Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 травня, 2015   ▪   Сяргєй Пульша   ▪   Версія для друку

Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану

Попри поширену думку, в Білорусі від Майдану програли всі. І демократична опозиція, і зовсім не демократичний Аляксандр Лукашенка. Надії і перших, і других на Україну не справдилися.
Матеріал друкованого видання
№ 19 (391)
від 14 травня, 2015
Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану

Страх Майдану

Білоруське суспільство було налякане подіями, що відбулися в Києві на початку 2014 року. Збройне протистояння в центрі Києва, розстріл демонстрантів на Інститутській справили гнітюче враження на громадян сусідньої держави. «Ні, така демократія нам не потрібна!» – поширена думка в Білорусі.

За даними опитування Незалежного інституту соціально-економічних і політичних досліджень (НІСЕПД), у червні 2014 року білоруси різко негативно поставилися до Майдану. Щоправда, питання містило застереження: «З урахуванням подальшого розвитку подій в Україні як ви оцінюєте Євромайдан та усунення від влади президента Януковича?». Тоді, у середині 2014-го, негативно оцінили Майдан 63,2% респондентів, позитивно – тільки 23,2%. Це закономірно: по-перше, загибель людей у центрі Києва, по-друге, тоді вже був «відтяпаний» Крим і починався безлад на Донбасі. Найбільшим і чи не найважливішим фактором виявився вплив російського телебачення, яке вільно мовить у Білорусі. Аж до того, що, наприклад, російські РТР і НТВ входять у соціальний пакет, який транслюється через загальнодержавну сітку мовлення. Тобто вони не кабельні й не супутникові – вони тут нарівні з державними. І білоруський обиватель розглядав (та й зараз розглядає) події в Україні переважно крізь призму російських інтересів і пропаганди.

У білоруського народу, що втратив, за останніми даними, кожного третього під час Другої світової, дуже сильне неприйняття будь-якої війни. Лозунг «Аби не було війни» можна назвати національним девізом оби­­вателя. Аж до того, що громадяни, усвідомлюючи безпосередню загрозу державі, захищати її не готові.

У тому самому червні 2014 року 67% громадян вважали, що Росія може приєднати до себе всю Білорусь або її частину. Різною мірою: від «можливо, але малоймовірно» (36,4%) до «це неминуче» (4,4%), але таку загрозу усвідомлювали. І водночас чинити спротив цьому зі зброєю в руках готові були тільки 14,4%. 47,7% воліли б «пристосуватися до ситуації», а 16,5% навіть «вітали б ці зміни».

У січні 2015-го тенденція змінилася неістотно. Щоправда, на 9% (до 23,4%) побільшало охочих відстоювати Білорусь зі зброєю, а схвалювали б приєднання до Росії тільки 9,7%, але частка «пристосуванців» лишилася така сама – 47%.

Російська інформаційна війна

Політолог, соціолог та аналітик НІСЕПД Сяргєй Нікалюк одним із основних результатів Майдану й подальших подій в Україні вважає усвідомлення того, що на білоруське суспільство великий і чи не вирішальний вплив чинить російська пропаганда. «Білорусь узагалі перебуває в інформаційному просторі РФ. І близько 60% населення, а то й більше, готове (тут важливе слово готове) сприймати російське трактування подій. Тому білоруси до цих подій поставилися так, як і росіяни: їх охопила ейфорія від «кримнашу». У результаті вже в березні 2014-го склалася ситуація, яку я назвав «аномалія-2014». Темпи зростання доходів населення стали сповільнюватися: до кінця року воно вийшло в нуль, якщо не в мінус. А білоруси звикли сприймати економічну стабільність як двозначне збільшення доходів населення: у нас років 10 так і було. Аномалія ж полягає в тому, що на тлі економічного спаду почали зростати рейтинги влади загалом і Лукашенки зокрема», – каже соціолог.

Читайте також: Без виграшу. Чому не повстає Білорусь

За результатами перших опитувань цього року, зазначає Нікалюк, «аномалія» видихається, особливо після девальвації білоруського рубля на 40% наприкінці грудня 2014-го, але, хоч як дивно, все ще працює. «Ми фіксуємо катастрофічне падіння рівня життя громадян у їхньому сприйнятті, але довіра до влади лишається досить високою. Електоральний рейтинг Лукашенки знизився до 34,2%, але довіра до нього все ще аномально велика – 48,8%. І це на тлі того, що 46,3% заявили про погіршення їхнього матеріального становища», – каже експерт.
Чому ж білоруси впали в ейфорію від «кримнашу»? Все просто, пояснює Нікалюк, вони сприйняли це як «кримсвій». «Один із базових елементів російської культури, і цього ніхто не заперечує, – імперськість. А я кажу (чимало моїх колег від цих слів хапається за голову), що багатьом білорусам вона властива так само, як росіянам. Справа тут не в людині білоруській чи російській, а в людині радянській. Імперськість притаманна людині радянській. Наш відомий співвітчизник Алєсь Адамович недарма називав Білорусь «Вандеєю перебудови». За даними одного з перших ще всесоюзних опитувань ВЦВСД, у 1991 році, до розпаду СРСР, рівень «людини радянської» в Білорусі був найвищим у Союзі. Нагадаю, тоді запитання звучало так: ви вважаєте себе громадянином СРСР чи громадянином своєї республіки? Білоруси за «радянськістю» випередили всі республіки колишнього Союзу, це був найбільш радянський народ», – каже Сяргєй Нікалюк.

Тому імперськість Росії вони сприймають як свою, а російська пропаганда «радянський» комплекс імперськості посилює. «Російська пропаганда в Білорусі лягла на удобрений ґрунт. Вона розбудила і проявила те, що було в «радянському білорусі», – вважає Нікалюк.
«Пропаганда створила два рівні, два пласти сприйняття людей. Один економічний: погіршення життя населення, він сприймається досить об’єктивно. Другий символічний: ставлення до влади, до держави. І вони живуть різними життями. Очікуваного падіння символічного рівня залежно від рівня реального все ще не спостерігається, і це для соціологів загадка», – каже Нікалюк.

Майдан убив Площу

Напередодні президентських виборів у Білорусі (вони мають відбутися не пізніше ніж у листопаді 2015 року) тамтешня опозиція виявилася в «розібраному» стані. Нездатність домовитися про єдиного кандидата – хронічна хвороба білоруських опозиційних політиків. Так було і в 2006-му, коли на вибори пішли два демократи: зовні «єдиний» Аляксандр Мілінкевич і «не-єдиний» колишній ректор Білдержуніверситету Аляксандр Казулін. Так було і в 2010-му, коли неспроможність дійти згоди вилилася в «парад кандидатів». У результаті тоді влада намалювала затятим опозиціонерам до 2% голосів, а деякі з кандидатів у президенти опинилися у в’язниці. Один із них, Мікалай Статкевич, перебуває там досі.

Багато білоруських опозиційних лідерів їздило на Майдан підтримувати демократичні зміни в Україні. З надією, як у 2004 році, в часи Помаранчевої революції, що демократична та європейська Україна прокладе шлях і демократичним змінам у Білорусі.

Після трагічних подій у Києві на Інститутській білоруське суспільство різко відкинуло ідеї всіх майданів. У підсумку в опозиції зникла мобілізуюча ідея. Раніше нею була Площа. Тобто спроба через мирний протест заявити владі про те, що в країні велика кількість незгодних із її політикою, а також з офіційними результатами виборів. У різний час Площа мала різні цілі: від спроб домогтися від керівництва перерахунку голосів до спроб примусити його зважати на опонентів та їхню думку. Тепер, після подій в Україні, ні про яку Площу не йдеться. Тобто опозиція втратила фактично єдиний мобілізаційний інструмент президентської кампанії.

Протестний електорат у Білорусі становить 25% усіх виборців. Тобто ті 25% за наявності єдиного кандидата готові за нього голосувати, причому н важливо, що це буде за персона. «Мобілізація» протестного електорату завжди впиралася в Площу. Тобто надвечір у день виборів організовувався збір прихильників опозиції на голов­них площах Мінська з метою «або відсвяткувати перемогу, або змусити владу повернути нам вкрадені голоси». Цей заклик був головним мобілізатором для виборців: навіть у разі програшу опозиція здаватися не збирається. Мовляв, ми покажемо, що в нас є порох у порохівницях!

Читайте також: М'язи північного сусіда. До яких викликів готується білоруська армія

Після Майдану голоси прямо протилежні. До того ж білоруські опозиціонери зараз, після подій в Україні, бояться не просто Площі як акції протесту. Вони бояться того, що акція раптом може виявитися успішною.

І ось у цьому випадку, на думку багатьох, РФ розпочне реалізацію в Білорусі «українсь­кого сценарію», що в суспільстві, яке цілковито залежить від російських телеканалів, перебуває, за великим рахунком, у російському медіа-просторі, призведе до втра­­ти суверенітету і незалежності держави. Тому збереження суверенітету і незалежності на цих виборах опозиція бере за основу. І тому вирішує «не дражнити російських гусей», не давати приводу для втручання в Білорусь та відмовляється від масових вуличних протестів.
У народ уже запустили приказку: «Лучше Лукашенко Саня, чем на танке русский Ваня».

У 1997 році, коли Лукашенка що є духу підписував документи про створення Союзної держави Білорусі та Росії, мені випала честь зустрітися в Москві з Валєрією Новодворскою. Наприкінці інтерв’ю вона сказала: «Ви ще побачите ті часи, коли Лукашенка захищатиме незалежність Білорусі в землянках і зі зброєю в руках». Тоді це видавалося неймовірним: президент, який «здає» країну, відстоюватиме її суверенітет? Минуло майже 20 років і… Лукашенка виявляється, навіть на невисловлену, але цілком прочитувану думку білоруської опозиції, гарантом суверенітету і незалежності Білорусі. Як далеко дивилася в майбутнє Валєрія Ільінічна!

Програш Лукашенки

Аляксандр Лукашенка від самого початку поставився прохолодно до дій Росії в Криму і на Донбасі. Понад те, він перший відчув неприємний холодок між лопатками через ці дії. Незважаючи на те що Росія – голов­ний партнер Білорусі у всіх – політичній, воєнній та економічній – сферах, все ж таки Україна для неї не менш важлива. Це третій за величиною (після РФ і разом узятого ЄС) її економічний партнер.

Росія своїми діями в Криму порушила Будапештський меморандум, який гарантував Україні цілісність і недоторканність кордонів в обмін на виведення ядерної зброї. Але річ у тому, що згаданим меморандумом те саме гарантувалося і Білорусі. Тому «рубка» цього документа одним із «гарантів» не могла не занепокоїти й білоруського керівника.

Саме тому з перших днів конфлікту Лукашенка дистанціювався від РФ. Варто згадати хоча б його зустріч із тоді ще виконуючим обов’язки президен­­та Олександром Турчиновим, на якій обіцяв Україні допомогу, підтримку та взаємовигідну співпрацю, наскільки це буде в його, Лукашенки, силах.

Не можна не помітити й того, що білоруський керівник зробив висновки з російсько-українсь­кого конфлікту. Протягом усього минулого року велику увагу він приділяв розвитку Збройних сил Білорусі. Результатом цього ста­­ла, наприклад, розробка нової військової техніки, що була продемонстрована на параді в Мінську 9 травня.

Звісно, Лукашенка на словах визнав окупований Крим частиною Росії. «Ви знаєте мою позицію щодо Криму. Підставилися. Вважаєте, що це ваша земля, – треба було за неї воювати. Не воювали – значить не ваша», – вкотре озвучив бацька свою думку на великій прес-конференції 29 січня цього року.

Читайте також: Чи втягнеться Білорусь у російсько-українську війну?

Однак це не означає й підтримки РФ у кримському питанні. «Особлива думка» Лукашенки жодним чином не вилилася в конкретні законодавчі рухи. Сам бацька каже, що з питанням визнання Криму до нього не зверталися, а звернення про визнання «ЛНР» і «ДНР» від імені цих «республік» парламент Білорусі проігнорував. Про фактичне ставлення білоруського керівника до анексії півострова свідчить хоча б той факт, що національна авіакомпанія «Белавіа» туди не літає, пов­ністю поділяючи думку про неприпустимість рейсів на окуповану територію.

На тлі російсько-українсь­кого конфлікту Аляксандр Лукашенка дістав можливість поліпшити відносини із Заходом. З одного боку, на його думку, стабільна й мирна Білорусь, нехай і на чолі з «диктатором у центрі Європи», є для Заходу великою цінністю. З другого – вона цінність як майданчик для мирних переговорів. Підтвердженням чого стали Мінськ-1 і Мінськ-2. При цьому всі думали, що Мін­ськ-2 буде проривом «синьоокої» в політичній блокаді, яку фактично з 1996-го тримає Євросоюз. Відколи як майже 20 років тому Лукашенка переписав Конституцію, ПАРЄ не визнає білоруського парламенту, а подальші недемократичні вибори та нехтування правами людини привели країну до санкцій із боку ЄС і навіть прямих фінансових санкцій із боку Міжнародної організації праці. Остання через утис­­ки профспілок «виселила» Білорусь із системи генеральних преференцій МОП, унаслідок чого країна зазнає прямих фінансових втрат.

Здавалося б, після приїзду до країни Франсуа Олланда та Анґели Меркель про санкції Євросоюзу можна й не згадувати. Як це Лукашенка буде невиїзним у ЄС, коли в Мінську він поручкався з провідними європейськими лідерами? Виявилося, буде.

Попри всі прогнози та припущення щодо потепління відносин із Заходом, останній ви­явився принциповішим, ніж на це розраховувала навіть білоруська опозиція. Санкційний список проти чиновників, причетних до репресій і фальсифікацій виборів, нікуди не зник. Лукашенка лишається невиїзним у Європу, що наразі підтверджує саміт Східного партнерства, який має відбутися в Ризі наприкінці травня. Білорусь дістала запрошення на цей саміт, але не на ім’я персонально Аляксандра Лукашенки.
Тобто в Європу він, як і раніше, невиїзний. А отже, своєї мети-максимуму не досяг.

«Русскій мір» – це не про нас»

Так сказав Лукашенка в посланні до народу і парламенту 29 квітня. Відносини з Росією, що зовні видаються прекрасними, насправді такими не є. Білоруська економіка, як говорять в інтернетах, «трохи менше, ніж повністю» зав’язана на РФ. Кри­­за в Росії, що виникла внаслідок падіння цін на нафту й падіння російського рубля, болюче вдарила по Білорусі – тут уже згадувалося про 40% девальвацію її національної валюти наприкінці минулого року. Під час кризи Москва завжди була «паличкою-виручалочкою» «синьоокої». Але зараз вона нею не є.
Білорусь на початку року просила в РФ позику $2,5 млрд. А та виділила «братньому народу» лише $110 млн. Водночас Киргизстан для облаштування своїх кордонів отримав від Росії безоплатно (не в кредит) $200 млн. Таке демонстративне нехтування «головним союзником Москви» щось таки значить.

«Російське керівництво не дуже задоволене тією позицією, яку зайняла Білорусь в українському питанні, – каже політичний оглядач Андрей Фьодарав, – але зовні це поки що не проявляється. Що стосується кредиту, то тут важко сказати, з чим це пов’язано: з позицією Білорусі щодо України, з тим, що в самої Росії ситуація не краща, чи з невиконанням тих зобов’язань, на яких виділялися попередні кредити».

«Однозначно вважати це виявом невдоволення Москви не можна. На політичному рівні невдоволення не видно. Відбулися засідання в рамках СНД, ЄАЕС 8 травня, і зовні демонструється повна згода. Тож Москва поки що потерпить Аляксандра Лукашенку. Відстежуватиме, як він поводитиметься надалі й чи не вийде за «межі пристойності», – зазначає політолог.

Фьодарав зауважив, що на великій прес-конференції в Мінську Лукашенка прямо заявив, що побоюється повторення українського сценарію в Білорусі. І тому він не переступить якоїсь межі поведінки, встановленої Москвою.

Читайте також: Настрої в Білорусі: у «братерстві» з РФ дедалі більше сумнівів

Аляксандр Лукашенка опинився в давно відпрацьованій ним схемі «геополітичної гойдалки»: лякати Москву «креном на Захід» та отримувати звідти гроші за «невихід із російської сфери впливу» й водночас створювати для Заходу видимість реформ і лібералізації та витягувати кредити й звідти. У цьому немає нічого нового чи незвичного: наприклад, «лібералізація» 2008–2010-го дала білоруському керівникові змогу одержати від МВФ позику в розмірі $3 млрд і профінансувати таким чином свою виборчу кампанію 2010 року. Чим закінчилися ті перегони, ми прекрасно знаємо: згаданий вище Статкевич сидить за них досі.

Програш чи виграш?

Таким чином, можна констатувати, що в Білорусі від Майдану та подальших українських подій ніхто не виграв. Білоруське су­спільство загнане в «яму страху». Тамтешня опозиція виявилася деморалізована. Лукашенка, звісно, дістав хорошу можливість нормалізувати відносини із Заходом, але ця можливість поки що лише потенційна. У відносинах із Москвою очевидних змін не сталося – вона і далі жорстко контролює свого «союзника». Проте й Росія своєї мети не досягла: «синьоока» вперто не бажає повністю прийняти позицію Москви щодо подій в Україні.
Утім, згідно з парадоксальним твердженням, «успіх у переговорах – це коли кожна сторона вважає, що програла». Майдан і події на Донбасі показали «больові точки» білоруської державності. Це нездатність протистояти іноземній пропаганді, орієнтовані на Схід Збройні сили, однобічність зовнішньої політики та ще багато-багато речей, над якими доведеться працювати. Чи працюватиме над цим Білорусь – це вже інше питання.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 16 січня 2015-го десантники 25-ої бригади отримали наказ здійснити марш зі свого місця розташування до південно-західної околиці Авдіївки (мікрорайон Хімік). Разом з десантниками в цей сектор висунулися й бригадні артилерійські підрозділи.
    28 червня, Анатолій Шара
  • Хто і як сьогодні змінює Конституцію України? Який зв’язок між цими нововведеннями та ключовими реформами в державі? Про це Тижню розповів експерт із конституційного та адміністративного права, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко
    28 червня, Анна Корбут
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про візит Володимира Гройсмана до Берліну, значення Brexit для України, стабілізацію української економіки та переклад книги Олега Шинкаренка на англійську
    28 червня, Віталій Рибак
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено