ЄС, а може, і призведе до певної консервації східноєвропейського вектора. Тема біженців перетворилася на специфічний чинник, який має дуже багато проекцій, використовується в передвиборчих програмах, орієнтирах внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Але Брюссель свідомий того, що радикальних глобальних змін не відбудеться, навіть якщо країни Європи стануть прихистком іще для кількох мільйонів мусульман. Вочевидь, Євросоюз був готовий до цього раніше, там, на відміну від пострадянських теренів, схильні планувати й прогнозувати. Все ж таки за півстоліття трудової міграції повоєнних часів (перші хвилі були на початку 1960-х) накопичився певний досвід, що може бути корисний і для України. Хочеться вірити, що в нас почнуть усе-таки формувати школу своїх експертів із цих питань, а не просто транслюватимуть лякливі історії з європейських чи російських медіа.




Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Війна застала країну зненацька. У держави не було армії, здатної миттєво зреагувати на збройну агресію. Але були люди. Добровольці та волонтери, які побудували цю захисну систему з нуля. Тепер вони будують систему виховання молоді. На страшних, але конкретних прикладах, на довгих списках загиблих героїв. Щоб пам’ятати й більше не бути заскоченими.
    23 вересня, Ганна Чабарай
  • Щоб робити світ кращим, інколи не треба мати багато грошей чи влади. Достатньо подарувати своєму місту, наприклад, великого лелеку, який приносить у родину омріяного малюка.
    23 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
    23 вересня, Ганна Трегуб
  • Про моря й береги найбільшого ковчегу сучасного українського мистецтва
    23 вересня, Анастасія Головненко
  • В останній день роботи Форуму видавців у Львові Тиждень.ua поговорив з відомим британським юристом-міжнародником Філіпом Сендсом – автором нон-фікшну про Львів, у якому, на додачу до магістральної теми історичної пам’яті й забуття, піднімаються й болючі питання щодо українського минулого часів Другої світової війни.
    22 вересня, Олена Кухар
  • Як упорядкувати медійний простір, не зазіхаючи на свободу слова
    22 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено