Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
17 грудня, 2015   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Газонокосарка для мізків

Як телебачення в тоталітарних країнах паралізує волю населення
Матеріал друкованого видання
№ 50 (422)
від 17 грудня, 2015
Газонокосарка для мізків

Коли почалась енергоблокада Криму, чи не перше, що зробили тамтешні можновладці… Гадаєте, встановили в кожному будинку незалежне джерело енергії? Організували безплатні пересувні електростанції? Ухопилися за голову з криком «Крим-не-наш!»? Ні, вони пустили містами півострова вантажівки, у яких замість кузова красувався величезний телеекран. Чи треба говорити, що всі телевізори були налаштовані на федеральні російські канали, де бадьорий Путін і напівсонний Мєдвєдєв пояснювали
кримчанам, як їм скоро стане тепло і світло.

Винахід Геббельсів

Навряд чи ініціатори цього популярного дійства знали, хто перший додумався до пропагандистської ролі телебачення й тут-таки поставив його на службу державі. У 1938-му, через два роки після офіційного відкриття першого телеканалу в Німеччині, Маґді Ґеббельс сяйнула ідея ставити телевізори в пральнях, щоб домогосподарки не нудьгували в очікуванні чистої білизни. Гроші під цю справу дав, зрозуміло, Йозеф Ґеббельс, рейхсміністр народної освіти і пропаганди, чоловік Маґди. Щоправда, висунувши умову: телевізійники повинні чітко притримуватися його інструкцій і завжди пам’ятати про інтереси Рейху. Маґда, фанатична послідовниця Гітлера й наці, була обома руками «за». Тож програма телебачення, яким вона керувала негласно, будучи дружиною першого ідеолога держави й жінкою вкрай активною, містила тільки той матеріал, що зміцнював у душах телеглядачів віру в правоту гітлерівських починань. Програма тих років мала ось який вигляд:

12 січня 1938 року. Програма телебачення Третього Рейху
20:00 — актуальні повідомлення
20:38 — штурмовий підрозділ СС 8/75
імені Едмунда Бенке співає старовинну солдатську пісню на тлі завіси з рунічним символом СС
20:39 — «Слово про головне». Говорить
боєць штурмового підрозділу СС
20:40 — «Німецька минувшина живе».
Фільм, знятий на замовлення рейхсфюрера СС
20:45 — штурмовий підрозділ СС 8/75 імені Едмунда Бенке співає ще одну солдатську пісню
20:48 — «Слово фюрера». Уривки з фільму
20:49 — «У боротьбі — до перемоги». Фільм, знятий на замовлення рейхсфюрера СС
21:00 — повторення програми

У той час телебачення вже почало заволодівати ринками та умами Європи й Америки, але з початком Другої світової жодна з країн, що воювали, не вела регулярних передач. Окрім, зауважмо, Німеччини, яка відключила своє улюблене дітище лише на дві доби: напередодні та в перший день вторгнення в Польщу. Надалі ТБ працювало безперебійно, не перестаючи зміцнювати віру німців в ідеї наці.

Читайте також: Заради чого все це було?

Хтозна, якби Німеччина відключила це новітнє ЗМІ, чи не настав би крах Гітлера раніше? Швидше за все, саме так і трапилося б.

Отож-бо російським ідеологам-пропагандистам особливо пишатися нічим: весь набір їхніх інструментів уже випробуваний на 80 років раніше їхніми вчителями у справі промивання мізків.

Років 20 тому вчені — соціологи та психологи — передбачали швидке «згортання» телебачення, витіснення його потужнішим, доступнішим і дешевшим засобом комунікації — інтернетом. Як показала практика, помилялися. Телебачення як було, так і залишилося головним джерелом інформації, а також засобом розваги й утіхи для явної більшості людей, причому не тільки серед жертв агресивної пропаганди, якими є жителі колишніх республік СРСР, а й серед громадян цілком благополучних і ситих країн Західної Європи.

Саме телевізор має унікальну властивість стирати грань між правдою і брехнею, реальністю і фантазією. Перед його екраном із людиною коїться дивина: її психологічний захист практично зовсім відключається

Певно, ті науковці, що пророкували відхід телебачення в тінь, не врахували людської інертності, приписавши мозку бажання самому вибирати джерела інформації, котрих насправді не існує. Жодне друковане ЗМІ, жодне радіо й навіть інтернет не позмагається з телебаченням у навіюванні. Саме телевізор має унікальну властивість стирати грань між правдою і брехнею, реальністю і фантазією. Перед його екраном із людиною коїться дивина: її психологічний захист практично зовсім відключається. Причому навіть у тих, хто знає про ТБ все і в кого ідеологічна підкованість стократ сильніша, ніж у середньостатистичного громадянина.

Нещодавно одна знайома пані, переконана лібералка, соратниця й давня подруга Нємцова, скаржилася: «Мені довелося провести п’ять днів у мами. «Первый канал» у неї включений постійно, і, знаєш, я злякалася, бо раптом почала сумніватись у правильності обраної ідеології». Невідомо, що з нею сталося б, якби вона залишилась у матері на місяць. Чи треба пояснювати, що відбувається в мозку людини, взагалі не схильної до аналізу, коли вона проводить перед блакитним екраном весь вільний час і навіть у решту годин телевізор залишається постійним тлом?
Дві речі становлять основу телебачення, яка дає йому змогу бути незамінним знаряддям пропаганди: нав’язаність (тобто відсутність необхідності самій людині вибирати новини в колосальному потоці інформації) та картинка. Принцип «краще раз побачити, ніж сто разів почути» робить телевізор королем пропаганди, який випереджає не тільки радіо, а навіть інтернет. Хоча, здавалося б, що може бути простіше: вибери кілька сайтів, яким віриш, перешерсти мережу — і знайдеш безліч альтернативної інформації. Але телевізійники свою справу знають: послідовники незабутньої Маґди Ґеббельс так старанно продовжують її справу, що говорити навіть про мінімальний потяг до аналізу в середньостатистичного телеспоживача вже не доводиться.

Програма ненависті

На прикладі, скажімо, російського телебачення легко простежити, як за мінімально короткий термін блакитний екран може викликати в глядача саме ті емоції, що необхідні владі для підтримки потрібного рівня довіри. У січні 2014 року, зрозумівши, що вільна Україна небезпечна для путінської диктатури, влада зорієнтувала федеральні канали на розпалювання найбанальнішої ненависті до «братнього» народу. Виявилося, що немає нічого простішого: росіянин, котрий і так не вельми хворів на добросердя, буквально за кілька днів викував у собі феноменальну ненависть до всього українського. Телебачення не надто переймалося тим, щоб винайти нові способи затуркування: просто більш концентровано й безсовісно застосовувало старі. Хто дивився новини з Києва на телебаченні РФ, той назавжди запам’ятає огидні обличчя людей на Майдані, їхні злісні вишкіри, слогани «Хто не скаче, той москаль!» і «Москаляку на гілляку!», суворі воєнізовані групи під червоно-чорними прапорами та прокльони російських спікерів на адресу Степана Бандери, оголошеного головним фашистом усіх часів і народів. Пояснити навіть не най­дурнішим людям, які повірили в перемогу фашизму в Україні, що з лавини подій на Майдані їм люб’язно запропонували виколупані, видерті з контексту секундні картинки, які не мають стосунку до загальної панорами, виявилося неможливим. Вигуки «Не вірте телевізору!» натикаються на «А кому ж вірити?». У світлі подій таке запитання можна було розцінити хіба що як риторичне. Держава, яка щомиті обдурювала своїх громадян, яку за брехню проклинали всі, крім депутатів та корумпованих чиновників, раптом виявилася вартою довіри в одному-єдиному сюжеті — про ситуацію в Україні. Здавалося б, парадокс? Та ні, все легко пояснити: державне телебачення вдалося до психічної атаки, застосувавши всі наявні в його арсеналі бойові засоби. Почали з фільтрування картинки, з вирваних із контексту слів майданівців, із до місця розказаних кривавих епізодів із життя Бандери під ту саму картину (хода груп під червоно-чорними прапорами і тризубами), зі створення диявольського образу тоді ще крихітного «Правого сектору». Розігрітий таким початком російський глядач охоче проковтнув продовження: сміховинну, навіть попри всю її небезпечність, побрехеньку про хлопчика, розіп’ятого українськими силовиками в помсту за тата-«ополченця». На тлі цього навіть блискуча історія про «кривавого кролика» Яценюка, який у 1990‑ті вбивав і катував у Чечні російських солдатів, бачилася невинною дитячою фантазією.

Читайте також: Як Путін розважає народ

Усе це могло б викликати регіт, якби, повправлявшись у ненависті до України, росіянин не взявся за інерцією ненавидіти все, що не вкладається в його схему: «п’яту колону», «ліберастів», таджиків-гастарбайтерів, «піндосів- америкосів», «Гейропу», геїв, хороші книжки, розумне кіно, класичну музику... Здавалося б, дрібничка — кілька тижнів безсовісного професіоналізму пропагандистів із федеральних каналів. Але життя в Росії ці кілька тижнів змінили до невпізнання.

Методів психологічного впливу на глядача зовсім небагато, пальців на руках із лишком вистачить, щоб їх полічити. Але, помножені на головні складові телебачення — нав’язаність і картинку, вони стають убивчими. Головний метод — монтаж. У цьому разі вибір з усіх наявних відеоматеріалів виключно тих, що покажуть ситуацію в потрібному світлі. Якщо знову звернутися до прикладу російського телебачення (що вдієш: нині це зразок роботи оскаженілої телепропаганди), то недавно глядачі спостерігали дуже показову картину. Путін виступав перед Федеральними зборами. Зрозуміло, багато говорив про корупцію, про те, що вона в окремих місцях і в окремих випадках справді є, хоча, звісно, влада успішно її викорінює. Щойно президент вимовляв слово «корупція», як телекамери вихоплювали з кількасот його слухачів у залі обличчя генерального прокурора Росії Юрія Чайки. З огляду на факт, що той став неймовірно популярним у народі після розслідування Алєксєєм Навальним зв’язків його сім’ї зі злочинним світом, а також на те, що федеральні канали без особливого розпорядження зроду не дозволять собі так розважатися, можна припустити, що незабаром буде горе тому Чайці. Або, скажімо, репортаж про передріздвяний Нью-Йорк супроводжується відеорядом, де блукають сумні ожирілі американці чи жебраки. Мовляв, не так-то все благополучно, дивіться самі. Старий, як саме телебачення, метод, прекрасно використовуваний іще радянськими медійниками в усіх новинах та «Международной панораме». Давній, але безсмертний.

Інший дієвий спосіб утовкмачування потрібної інформації — навішувати ярлики за допомогою певної лексики. Найстаріший метод. Угадайте, кому належать ці слова: «Опозиціонери поливають нашу країну брудом, відпрацьовуючи гроші, які їм платить Захід. Ці опозиціонери існують на гроші США і є слухняними псами своїх заокеанських господарів. Усі так звані опозиціонери — вороги нашого народу — фінансуються плутократичним Заходом, живуть на його подачки». Путіну? Проханову? Байкерові Хірургу? Аж ніяк! Це з виступу в 1938 році на ТБ того ж таки Йозефа Ґеббельса. Знайдіть 10 відмінностей із виступами Путіна чи Лаврова. Не виходить? Отож. Лексика часів холодної війни («зовнішній ворог», «бездуховна Європа», «американський зовнішній борг», «криза західної економіки», «протягують чужі ідеї») повернулася на російські екрани, підвівшись із труни, куди її, як ми думали, запхнула Перебудова.

Від «оселедця» до «слонів»

Телевізійники всього світу дуже ніжно ставляться, окрім іншого, до такого поширеного важеля впливу на людину, як «метод копченого оселедця». Відомо, що запах копченої рибини здатен обдурити нюх собаки, пустити її помилковим слідом. Це незамінний, простий і дуже дієвий спосіб відвернути увагу населення від справді важкої проблеми, позбавити його нюху. Найкраще цей метод був описаний в американському фільмі «Хвіст виляє собакою» («Шахрайство») Баррі Левінсона, де команда професіоналів-піарників клепає сюжет про якусь війну, котрої немає насправді, й успішно відволікає увагу всього світу від сексуального скандалу, що от-от має вибухнути дов­кола президента США. Успіх цієї стрічки у світі був грандіозний, ось тільки на користь мізкам вона не пішла: більшість глядачів, не здатних до узагальнень, реготали й захоплювалися блискучим сюжетом, одначе так і не допетрали, що це не одиничний кумедний випадок в одній країні й що свідомість кожного з них подеколи стає лаштунками для такого самого спектаклю. Винесене в перші рядки всіх новин усіх телеканалів, скажімо, чергове весілля Алли Пуґачової здатне затьмарити подорожчання енергоносіїв, падіння цін на російську нафту і стрибок долара. А якщо «копченого оселедця» ще й приправити правильно дібраною лексикою, то в глядача стає на одну проблему менше. Адже можна сказати не «рубль знову обвалився на торгах», а «зміцнення рубля сьогодні призупинилося». Он як гарно!

Пізнавальна й розважальна роль телебачення зазвичай відступає там, де на перший план виходить турбота про збереження корумпованої влади. Тоді головним завданням  тБ стає паралізувати волю електорату

Іще один з улюблених методів навіювання аудиторії потрібних думок — використовувати «слонів». Він найпростіший серед усіх, бо для нього не потрібні ані спеціальний сценарій, ані напружена робота над лексикою та зображенням. «Слони» — це лідери громадської думки, відомі й популярні артисти, режисери, зірки шоу-бізнесу, спортсмени, тобто ті, чиє слово для наївного обивателя має особливий, поза всілякою критикою, сенс. Якщо ведучий теленовин скаже: «Більшість громадян засуджують намагання США диктувати свої правила світовій спільноті», це буде голос волаючого в пустелі. Але якщо Нікіта Міхалков розповість, у якому він шоці від останнього виступу Обами на Генеральній Асамблеї ООН, а вслід за ним включать Йосипа Кобзона, який розповість про злісних американців, котрі не пускають його до дітей у Сполучені Штати, глядач збагне, що там справи геть кепські. Зовсім уже простий метод використання анонімних «слонів», тобто неіснуючих авторитетів. «Джерело з американського Білого дому розповіло про кризу влади в США», «Міжнародні експерти дійшли висновку, що малайзійський Boeing збитий українцями», «Вчені однієї із провідних лабораторій Великої Британії стверджують, що м’ясо шкідливе». Далі можна ляпати язиком скільки завгодно: чарівність будь-якого авторитету, нехай і не підкріпленого ім’ям, але закордонного та «провідного», свою справу неодмінно зробить. До того ж метод абсолютно безкарний — до суду за наклеп подавати просто нікому.

Читайте також: Пітер Померанцев: «Коли з’являється якась нова медіа-технологія, все закінчується пеклом брехні й пропаганди»

Новини — це, звісно, важка артилерія телебачення. Але не забуваймо, що вони займають приблизно 11% ефірного часу, решту віддано розвагам: серіалам, ток-шоу, гумористичним передачам тощо. Не всі розваги однакові. На російських каналах (окрім крихітної за охопленням «Культуры») сьогодні не знайти ані класичної музики, ані достойних фільмів, ані театральних постановок. Головним відпочинком для глядача стали серіали й ток-шоу. Вдень крутять серіали для домогосподарок, де чергова попелюшка з обличчям неписьменної шльондри шукає своє кохання у великому місті, увечері — якісніше зліплений продукт із життя порядних ментів та відважних спецназівців. Що в серйознішій ізоляції опиняється Росія, що гостріше відчуває влада потребу закрутити гайки, то більше стає на телебаченні епосів про душок-силовиків. А останнім часом до цього набору додалися ще й нескінченні серіали з життя кінозірок, які відійшли (Людмили Гурченко, Любові Орлової, Валєнтіни Сєрової) та одіозних особистостей із радянських часів (Єкатєріни Фурцевої, Ґаліни Брєжнєвої, Вольфа Мессінґа, Джуни). Що не серіал обивателя занурюють у сталінсько-хрущовсько-брєжнєвські часи, при цьому радянське тло, на якому показано долі героїв, бачиться доволі миленьким. «Та ну що ви, яка тут політика!» — посміхаються автори й далі відмивають радянську владу від крові, бруду та брехні. Ймовірно, думають, що вона повернеться до них чистенькою, незаплямованою.

Пізнавальна й розважальна роль телебачення зазвичай відступає там, де на перший план виходить турбота про збереження корумпованої влади. Тоді головним завданням керманичів, а заодно й телебачення стає паралізувати волю електорату. І ТБ перетворюється на величезну дорогу газонокосарку для мізків. Величезна армія газонокосильників щодня, щогодини, щохвилини стежить, щоб ані найменші паростки самостійної думки не вилізли на поверхню. Почнуть пробиватись, а ми по них — шарах! — новим шоу Петросяна. Обрегочися, електорате! Знову проблисне ліберальна думка, ми по ній — торох! — новим політичним ток-шоу, де слово «ліберал» стане головною лайкою. Обдискутуйся, дорогий глядачу!

Пам’ятаєте наївний діалог з оскароносного радянського фільму «Москва сльозам не вірить»? «Із часом телебачення переверне життя всього людства. Нічого не буде. Ні кіно, ні театру, ні книжок, ні газет — лише суцільне телебачення». — «Ну це ви щось розгарячилися. Театр, тут я згоден, справді скоро відімре, але книжки, кіно?» — «А ось ви згадайте мої слова через 20 років!»
Не таким уже й наївним виявився цей діалог.


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено