Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 липня, 2016   ▪   Юрій Макаров   ▪   Версія для друку

«Хороший росіянин»

Пошукам союзників у стані ворога має передувати ретельне вивчення матчастини та позбавлення постколоніальних комплексів
Матеріал друкованого видання
№ 27 (451)
від 7 липня, 2016
«Хороший росіянин»
Фото: УНІАН

Надто красиво, щоб бути правдою. Дмітрій Запольскій, колишній петербурзький тележурналіст і свідок «операції спадкоємець» (нагадаю, ідеться про випускання з пляшки тоді ще непередбачуваного джина в особі сіренького гебешного підполковника запасу), виступив із черговою сенсацією: у Росії готується «Пєрєстройка 2.0». Нібито чинний президент всєя Россії збирається з пошаною відійти у відставку разом із найближчим почтом, діставши гарантії недоторканності й зберігши за собою все награбоване. А замість нього прийде відбувати хтось із кришталево незаплямованою репутацією. Запольскій як варіант називає давно всіма забутого ліберала Ґріґорія Явлінского. І, мовляв, усі гримаси сучасної політичної активності свіженький пакет «антитерористичних законів» імені Сталіна — Бєрії... перепрошую, Яровой — Озєрова, називання мосту в Петербурзі іменем бандита Кадирова, мстиве переслідування мінімально незгодних та решта відвертого державницького маразму — це все підготовка електорату до того, щоб «злити» правлячу партію й замінити її кимось білішим та пухнастішим.

Політична реальність сучасної Росії настільки підпорядкована персональним інтересам, а не хоч яким цінностям, так залежить від креативного свавілля кремлівських технологів, що виключати будь-які екзотичні сценарії не по-дорослому. Буде вигідно — підкладуть гексоген під власні житлові будинки, буде вигідно — зіллються. Але ось так добровільно поступитися владою — це щось занадто екзотично. Утім, гіпотеза корисна для розуміння російських політичних реалій, де поняття «опозиція» не завжди означає спротив, а справжні опоненти режиму (нечисленні, але вони існують) не завжди є частиною політичного процесу. І, головне, де вчорашній непримиренний опозиціонер може без помітного дисонансу стати частиною офіційного істеблішменту, бо неофіційно вже до нього належить, і в цьому основна пастка.

Читайте також: Комплекси як капітал

Тут треба зайвий раз зробити застереження: я визнаю мужність тих росіян, які, попри серйозні загрози власній безпеці й подеколи життю, і далі чинять опір оскаженілій кримінальній диктатурі. Як і будь-який притомний українець, я вдячний окремим громадянам ворожої держави, які виступають проти імперіалістичної війни з Україною, демонструють свою солідарність, намагаються відкрити очі співвітчизникам, просто поводяться по-людськи в нелюдських умовах. Але такі вчинки майже не корелюють ані з офіційними платформами, ані з поточною практикою тієї чи іншої дозволеної політичної сили (слово «сили», можливо, варто взяти в лапки).

А тепер замальовка з натури. Рік приблизно 2007-й, Київ, залаштунки ток-шоу «Свобода слова» на каналі ICTV. Щойно в студії двоє московських гостей, взірцевий мракобіс і взірцевий ліберал, на камери мало не били один одному пики. Під час рекламної паузи один із гастролерів — той, що мракобіс, — підбігає до продюсера програми й несподівано ніжно каже: «Миша, вы ж не забыли, что Бореньку надо отпустить пораньше, а то Боренька опоздает на самолет!». Ми вже здогадалися, що йдеться про Владіміра Жиріновского і Боріса Нємцова. Так, згодом Нємцов почав поводитися не за «поняттями», продемонстрував справжню мужність, організовував у Москві публічні акції на підтримку Євромайдану, збирав дані про злочини російської армії в Україні, наразився на публічне цькування й зрештою поплатився життям. Але це індивідуальний вчинок, який слід визнати винятком із правил, а самі правила значно цинічніші. Вони передбачають розподіл різних ролей усередині тієї самої еліти, і в перервах між баталіями на якомусь світському заході полум’яний фрондер без тіні вагань перехиляє чарку з неприторенним адептом режиму, а типу опозиційний журналіст, світоч демократії фотографується, обійнявшись із одіозним кремлівським пропагандистом.

Читайте також: Заношена овеча шкура

По-друге, як уже було сказано, опозиційність — вельми умовна характеристика. Нещодавній арешт губернатора Кіровської області Нікіти Бєлих змусив згадати, що до походу у владу він був одним із провідних функціонерів партії «Союз правых сил». Засновник «Партии народной свободы» Міхаіл Касьянов ніяк не може позбутися образливого прізвиська «Міша-два відсотки», якого він набув, будучи міністром фінансів, а згодом прем’єр-міністром своєї країни. Зрештою найодіозніші депутатки Держдуми, які відзначилися законопроектами далеко за межею психіатричної норми, Єлєна Мізуліна та Іріна Яровая — колишні члени партії «Яблоко», яка дала поштовх їхнім кар’єрам.

По-третє, за ознакою наявності/відсутності принципів російські політичні рухи мало відрізняються від аналогічних утворень на всьому пострадянському терені. Майже всі вони є передусім не ідеологічними, а лідерськими проектами. Тому під однією парасолькою можуть опинитися праві й ліві, націоналісти та західники. Наприклад, коаліцію «Другая Россия» кілька років поспіль очолював тандем антикомуніста Ґаррі Каспарова та ностальгента ­Едуарда Лімонова.

По-четверте, і це для нас чи не найпринциповіше, за незначними винятками російські опозиційні рухи й течії залишаються імперськими, тобто ззовні (зокрема, з Києва) різниця між їхніми позиціями малопомітна. Очільник антикорупційної «Партии прогресса» Алєксєй Навальний і колишній політв’язень Міхаіл Ходорковскій швиденько ламаються на запитанні про геополітичні інтереси держави взагалі та Крим зокрема. Уже згадана партія «Яблоко» напередодні з’їзду близько півроку ніяк не могла визначитися з позицією щодо кримського питання. Нарешті, у програмі, ухваленій на початку липня, читаємо: «Ми за непорушність кордонів у Європі; ми за територіальну цілісність України; ми вважаємо, що Крим належить Україні, його анексія була незаконною й має бути скасована». Ніби все бездоганно, і раптом у наступному ж реченні: «Ми вважаємо, що майбутнє Криму мають визначати мешканці півострова на підставі відповідного законодавства». Перепрошую?! Якого такого «відповідного» — російського чи українського? «Визначати» — це як, знову на «референдумі»? Вочевидь, це вихід на поверхню підковдрових процесів, і без знання прихованих взаємодій — технологічних, фінансових, кримінальних — усвідомити логіку російської політики просто неможливо. Треба довго й наполегливо вивчати матчастину, перш ніж робити якісь висновки.

Читайте також: Не сподіватися на «їхній» Майдан

Є ще одна фундаментальна обставина: усі політсили РФ діють у межах дозволеного не лише згори, а й знизу. Сумніви в результатах соціологічних опитувань або виборів усіх рівнів цілком обґрунтовані: і те, й інше давно високотехнологічно підкручується, проте загальні настрої російського охлосу мають безліч безпосередніх виявів — від колективного поїдання млинців до солідарного делегування відморозків убивати хохлів. Можна робити лише припущення, звідки така клініка: це результат обробки засобами масової кретинізації чи, може, вияв глибинних властивостей місцевого менталітету? Так чи так, а подеколи керовані з Кремля, але стабільно не підтримані народом, опозиціонери залишаються маргінальним фактором, статистичною похибкою у визначенні внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу Російської імперії. У цьому контексті слід ще раз проаналізувати регулярні заклики, що лунають у нашому вітчизняному політичному та інтелектуальному середовищі, мовляв, треба підтримувати потенційних союзників у ворожій державі. Або ще краще: треба наводити мости, адже війна рано чи пізно закінчиться, а «майбутнє України нерозривно пов’язане з майбутнім Росії» (цитата з недавньої книжки голови президентської адміністрації). Не вірю! Якщо вдатися до фантастичних припущень, що в Росії колись прийдуть до влади здорові сили, вони самі без жодного нашого впливу змушені будуть усвідомити необхідність нормалізації відносин і з Америкою, і з НАТО, ну й із нами також. Тож хай спершу прийдуть. Що ж стосується підтримки, то не варто грати в ці ігри. Повторюю: кидатися в обійми, не розуміючи до пуття, хто є хто в туго сплетеному зміїному кублі російської еліти, — це або дилетантство, або дурість. Усе це черговий вияв комплексу малоросійства, який змушує за звичкою шукати авторитетів у давно морально та інтелектуально спустошеній метрополії. Боюся здатися нав’язливим: любов — в індивідуальному порядку, дружба — в індивідуальному порядку. Ну а прагматичний пошук союзників і поготів.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.