Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 грудня, 2015   ▪   Ольга Ворожбит   ▪   Версія для друку

Вотерґейт. Державний колапс наживо

Як медійний скандал змінив владу в США
Матеріал друкованого видання
№ 50 (422)
від 17 грудня, 2015
Вотерґейт. Державний колапс наживо

Від 9 серпня 1974 року, коли побачив світ номер The Washington Post із заголовком «Nixon Resigns» («Ніксон іде у відставку»), не вщухають суперечки, наскільки робота журналістів цього видання та медіа загалом вплинула на усунення з посади 37-го американського президента Річарда Ніксона, яке стало завершенням Вотерґейтського скандалу й чи не найбільш турбулентного періоду в історії Сполучених Штатів.

Зазвичай розповіді на цю тему починаються з детективної історії про п’ятьох чоловіків, які 17 червня 1972 року намагалися встановити підслуховувальну апаратуру в штаб-квартирі Демократичної партії у вашингтонському готельно-діловому комплексі Watergate. Проникнення до офісу сталося за чотири місяці до президентських виборів, на яких Річарда Ніксона переобрали на другий термін. Утім, як зазначає один із найвідоміших дослідників подій, котрі пізніше стали називати Вотерґейтським скандалом, Стенлі Катлер, «вторгнення до офісного комплексу Watergate не розпочинає Вотерґейту. Ця подія швидше припідняла завісу над серйозними порушеннями, до яких були причетні люди президента Ніксона, і протягом наступних років, поки тривало розслідування, змусила американців хвилюватися за те, чи зможе їхня країна взагалі існувати далі. Утім, саме момент проникнення до штаб-квартири виявився вирішальним для іншого спадку, що його залишив по собі цей скандал і в США, і в цілому світі, — для розвитку розслідувальної журналістики та зміни ролі медіа в політиці.

«Один із п’яти чоловіків, яких було заарештовано в суботу зранку за спробу встановити апаратуру для підслуховування у штаб-квартирі Національного демократичного комітету, є координатором безпеки в комітеті з переобрання президента Ніксона» — так розпочиналася перша спільна стаття Боба Вудворда та Карла Бернстіна про події в діловому комплексі. Вона з’явилася вже 19 червня 1972 року, тобто за два дні після злочину. Два журналісти, стиль роботи яких радикально різнився, пізніше зрозуміють, що від взаємної співпраці лише виграють, і вже задовго після відставки Ніксона напишуть книжку, що стане бестселером (відомішим, щоправда, у кінематографічному варіанті), «Уся президентська рать» («All the president’s men»), а їхні імена асоціюватимуться з Вотерґейтом майже так само, як ім’я тодішнього
очільника держави Річарда Ніксона.

Медіа стали беззаперечним інструментом у розкручуванні скандалу, що призвело до ери розчарування владою та державним апаратом і назав­жди відбило в багатьох американців інтерес до політики

Книжка Вудстіна — а саме так медійники почали підписувати спільні матеріали — бачиться мало не детективним романом. Вони працюють у поті чола, застосовуючи всі доступні їм методи, хоча подеколи і грішать у своїй роботі, вдаючись до не зовсім журналістських практик. Про дрібниці, наприклад про те, що іноді Бернстін не представлявся працівником The Washington Post, згадують у самій книжці. Детально описано там і зустрічі Вудворда з основним джерелом у ФБР — Глибоким Горлом. Дуже часто роботу журналістів The Washington Post вважають чи не найголовнішим чинником відставки Ніксона. Утім, новіші й детальніші дослідження доводять, що даремно. Навіть сам Вудворд у пізніших інтерв’ю розвіює запал співців дифірамбів на його адресу: «Преса завжди відіграє якусь роль, будучи хоч пасивною, хоч активною. Утім, помилкою буде надавати їй надмірного значення». Хоча його колега й напарник Карл Бернстін дещо іншої думки про свою роботу: «Вагомою була роль преси в тому, щоб зробити доступною інформацію про вторгнення до ділового комплексу Watergate як про частину чогось великого й злочинного, керованого безпосередньо з Овального кабінету чи звідкись поруч і націленого на опонентів президента Ніксона». Коли аналізуєш усю наявну сьогодні інформацію, видається, що Бернстін має більше рації, ніж Вудворд. Медіа стали беззаперечним інструментом у розкручуванні скандалу, що призвело до ери розчарування владою та державним апаратом і назав­жди відбило в багатьох американців інтерес до політики. Відсутність останнього добре видно, якщо придивитися до поп-культури та стилю життя простих громадян США кінця 1970-х — початку 1980-х років. Проте, щоб осмислити Вотерґейт, необхідно зрозуміти американське суспільство та його проблеми в часи Ніксонового президентства.

Make love, not war

Америка наприкінці 1960-х — на початку 1970-х тонула в антивоєнних мітингах. Утім, хіпі й демонстранти не відображали настроїв більшості суспільства. Його добре відчув Річард Ніксон. У своїй передвиборчій програмі 1967 року він пообіцяв співвітчизникам «мир із честю» й закінчення війни у В’єтнамі. Цей пункт був важливий для всіх, адже в країні тривав загальний призов і до В’єтнаму потрапляли недосвідчені юнаки. Конфлікт дедалі більше видавався непотрібною авантюрою, але закінчити його без перемоги було б важким ударом.

Читайте також: InformNapalm. Новітня зброя

Облаштувавшись в Овальному кабінеті, Ніксон зрозумів, що не може наразі виконати передвиборчу обіцянку. Його Адміністрації видавалося, що негайне виведення військ із В’єтнаму продемонструє слабкість Америки. Аби хоч якось зберегти обличчя перед виборцями, влада обмежила військовий призов, а пізніше (так само ще за Ніксона) скасувала його цілком. Утім, 1969-го президент дав наказ завдати авіаударів по Камбоджі, що погіршило ситуацію і дуже посилило протестний рух. На одному з мітингів в університеті міста Кент (штат Огайо) було вбито чотирьох студентів. По всій країні збурилася хвиля невдоволення. Через п’ять днів 100-тисячна демонстрація відбулась у Вашингтоні. Ситуація бачилася настільки критичною, що для охорони Білого дому задіяли армію, а глава держави перебрався на певний час до заміської резиденції в Кемп-Девід. Ці виступи змусили його змінити тактику: якщо досі він називав протестувальників зрадниками, то тепер визнав, що їхні вимоги небезпідставні. Ніксон намагався заслужити їхню довіру, навіть вийшов одного ранку до мітингувальників без охорони. Та не склалось. Антивоєнний рух не послабився.

12 червня 1971 року дочка господаря Білого дому Тріша Ніксон вийшла заміж за Едварда Кокса. Це мав бути найщасливіший день у житті батька й гарний приклад для позитивного піару президента. Утім, цю подію затьмарив інший матеріал: 13 червня The New York Times почала публікувати «Документи Пентагона», які відображали історію американської політики щодо війни у В’єтнамі. Документацію вели за ініціативою Роберта Макнамари, міністра оборони часів президентів Кеннеді та Джонсона, під грифом «таємно». Однак вона потрапила до преси завдяки аналітику корпорації RAND Деніелові Еллсберґу. Той, зневіршивсь у політиці США на Індокитайському півострові, вирішив зробити набутком громадськості все, що Білий дім ретельно приховував у своїй азійській кампанії. Від цього дня можна вже вести відлік ери Вотерґейту.

Неідеальний президент

Ніксон жив в атмосфері постійних підозр. Президентові здавалося, ніби всі й усе навколо проти нього. Чи не найвідомішим підтвердженням того є його «список ворогів», яких члени апарату збирались утискати доступними їм методами. Така поведінка очільника держави частково була зумовлена вимогами часу, частково — його особистістю. Антивоєнні протести, злив «Документів Пентагона» й наростання масового невдоволення державною політикою змушували Ніксона, який не сприймав критики на свою адресу, шукати корки, аби запломбовувати канали зливу. «Якщо це робить президент, такі дії не є незаконними», — одна з найвідоміших його цитат у серії інтерв’ю, даних Девідові Фросту. Сам Ніксон намагався залишити по собі пам’ять ідеального президента. І, може, це йому навіть вдалося б, якби не бажання замаскувати всі промахи, що обернулося Вотерґейтом. Александер Баттерфілд, котрий повідомив світові про існування плівок Білого дому (як і керівник штабу Гаррі Голдеман, він був найближчим соратником глави держави), пригадує: Ніксон настільки переймався президентством, що навіть не мав свого хобі. «Його хобі — то й було президентство», — каже Баттерфілд в одному зі своїх свідчень.

Читайте також: Тексти і контексти

Крім того, у тодішнього американського лідера були непрості стосунки з пресою. Серед причин цього, звісно, жорстке насаджування пропаганди війни у В’єтнамі попередніми адміністраціями. Журналісти вже від середини 1960-х просто перестали довіряти офіційним повідомленням із Сайгона, а відповідні брифінги охрестили «дурницями о п’ятій» (five o’clock follies). Водночас вага медіа, а особливо телебачення, зростала зі швидкістю світла. Війну у В’єтнамі називають першою телевізійною. Уже на початку 1960-х телевізор мали дев’ять із кожних десяти американських сімей. Впливовість тогочасних ЗМІ ілюструє факт: коли журналіст Волтер Кронкайт у прямому ефірі CBS News припустив, що США зайшли в глухий кут зі своєю збройною кампанією, президент Джонсон, Ніксонів попередник, зробив заяву, що шукає можливостей провести переговори, аби закінчити конфлікт.

Хоча основний тягар провини за війну лежав на попередніх адміністраціях демократів, Ніксон успадкував їхнє вороже ставлення до преси, а особливо до телебачення. Скажімо, є спогади про те, що він доручав «штовхнути» того чи того журналіста. Бернстін та Вудворд у своїй книжці згадують, як The Washington Post стала жертвою Адміністрації після публікацій про Дональда Сеґретті, котрий керував чорною піар-кампанією проти Демократичної партії під час президентських виборів 1972 року. Стенлі Катлер у «Війнах Вотерґейту» розповідає, що під час розслідування члени Адміністрації взагалі не давали коментарів ані The Washington Post, ані The New York Times.

Республіканець Ніксон був, окрім того, в ідеологічному конфлікті з медіа. В одному з повідомлень Голдеману він пояснює, чому слід бути обережними й не очікувати, що медійників вдасться задобрити й бодай якось схилити на свій бік: «95% представників вашингтонської преси протистоять нам через свої інтелектуальні чи філософські переконання». Ніксон мав на увазі те, що багато репортерів були ліві за своїми поглядами, а саме в лівацькому середовищі тоді розвинулася найпомітніша опозиція до бойових дій США у В’єтнамі. Ця розмова з Голдеманом відбувалася за місяць до того, як The New York Times опублікувала перший із «Документів Пентагона», котрі остаточно переконали американського президента в потребі закрутити гайки.

Деніел Еллсберґ, який і злив інформацію медіа, вважався людиною тодішнього держсекретаря Генрі Кіссінджера. Теоретично Ніксону не було сенсу боятися публікації «Документів Пентагона». Утім, як стверджують деякі дослідники, саме ображений Кіссінджер підштовхнув американського президента до кампанії з очорнення Еллсберґа. Саме щоб роздобути компромат на нього, і зібралися вперше горезвісні ремонтники Білого дому. 3 вересня 1971 року вони вторглися до офісу психіатра Еллсберґа; через півроку пішли встановлювати апаратуру в діловому комплексі Watergate. Саме причетність одного зі зломників до членів комітету з переобрання президента — Говарда Ганта й Ґордона Лідді допомогла пізніше журналістам й агентам ФБР викрити вервечку злодіянь, до приховування котрих, як потім з’ясували, мав стосунок і Ніксон. Утім, він та Адміністрація до останнього всіляко від цього відхрещувалися. Саме тоді прес-секретар господаря Білого дому Рон Зіґлер і вжив добре відомий нині евфемізм «третьосортний грабунок».

Медійні війни

Здається, дискусії про роль медіа у Вотерґейті точитимуться вічно. Думок на цю тему може бути багато, однак слід зазначити: саме ЗМІ відіграли вирішальну роль у розкручуванні скандалу. Стараннями журналістів він настільки серйозно вплинув на американське суспільство та урядовий апарат, що сьогодні можна припустити: США як держава могли й не пережити тієї кризи. Ті два роки після вторгнення до ділового комплексу Watergate, упродовж яких тривало розслідування й намагалася приховати будь-які сліди Адміністрація, можна назвати періодом «національного розчарування у прямому ефірі» для американців. Щодня із преси й телебачення вони дізнавалися про нові й нові порушення, які чинили «найкращі та найрозумніші». Хоч як це дивно, для простих громадян Сполучених Штатів прямі трансляції зі слухань сенатського комітету в справах Вотерґейту важили куди більше, ніж робота журналістів провідних видань, зокрема відомих нині Вудворда та Бернстіна. Від моменту початку прямих ефірів у травні 1973 року голова комітету Сем Ервін та чільний представник республіканців у ньому Говард Бейкер стали національними героями, а фраза останнього «що знав президент і коли про це дізнав­­ся» — національним мемом тих років.

Читайте також: Еліот Гіґґінс: «Якщо якесь ЗМІ заявляє: «Росія каже це,Україна каже інше, кінець», отже, люди не поінформовані по-справжньому й ми не стаємо ближчими до істини»

«Жахіття Білого дому», як назвав внутрішні перипетії в Адміністрації Ніксона його генеральний прокурор Джон Мітчелл під час одного із засідань сенатського комітету в справах Вотерґейтського скандалу, завдяки телебаченню дійшли майже до кожної американської домівки. У своїй книжці «Вій­ни Вотерґейту» Катлер згадує, що першого тижня рейтинги телеканалів, які показували в прямому ефірі слухання цього комітету, різко зросли більш ніж удвічі. Здається, розпочинався новий серіал під назвою «Вотерґейт», але з реальними героями. Однак уже наприкінці тижня дев’ять із десяти глядацьких дзвінків на ТБ були від розгніваних людей, які скаржилися, що «їх уже нудить від Вотерґейту» і що канали цими трансляціями «ображають президента». Утім, телевізійники продовжували трансляції, і, коли перед комітетом свідчили все поважніші й поважніші члени уряду, інтерес до політичного реаліті-шоу відновлювався.

Праця журналістів The Washington Post відіграла іншу важливу роль. Вони творили порядок денний у Вашингтоні та в політичному середовищі довкола Білого дому. Так, Сем Ервін зустрічався з Вудвордом, щоб обговорити роботу медійників із The Washington Post, інформацію, якою вони володіють, і власне запитання, які в нього виникали щодо розслідування. Звісно, не можна сказати, ніби лише робота двох журналістів-розслідувачів спричинила такий резонанс у столиці. Уважно перечитуючи «Усю президентську рать», котру можна розцінювати фактично як польовий щоденник Вудворда й Бернстіна, розумієш, що часто зливи інформації або «напучування» від представника ФБР й основного високопоставленого джерела The Washington Post Глибокого Горла відігравали вирішальну роль у їхніх публікаціях. Як з’ясувалося пізніше, ФБР володіло всіма необхідними даними щодо порушень в Адміністрації президента. Утім, досі залишається загадкою, що із цього дізналася б громадськість, якби не медіа.

Крім того, під знаком питання залишається інший важливий аспект: наскільки ретельно ЗМІ вели розслідування й чи не ретранслювали вони позицію свого джерела. У випадку Вудворда й Бернстіна — наскільки їхня діяльність була власне докопуванням до істини, а не передаванням інформації, яку вирішило оприлюднити таким чином ФБР, чиїм представником, як пізніше виявилося, було джерело The Washington Post Глибоке Горло. Із появою щораз нових даних дослідники сходяться на думці, що Вотерґейтський скандал із торжества сили та волі незалежної журналістики перетворюється на медійний міф. «Ретельно сплановані зливи інформації, а не журналістські розслідування забезпечили перші новини про Вотерґейт», — зазначає Стенлі Катлер у вже згаданій книжці. А якщо проаналізувати книжку журналістів The Washington Post, то це лише підтверджує слова Катлера. Вудворд, наприклад, там описує їхні нічні діалоги із Глибоким Горлом про Вашингтон і американську політику — вони йому звучать як менторські настанови. Медійник сам визнає: джерело часто підштовхувало його до того, в якому напрямку шукати. Логічно, що тут виникає запитання, чи не стали молоді журналісти й The Washington Post механізмами зливу потрібної інформації? І, здається, що більше часу минає, то менше зостається сумнівів стосовно ствердної відповіді на це запитання.

Крім того, медіа своїми часто негативними публікаціями готували аудиторію до імпічменту Ніксона, а тому його відставку багато хто сприйняв із полегшенням. Постійні потоки негативної інформації, викриття злочинів урядовців, яким вони делегували право керувати своєю державою, позбавляли громадян США важливих для них почуттів, як-от довіра до влади. За даними дослідників із Gallup, прихильність американців до уряду більше ніколи не перевищувала 50-відсоткового порога після Вотерґейту.

Не дивно, що вже ввечері після останнього, 37‑го, телезвернення президента Ніксона, у якому він озвучив своє бажання піти у відставку, чималенький натовп зібравсь у парку «Лафайєт» навпроти Білого дому. Дехто з протестувальників тримав плакати з написом «See Dick Run; Run, Dick, Run» («Гляньте, Дік біжить; біжи, Діку, біжи»). Дік у той час нікуди не поспішав і готувався до інавгурації свого наступника — Джеральда Форда. Річард Ніксон усе життя після Вотерґейту, аж до смерті, намагатиметься бодай частково відновити свій позитивний імідж і привернути увагу бодай до одного пункту зі списку власних досягнень у найвищому кріслі держави. Утім, витворений у медіа образ «президента Вотерґейту» змінити йому так і не вдасться.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В Україні можна відшукати чимало цікавих туристичних місць, які зазвичай оминають традиційні довідники для мандрівників
    30 липня, Роман Малко
  • Що впливає на формування зовнішньої політики Грузії та її сприйняття вдома
    30 липня, Анна Корбут
  • Включення органів місцевого самоврядування у змагання з тарифного популізму дорого коштуватиме і жителям окремих міст, і країні загалом
    30 липня, Олександр Крамар
  • Нова британська прем’єрка активніше береться за бізнес
    30 липня, The Economist
  • Не знаю, наскільки це правильно з погляду психології, але вже деякий час прагну сприймати своє життя в Луганську як життя десь на екзотичних островах. Оскільки чимало читаю про Шрі-Ланку, прикладів у багатій уяві не бракує. Але хоч як притягуй за вуха реальність, вона ну аж ніяк не схожа на мій вибір та життя на диковинних островах.
    30 липня, Яна Вікторова
  • Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»
    29 липня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено