Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 січня, 2016   ▪   Світлана Ославська   ▪   Версія для друку

Єзиди – народ, що зникає

Протягом останніх півтора року світ спостерігає, як щезає з очей цілий народ. Єзиди, курдська меншина з регіону Синджар в Іраку – одна з тих, хто найбільше постраждав від «Ісламської держави». Сьогодні притулки для біженців стали їхньою домівкою. Попри те, що в листопаді 2015 року Синджар було звільнено від «ІД», єзиди не прагнуть повернутися на Близький Схід. Європа для них означає безпеку, а безпека – це те, чого іракські єзиди прагнуть понад усе.
Єзиди – народ, що зникає
автор фото Luca Troiani

Прощання

Автобус на 50 пасажирських місць чекає перед брамою табору для біженців поблизу міста Діярбакир на південному сході Туреччини. Жінки й нечисленні чоловіки з невеликими дорожніми сумками, діти зі шкільними рюкзаками сходяться до автобуса, але не поспішають займати місця. Ще понад годину старші стоять біля брами, фотографуються, обіймаються, мовчки плачуть, а діти невпинно гасають навколо них.

Облаштований у серпні 2014 року, ще донедавна цей табір був прихистком для 4 тисяч єзидів з регіону Синджар у північно-західному Іраку. Сьогодні тут утричі менше людей. Щодня близько півсотні біженців сідають до автобуса, щоб здійснити 25-годинну подорож до Стамбула. Звідти вони поїдуть до одного з портових містечок, аби звідти човном потрапити до Греції, а потім, часто пішки, вирушити до Німеччини – головної мети чи не всіх мешканців табору.

«Єдине милосердя для нас – поїхати в Європу. Тому ми готові померти, перетинаючи море. В землях «Ісламської держави» для нас немає милосердя. Наших дітей лякає навіть молитва, що лунає з мечеті в селі поблизу цього табору. «Аллах Акбар», тобто «Бог великий» – для них ці слова означають лиш те, що надходить хтось, аби вбити, зґвалтувати їх. Ми не боїмося нічого, крім цих слів», – говорить чоловік років 45 (хоча тут усі виглядають старшими за свій вік), у традиційному вбранні: біло-червона куфія на голові, пишні вуса, сорочка довжиною до землі. За його спиною – монотонні ряди наметів, пластикові вагончики школи та дитячого садка. Перед ним – частина народу, що зникає у невідомість. Він також готується до подорожі, але не сьогодні.

Подорож до Німеччини коштує не одну тисячу доларів з людини, якщо вірити тим, хто лишається в таборі.

Прощання з тими, хто прямує в Європу. Автор фото Marta Senk (надане авторкою)

В чому трагедія єзидів?

3 серпня 2014 року бойовики «ІД» увійшли в іракське місто та регіон Синджар (курдською – Шинґал) за 50 км від кордону з Сирією і 200 км – з Туреччиною. Протягом кількох днів було вбито, за різними даними, від 5 до 7 тисяч людей, кілька тисяч жінок досі лишаються в рабстві в «ІД». За даними Міжнародної організації з міграції, 90 % єзидів виїхало звідти до автономного Іракського Курдистану, Туреччини та інших країн. Хто вони і чому «ІД» цілеспрямовано винищує цей народ?

Єзиди за етнічною приналежністю є курдами, але на відміну від курдів-мусульман, сповідують автентичну давню релігію – єзидизм. Традиційно найбільше їх мешкало на території Північного Іраку, де й розташована головна святиня – храм Лаліш поблизу міста Мосул. Окрім Іраку, єзиди живуть в інших країнах Близького Сходу та Кавказу, в Росії та Німеччині. В Україні кілька тисяч єзидів мешкають у Херсонській області.

Читайте також: Від біженців до футболу

Їхня монотеїстична релігійна система походить від зороастризму. Єзиди живуть закритою спільнотою, одруження поза нею заборонені, а прийняти цю релігію неможливо. Єзидом можна тільки народитися – в Іраку це наче вирок.

У жовтні 2014 року у пропагандистському журналі «Ісламської держави» «Dabiq» дискутувалося питання, чи єзидів слід одразу знищувати як відступників, чи обертати в іслам і перетворювати на рабів, якщо вони є «язичниками».

Проблема цієї меншини, що роками мешкала поруч з мусульманами, пов’язана з їхніми віруваннями. Божество, якого зображують у вигляді павича, Мелек Тавус – янгол, скинутий з неба, згідно з єзидською вірою. Християни та мусульмани асоціюють його із Сатаною. Звідси – клеймо «дияволопоклонники».

Прощання з тими, хто прямує в Європу

Тому в Іраку переслідування єзидів почалися задовго до появи «ІД». В цій країні вони страждали, по-перше, через те, що були курдами (зокрема, за часів Саддама Хусейна), а по-друге, тому що були курдами не-мусульманами, тобто меншиною в меншині. Якщо заговорите з єзидами про те, що вони пережили, почуєте: «Це був 73-й геноцид в історії нашого народу. Попередній стався лише 9 років тому (14 серпня 2007 року внаслідок теракту у Синджарі загинуло 300 єзидів – Ред.) Ми не хочемо 74-го, а тому не можемо лишатися поруч із мусульманами».

13 листопада курдські війська звільнили Синджар. Тоді ж світові медіа опублікували інформацію про знайдені масові поховання єзидів, убитих «ІД». Управління Верховного комісара ООН з прав людини визнало переслідування єзидів геноцидом.

Читайте також: Сенсація, що біжить

Сьогодні кілька десятків тисяч біженців з Синджару мешкають в таборах у Туреччині, за даними Міжнародної організації Yazda. Будучи курдами, єзиди зустрічають і в цій країні неоднозначне ставлення: їм надає підтримку курдський рух і не помічає держава.

«Містечко» для біженців у парку

Більшість єзидів у Туреччині не мають статусу біженців, тобто не мають права на соціальні послуги, зокрема, медичну допомогу. Це стосується всіх біженців, які мешкають у Туреччині не в урядових таборах. А з урядових таборів єзиди часто тікали через релігійні, мовні утиски, а також через майже в’язничні умови.

Намети в таборі для біженців-єзидів поблизу міста Діярбакир, Туреччина

Табір поблизу Діярбакира не є державним. Він організований муніципалітетом цього найбільшого в Туреччині курдського міста і займає територію заміського парку. Коли мешканців було більше, намети стояли й на спортивних майданчиках. Але й сьогодні він нагадує містечко – із школою, медпунктом, дитячим садком, перукарнею і навіть крамницею. А також самоуправлінням: табір поділений на шість районів, від кожного з яких обираються представники до загальної ради. Це 20 осіб, з яких четверо – жінки. Кожен з районів також має відповідальних за охорону здоров’я, освіту та культуру, технічні питання, проживання, харчування та загальну координацію в таборі.

Щомісяця «містечко» потребує 200 тисяч євро, за словами менеджерів табору. Половина цих коштів іде на електроенергію – в кожному наметі є обігрівач, телевізор. Телевізори працюють майже без перерви – люди стежать за новинами з Іраку, а також з кордонів Європи про долю мігрантів.

Читайте також: Свої та чужі

Тричі на день сюди привозять хліб, три рази на тиждень – овочі та біле м’ясо, рідше – червоне м’ясо, а раз на місяць – крупи, бобові та ніші продукти тривалого зберігання. Сьогодні, коли в таборі є вільні намети, один віддають в користування кільком сім’ям, і він слугує кухнею.

Школа в таборі охоплює лише дітей до 14 років. Для навчання старших немає ані вчителів, ані матеріалів. Сьогодні майже всі вчителі в таборі – ті-таки біженці. Один із них – 22-річний «вчитель Джамаль», як його кличуть діти, не встиг закінчити навчання в університеті в Мосулі. Він міг би покинути табір заради зручнішого життя, та Джамаль каже, що залишиться тут до останньої дитини.   

Дві третини мешканців табору – діти

За оцінками Рамазана Серіма, спеціаліста з соціальних питань в муніципалітеті Діярбакира, тільки 5 % населення табору має вищу освіту. Неграмотність серед єзидів поширена ще й тому, що батьки не дуже охоче віддавали дітей в школи в регіонах Іраку, де існували тільки релігійні мусульманські навчальні заклади. У 2011 році Міжнародна організація з міграції повідомляла про 69 % неграмотних серед єзидів Синджару.

На відміну від урядових таборів для біженців, оточених солдатами і з жорсткою системою контролю, залишати і повертатися до цього табору мешканці можуть у будь-який час. Тому дехто з чоловіків працює в Діярбакирі на будівництві чи в кафе. Втім, таких небагато. «Ми запропонували їм місце на базарі. Але вони протрималися днів десять – і все. Через релігію мають не дуже добрі стосунки з місцевими», пояснює Серім.

Туреччина – проміжний етап

Єзиди сприймають своє перебування в Туреччині як тимчасове. Тоді як курдські політики і адміністратори таборів для біженців хотіли б лишити їх у Північному Курдистані, в Туреччині. «Цей табір існує для того, щоб допомогти жертвам «ІД», але також і для того, щоб показати солідарність курдів з єзидами», – каже один з адміністраторів табору, який побажав не називати свого імені. Але нічого, окрім табору, вони не можуть сьогодні запропонувати біженцям.

Читайте також: Негостинна Європа

«На початку втечі єзидів з Синджару нам здавалося, що ми здатні зробити щось, аби вони лишилися тут. Ми пояснювали біженцям, що вони не повинні їхати в Європу. А зараз ми вже не кажемо цього, тому що не маємо змоги нічого їм запропонувати. Для цих людей найважливіше – безпечне життя. На жаль, про Синджар цього не скажеш. І так само про цей регіон (Турецький Курдистан – С.О.)», – говорить Лейла Ферман, співголова Федерації єзидів Європи.

Сьогодні населені курдами провінції Діярбакир, Ширнак, Мардін – саме ті, де розташовані табори єзидів, – стали ареною насильства. Туреччина розпочала блокаду кількох міст регіону з метою знищити бійців, пов’язаних із Робітничою партією Курдистану (що визнана терористичною організацією в країні). За час блокади загинуло майже півтори сотні цивільних мешканців, з яких 61 дитина. Єзидам, вочевидь, немає на що розраховувати в Туреччині.

Протягом 80 – 90-х років ХХ століття вони зазнали в цій країні гонінь нарівні з курдами-мусульманами. Тоді тисячі єзидів емігрували, переважно до Німеччини, де сьогодні єзидська діаспора налічує близько 100 тисяч. Курдські організації в Туреччині пропонують біженцям оселитися у в будинках, де колись мешкали турецькі єзиди. Як із жалем визнає Лейла Ферман, біженці не зацікавлені в цьому.

Згідно з турецьким законодавством, «шукачі притулку» мають повернутися до Сирії та Іраку, коли їхні території будуть звільнені від «ІД». Тому в Туреччині єзиди почуваються у пастці і прагнуть чимшвидше виїхати з країни.

Зникнути як народ, вижити – як окремі люди

«Шинґал мій прекрасний, немає іншого такого місця на Землі. Але Шінґал мертвий», – коли діти з табору співають цю пісню, на їхніх очах з’являються сльози. На прохання зобразити місце, в якому хотіли б жити, учні 6 класу малюють просту будівлю з двома конічними вежами – це храм Лаліш, святиня єзидів.

Подібні графіті із зображеннями Лалішу можна бачити й на стіні пластикового вагончика-школи. Поруч – намальована маркером сценка: фігура з чорною бородою цілить автоматом у фігуру на колінах, зі зв’язаними руками. Хтось пізніше дописав синім маркером на бородатій фігурі: Шинґал, на фігурі зі зв’язаними руками – ІДІЛ.

 «Ми – ті, хто вижив у атаці Синджару. Ми сховалися в горах, багато загинули там. Політики хочуть, щоб ми повернулися в наші села. Але ми знаємо: араби зроблять з нами те саме. Тому ми перепливаємо море і їдемо в Європу. Ми не повернемося. Є таке прислів’я: людині потрібен клаптик землі, де вона може поховати своїх родичів. Але ми не маємо й цього», – говорить Мірджан, 50-річна жінка, вбрана у традиційну сукню, білосніжну й випрасувану, попри непрості побутові умови табору.

Частина її родини вже виїхала до Німеччини. Якби Мірджан була молодша, теж давно була б там. Вона каже, що людям добре відомо про смерті біженців у морі. Але для єзидів, переконує вона, жодного вибору не лишилося: «Ми вмираємо там, вмираємо й тут».

Мешканець табору, якого цитували вище, дотримується подібної думки. На початку 2000-х він працював в Іраку на армію США. Коли йому тоді запропонували виїхати з країни, він відмовився покинути свою землю. Зараз – інша справа: «Теперішнє нашого покоління – втрачене. Але ми хочемо зберегти майбутнє наших дітей. Тому ми їдемо в Європу. Наша культура, історія і народ покинули Ірак. Я запитую себе: навіть якщо я повернуся в Синджар, хто зможе поховати мене?».

10 тисяч єзидів у Німеччині, за словами Лейли Ферман, живуть у центрах для біженців. Вони готові роками лишатися там, адже це безпечніше за будь-яке місце на Близькому Сході. Ферман переконана: без Синджару єзиди як народ не мають майбутнього. Утім, визнає: «Не повернутися – це вибір єзидів. Жахливий досвід, що вони пережили, дає їм право так вважати».

 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.