Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Обіцяти не означає допомогти

Як формувався й до чого призводив популізм у різних країнах у минулому та сьогодні
Матеріал друкованого видання
№ 3 (427)
від 21 січня
Обіцяти не означає допомогти

Нині сили, які стоять на позиціях популізму, набувають дедалі більше ваги після кожних виборів у багатьох європейських країнах. Дров у багаття докидають постійні кризи. А ще відсутність ефективної реакції центристів і лібералів. Вони ніби не помітили, коли загроза здобуття популістами серйозного політичного голосу перетворилася з маргінальної на реальну. А ще тепер вони мають справу з популістами нового зразка: ті орієнтуються не так на ідеологію, за що їх можна таврувати як відвертих супротивників, а поєднують у риториці різні компоненти, на котрі є суспільний запит. Це дає їм змогу гнучко грати на невдоволенні виборців і водночас звучати як цілком собі демократичні сили з легким нальотом правизни чи лівизни.

Класика жанру

«Дайте мені балкон, і я стану президентом», — любив повторювати еквадорський п’ятиразовий глава держави Хосе Марія Веласко Ібарра. Його фразу можна вважати політичним лейтмотивом останнього століття для Латинської Америки: якщо заплющити очі й пробігтися подумки її історією, то у вашій уяві має постати різної форми балкон, на якому змінюватимуться постаті Перона, Варґаса, Карденаса,Чавеса чи інших не менш харизматичних лідерів того регіону.

Популізм у цій частині світу має кілька особливостей, які вирізняють її на тлі інших. Перед­усім, як зазначають дослідники у книжці «Макроекономіка популізму в Латинській Америці» («The Macroeconomics of Populism in Latin America»), історично склалося так, що саме там найбільший розрив між найбагатшими та найбіднішими, а останнє століття було періодом боротьби за перерозподіл доходів. Тому латиноамериканський популізм переважно лівого спрямування й має соціальне підґрунтя (обіцянка рівності). Крім того, він (особливо пізній виток) є економічним, адже передбачає повернення ключових підприємств у національну власність і використання більшої частини прибутків саме на соціальну сферу, а не на розвиток. Важливим його аспектом є також протистояння будь-якій залежності та співпраці зі США.

Читайте також: Хліба й видовищ назавжди?

Одна з причин піднесення такого політичного напряму в регіоні — довга традиція правління автократичних лідерів, що сформувала образ влади із «сильною рукою», яка, втім, «звітує» перед народом. А він, своєю чергою, відвідує масові зібрання. Сьогодні фахівці часто поділяють латиноамериканський популізм на два підвиди. Один, як пише дослідник зі США Кеннет Робертс, охоплює політику каудильйо на кшталт Перона, Карденаса або ж Чавеса. Вона передбачає економічну мобілізацію та створення масових робітничих організацій для підтримки діяльності лідера. Другий вид менше зосереджений на економічних показниках, а більше на мобілізації мас для ознайомлення з діяльністю влади. Ще одна вагома причина, яка дає ґрунт для розвитку популізму в Латинській Америці, на думку Робертса, — це слабкість партійних систем у тамтешніх країнах. Такі обставини забезпечують підтримку найбідніших та маргіналізованих прошарків тим, хто обіцяє соціальні блага.

Сучасні популісти Європи (останнім часом не лише Західної) переважно намагаються виїхати на хвилі євроскептицизму та націоналістичних настроїв

Одним із цікавих і важливих прикладів латиноамериканського популізму є більш ніж 10-річне правління Уґо Чавеса у Венесуелі. У межах «боліваріанської революціїї» він утілив у життя багато соціальних програм, які допомогли частково «збагатити» найбідніші прошарки населення країни (революційні «місії» передбачали побудову соціального житла, освітні програми й навіть забезпечення харчами найбідніших та маргіналізованих груп). Утім, націоналізувавши багато ключових підприємств і занедбавши економічний розвиток, попри великі запаси нафти, країна опинилася в стані економічного колапсу. Особливо це відчутно для його наступників тепер, коли ціни на нафту впали.

Як стверджують дослідники, популізм у Венесуелі після смерті Чавеса губить свою кращу частину й починає тяжіти помітніше до концентрованого авторитаризму. Такою є політика його наступника Ніколаса Мадуро, який і продовжує «боліваріанську революцію». Разом згадані чинники призвели до того, що на недавніх парламентських виборах у країні перемогла опозиційна правоцентристська партія «Круглий стіл демократичної єдності». Поки що такий результат не справить надзвичайного впливу на внутрішні політичні процеси, адже президент зберігає значні повноваження, але це вже сигнал, що в державі розвивається нова альтернатива. Не застрахована від популізму й найбільша економіка континенту — Бразилія. 12% її ВВП йде на виплату різноманітних пенсій, про зменшення яких доведеться подумати президенту Ділмі Руссефф та її урядові. Хоча там значно сильніші інституції, ніж у решті країн регіону.

Іншою формулою, яка сприяє виграшу латиноамериканських лідерів-популістів є звичні звинувачення заможних у проблемах малозабезпечених та намагання зарадити цим негараздам, підвищивши соціальні видатки, через що економічні проблеми країн не вдається вирішити, а розрив між найбагатшими й найбіднішими зростає. Ну і, звісно ж, є потреба звинувачувати в усіх бідах імперіалістів, тобто США. Це надає лідерові підтримку маргіналізованих верств. У випадку Болівії, скажімо, йдеться про корінні племена (там їх найбільший відсоток серед населення порівняно з рештою країн регіону). Ево Моралес, який сам є представником племені аймара, фактично перевернув структуру, cформовану колишнім президентом і послідовником ідей «шокової терапії» Ґонсало Санчесом де Лосадою, знову націо­налізувавши ключові галузі й сфокусувавши свою політику на потребах бідної більшості.

Усе, що ви хочете чути

Західну Європу не порівняти з Латинською Америкою ані за часткою бідноти серед населення, ані за корумпованістю політиків. Крім того, виборець має там значно більший контроль за публічними особами, часто обмежуючи їм простір для рішучих дій. І все-таки це середовище живить своїх популістів.

Медіа-магнат, фігурант багатьох політичних скандалів і популіст — усе це можна сказати про одіозного Сільвіо Берлусконі, який чотири рази ставав італійським прем’єр-міністром у проміжку від 1994 до 2011 року, хоч і закріпився в політикумі країни лише з другої спроби, у 2001-му. За всю історію апеннінської держави лише легендарний прем’єр Королівства Італія Джованні Джолітті та «батько фашизму» Беніто Муссоліні залишалися при владі довше за нього (дуче, зокрема, досяг такого успіху завдяки надзвичайному таланту обіцяти те, що більшість мешканців Італії у конкретний момент хотіла почути).

Читайте також: Еволюція політичного базару

Інший інгредієнт успіху — наявність у Берлусконі каналів зв’язку для поширення своїх ідей та вміння їх правильно використати. У 1994 році він уперше став прем’єром на чолі нової сили «Вперед, Італіє», адже володів величезним телекомунікаційним холдингом Mediaset, до якого тоді входили кілька телеканалів, суспільно-політична газета il Giornale та ціла низка радіостанцій. Він навіть зумів використати шалену любов італійців до футболу: іще одним засобом поширення його ідей стали фанклуби «Мілана» (ФК належить йому).

Під час передвиборчих кампаній штаб Берлусконі завжди мав звучні, але беззмістовні гасла й декларував широкий спектр цінностей на кшталт «свобода, сім’я, ініціатива, італійські традиції та допомога слабшим». Тут є дещо для всіх: і для робітничої, індустріальної Півночі, і для більш традиційного, аграрного й туристського Півдня. Навіть сама назва партії «Вперед, Італіє» — це відомий футбольний заклик, який уболівальники скандують на матчах
на­ціо­нальної збірної.
Обіцянки економічних перетворень від політсили Берлусконі завжди були настільки само пустими, як і лозунги. Скажімо, перед виборами 1994-го майбутній прем’єр заявив, що створить «мільйон нових робочих місць», проте ніколи й не брався пояснити як саме. Італійці завжди вірили Берлусконі, адже він дуже грамотно позиціонував себе як політичного «аутсайдера», котрий уже досягнув успіху в бізнесі, а тому не шукає зиску в політиці — натомість прагне захистити інтереси простих людей.

За часів перебування Сільвіо при владі Італія кілька разів зазнавала економічної кризи через його нездатність утілити передвиборчі обіцянки. Яскравим прикладом є економічний спад після входу країни до єврозони у 2002 році: обіцяних зростання та вигоди від єдиної валюти не було помітно, замість того стрімко зросли ціни на товари першої необхідності. Упродовж другого прем’єрства (2001–2006) Берлусконі вміло відволікав увагу співвітчизників від стагнації, але якщо у 2001 році темпи економічної динаміки Італії становили 1,8%, то на 2005-й позначка була в районі нуля — саме тому країна так важко пережила згодом світову економічну кризу 2007–2008-го.

В історії урядування Берлусконі можна вбачити багато рис, притаманних українському політикуму нині: це і прихід до влади економічно успішного магната завдяки пустим обіцянкам та ефемерним гаслам, і використання медіа для замилювання очей виборцям, і перекладання вини на «папєрєдніків».

Сучасні популісти Європи (останнім часом не лише Західної) переважно намагаються виїхати на хвилі євроскептицизму та націоналістичних настроїв. Це такі партії, як «Національний фронт» у Франції та «Альтернатива для Німеччини», що «плавають» у правому політичному спектрі, дещо різнячись за радикальністю ідей, проте так чи інакше підтримуючи послаблення ролі Євросоюзу (або навіть повний його розпуск), виступаючи за сувору міграційну політику й опираючись спробам дальшого розширення ЄС.

Інше обличчя сучасного європейського популізму — ліве — яскраво представлене в Греції. Ще донедавна лідер партії СІРІЗА Алексіс Ципрас уміло грав на настроях греків, проте постраждав від власних обіцянок і мусив витягувати країну із дна економічної кризи, де вона опинилася через його безвідповідальність. Як наслідок — Ципрас був змушений усупереч передвиборним заявам іти на переговори з керівництвом ЄС і провести кілька непопулярних реформ, щоб виправити популістичне недбальство. При владі він утримався лише завдяки особистій рішучості й готовності визнати власні помилки.

Своя родзинка в європейському рецепті

Євроскепсис як спільна риса популістів Центрально-Східної Європи (на відміну від Західної) порівняно нове явище. Адже більшість країн регіону вступили до ЄС і НАТО не так давно. Але це частково перетворилось і на сприятливий для популістів фактор: завдання, яке було пріоритетом у роки перехідного періоду, після бідності й відчуття загрози внаслідок розвалу Радянського Союзу, і яке спонукало різні політсили об’єднуватися чи принаймні співпрацювати, втратило актуальність. Натомість настали періоди рутинного й часто болісного в економічно-соціальному сенсі виконання вимог, гармонізації стандартів, розрядки емоційного піднесення. Крім того, членство у ЄС накладало на політику національних урядів певні рамки: фактично вони передбачали насамперед центристське й технократичне урядування, щонайменше в економічній частині. Відтак фактор вирізнення себе з-поміж інших партій довелося шукати поза економікою. Мікс своєрідного електорального нудьгування й невдоволення об’єктивними чинниками, з якими не давали собі ради уряди більш центристських чи ліберальних партій (безробіття молоді, нижчі порівняно з багатшими країнами ЄС заробітки, корупція), поступово розпалював апетит до активніших дій, а отже, й радикальніших гасел.

Погляньмо на ситуацію в Польщі. Спілкуючись із поляками, в останні роки часто доводилося чути, що мóлоді бракує роботи, тому вона виїжджає до багатших країн ЄС і не має стимулів, щоб навчатися. Було розчарування низькими зарплатами, і водночас — страх, що в міру подорожчання своєї робочої сили країна втратить конкурентоспроможність. Тим часом уряд «Громадянської платформи» постійно наголошував на економічних успіхах Польщі, яка справді зберігала зростання навіть у розпал фінансової кризи. Відтак у багатьох виборців сформувалося враження, що їх не слухають. На цю втому накладалися млява реакція попередньої польської влади на «касетні скандали», які випливли в інтернеті трохи більше ніж за рік до парламентських виборів 2015 року, розмови про «диктат Німеччини» й амбітніше місце Польщі в регіоні та Європі, а ще трохи привабливих економічних обіцянок від конкурентів із «Права і справедливості» на кшталт зниження пенсійного віку чи збільшення соціальних виплат. Відтак «Громадянська платформа» із тріском програла останні вибори, хоча за її каденції країна демонструвала хороші економічні показники й стала помітно впливовішим гравцем на європейській політичній арені. Закидати новій польській владі популізм поки що зарано. Адже, скажімо, амбіція щодо більшої ролі в міжнародній політиці та регіоні для такої великої держави цілком виправдана. Але розмови про це на тлі кроків влади, через які Польща наразі втрачає авторитет на міжнародній арені, звучать не дуже реалістично.

Читайте також: Вирватись із порочного кола

У нинішніх центрально- та східноєвропейських популістів національно орієнтована риторика часто поєднується із соціальними та економічними обіцянками. Яскравий приклад — політика Віктора Орбана в Угорщині. Її націоналістичний елемент, наприклад, продемонструвало визнання новообраним парламентом, де більшість належала «Фідесу» (партії Орбана), у 2010 році права етнічних одноплемінників, що проживають за кордоном, діставати угорське громадянство. Опісля від них не вимагалося жити в країні. Це сильно зіпсувало відносини зі Словаччиною та Румунією: перша запровадила норму, за якою людина позбавлялася її громадянства, якщо діставала інше. Румунія влітку 2015-го обурилася «історичними символами», розміщеними на сторінці Орбана у Facebook, які апелювали до періоду, коли Трансильванія була незалежним князівством або входила до складу Угорщини. У відповідь угорський посол у Румунії прокоментував, що «не можна перетворювати поширення зображень історичних символів на проблему двосторонніх відносин… у цьому полі нагальнішою проблемою є обмеження використання рідних мов, національних символів чи секейського прапора» (Секейський край — це регіон Румунії, де проживає велика частка мадярів-секеїв). А в економіці Орбан пропонує «твердою рукою» захищати угорську бідноту від глобалізації, стримувати тарифи на комунальні послуги, протистояти «диктату МВФ». Паралельно відбувається закручування гайок ЗМІ та неурядовим організаціям і посилення системи, яка тримає у страху тих, що залежні від державної служби чи держзамовлень. Подібна тенденція, до речі, в Польщі: тамтешні журналісти починають коментувати поточну політичну ситуацію інкогніто, а ще говорять, що очікують тиску на критичні до влади ЗМІ. На них просто можуть скасувати передплату всі державні або пов’язані з державою установи та підприємства.

Багато в чому страх перед популістами перебільшений. Зрештою, в тому ж таки Євросоюзі є вже зміцнілі й некорумповані урядові інституції, здатні бути запобіжниками для влади, а також су­спільства, що звикли жити в демократичних умовах, і швидкість процесів: виборці не терпітимуть популістів довго, якщо ті не працюватимуть ефективно насамперед в економіці. Але їхній підйом передбачає фрагментацію європейської політики та євроскептицизм, до того ж без пропозицій якісних альтернатив. І Україні доведеться враховувати такий небажаний сценарій.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
  • Які шанси має Петро Порошенко досидіти в кріслі президента України до кінця терміну й чи зможе повернутися туди вдруге
    28 травня, Роман Малко
  • Святошинський районний суд відмовився прийняти самовідвід присяжних у справі колишніх «беркутівців» Сергія Зінченка та Павла Аброськіна і прийнявся за розгляд по суті.
    28 травня, Станіслав Козлюк
  • Що таке команда Петра Порошенка і які в ній центри впливу
    27 травня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено