Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 травня, 2015   ▪   Алла Лазарева   ▪   Версія для друку

П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера

Французька наукова думка не знаходить консенсусу в ставленні до маніпулятивного використання Москвою теми Другої світової війни. Канонічна політологія та історіографія ховаються за принципом нейтральності, щоб уникнути конфліктів із впливовим русофільським лобі
Матеріал друкованого видання
№ 18 (390)
від 7 травня, 2015
П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера

Донедавна дослідники російської історії та культури у Франції не мали причин хвилюватися за професій­­не майбутнє. Досить було потрапити, як мовив покійний тамтешній історик українського походження Аркадій Жуковський, «до миски з варениками», себто захистити дисертацію та знайти постійну роботу в одному з вишів, як життя набувало ознак приємної стабільності. Інша річ зі спеціалістами з українського питання. Їх майже немає та й не було. І якби хтось із молодих талантів заповзявся написати докторську, скажімо, саме на тему двосторонніх франко-українсь­ких відносин періоду УНР, цій сміливій людині треба було б відразу налаштовуватися на море випробувань.

«Для вивчення російської історії Сорбонна має безліч спецкурсів, семінарів, спеціальної літератури... Натомість для досліджень української не існує, вважай, нічого, – розповів Тижню один із паризьких університетських викладачів. – Власне, щоб зробити кар’єру, треба бути росіє­знавцем. До цієї бази за бажан­­ня можна додавати інші сусідні пострадянські країни. Але як доважок, у режимі компаративних досліджень. Це не має бу­­ти провідна спеціалізація». Тенденція складалася не рік і не десять. І тривала б вона безперешкодно, мабуть, іще не одне десятиліття, якби не Майдан, а потім не війна на Сході.

Драматичні події сформували запит на українознавство. Пропозиція не забарилася. Хто тільки не пішов у коментатори: геогра­­фи й картографи, мовознавці й перекладачі... Але найбільше активізувалися, звичайно ж, дослідники російської проблематики. «Один народ – одна історія», «спільне радянське мину­­ле», що вмію, те співаю... Що більше в Україні рудиментів совка, то легітимніші всі, хто навчений порівнювати колишні радянські республіки лише з Росією.
Закони про декомунізацію поставили новоспечених «фахівців з українського питання» перед фактом: Україна за глибинними історичними алгоритмами ближча не до Росії, а до своїх західних сусідів: Чехії, Польщі, країн Балтії. Факт виявився небажаним, бо відповідних дисертацій ніхто не захищав, статей у наукових журналах не публікував... Навколомосковське дослідниць­­ке середовище захвилювалося. Аж до спроби зірвати міжнародний колоквіум «Друга світова вій­на в політичному російському дискурсі», котрий, попри все, відбувся в паризькому Інституті політичних досліджень.

Стримане мовчання у відповідь на брутальну агресію, на грубу несправедливість – це в певному сенсі колаборація

Чому така обструкція? Задля форми росієзнавці обурилися, що до участі в заході на тему Другої світової запросили вчених з Украї­­ни та Естонії, Франції та Латвії, але не з РФ. «Ваш колоквіум усклад­­нить нам співпрацю з російськими колегами!» – гнівалася політолог Анн Ле Еру, учасниця громадського Комітету «Чечня». Її підтримали інші активні опоненти українських «історичних» законів, формально побиваючись за чистоту наукової нейтральності, дослідницьку незаангажованість, пошук «не протистояння, а примирення».

«Якщо ми, політологи, поч­немо боротися із проявами російської пропаганди, то станемо на шлях потурання українській», – лунають обережні голоси молодих дослідників. Із ними не погоджується філософ Філіпп де Лара: «Нечесно прирівнювати російську пропагандистську машину з усіма її фінансовими, структурними та людськими ресурсами до спроб окремих особистостей в Україні дещо прикрасити реальність, щось перебільшити або спробувати приховати, – вважає він. – Не можна ставити на одну дошку нападника та його жертву. До того ж Україна просто не має аналогічного російському пропагандистського ресурсу».

Обережність заради обережності? Не тільки. «Коли відбуваються такі масштабні історичні події, як Майдан, з’являються нові люди з різних сфер: громадянського суспільства, журналістики, блогерського світу, які пропонують цікавіший та якісніший аналіз ситуації, ніж академічні дослідники, – вважає економіст Боріс Нажман, викладач одного з паризьких вишів, член Комітетів «Україна», «Косово», «Сараєво». – Тут виникає проблема на рівні контролю компетенцій. З’явля­є­ть­­ся розрив між дослідниками, які спеціалізуються на російській тематиці, та новими спікерами, з інших середовищ, які формулюють відмінні сенси, інакше аргументують, аналізують, роблять висновки... Нейтральність в ім’я нейтральності – це дуже добре. Але ж ніхто, скажімо, не критикує дослідників колоніалізму за те, що вони той колоніальний лад засуджують! Чому ж тоді не мож­­на критично висловлюватися про російський імперіалізм? Сказати, що ми виступаємо за інше бачення?»

Читайте також: Ніж у спину: радянське вторгнення до Польщі

«Абсолютна нейтральність – це звести події Другої світової до формату «п’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера», – зауважив у розмові з Тижнем Філіпп де Лара. – Усі ці аргументи, ніби тільки спеціалісти мають право аналізувати історичні події та процеси лише за затвердженими методиками у відповідних межах, є насправді звичайною конкурентною боротьбою за вплив та місце під сонцем».

Отже, чи мусять науковці боротись із пропагандистським зловживанням історичною тематикою? Відомий історик, співавтор «Чорної книги комунізму» Стефан Куртуа переконаний, що так. «Кримінальний характер комуністичної влади зобов’язує розставити нарешті всі крапки над «і», – вважає він. – Ми бачимо, як путінська Росія вдається до меморіальної геополітики, використовуючи той факт, що з різних причин період 1939–1941-го залишився мертвим кутом історичної пам’яті Заходу. А це був час активної співпраці Сталіна та Гітлера! Професор Путін активно експлуатує міф про «звільнення народів Східної Європи» в 1945 році, вдаючись до селекції мертвих. Скажімо, розстріляних у Катині польських офіцерів він до пантеону жертв війни не долучає. Все робиться для того, аби не робити перезавантаження пам’яті в Росії. Того, на що недавно зважилась Україна, а до неї – країни Балтії, Чехія, Польща, Східна Німеччина...»
Стефан Куртуа називає «злочином пера» оббріхування цілих народів, до якого вдавалася радянська історіографія і яке сьогодні дозволяє собі російська про­­паганда. «Справедлива пам’­я­ть важливіша за «пам’ять примирення», яку просувають апологети повної наукової нейтральності, – каже історик. – Допоки справедливість не буде встановлено й винних у всіх злочинах комунізму не назвуть, ми матимемо справу з пам’яттю гніву його невизнаних жертв».

Читайте також: Перехитрувати хитрішого

«Поки російське телебачення не гребує сентенціями в дусі «можна вбити скільки завгодно людей, аби винищити лихо Майдану», не засуджувати такі дії означає, по суті, потурати Крем­­лю», – вважає відомий історик Франсуаза Том. Її стаття у Le Monde про зрадництво політичних еліт Франції на користь Москви здійняла справжню бурю в навколонауковому середовищі країни. Критикуючи мінські уго­­ди, авторка написала: «Для всіх, хто у «близькому зарубіжжі» Росії спробував зорієнтуватися на Європейський Союз, меседж Путіна не залишає сумнівів: жодного порятунку в Європі ви не знайдете, великі потужні європейські держави самі є інструментами нашої політики. Але є і гірше... Нормандський процес, себто переговори у форматі чотирьох учасників (Франція, Німеччина, Україна та Росія), який призвів до цього приниження, демонструє прогрес у перекомпонуванні Європи, що його здійснює РФ впродовж останніх 15 років. ЄС маргіналізований, США поставлені перед фактом. Контури майбутньої Європи проступають чітко: атомізована територія слабких, роззброєних країн, замінована Росією, що здатна заблокувати кожну ініціативу, небажану Кремлю... Європа, відрізана від Штатів, організована дов­кола двосторонніх відносин, які Росія підтримуватиме з кожною європейською державою, в супро­­воді потужної пропаганди... Розчавлення України промальовує кінець Європи, побудованої в 1945 році, «Європи свободи»... Дві великі держави щойно видали премію за цю агресію. Щой­но ми визнали право сильного й повернулися спиною до європейських цінностей».

Читайте також: Міф «отечества»

Сказати, що апологети наукової нейтральності не простили Франсуазі Том ці висновки, – нічого не сказати. Світ дослідників – територія привілеїв та ієрархій, консерватизму та стишених інтонацій. Тим, хто прижився в зручних закапелках, так хотілося б уберегти свій персональний спокій від прикрої правди про себе, від вибухів і крові, боротьби на барикадах, необхідності робити вибір... Наскільки простіше було б роздивлятися зраджену й закривавлену Україну, наче метелика під мікроскопом, відсторонено та беземоційно, як прописано в методичках. Не переймаючись, не відчуваючи, не визнаючи власної причетності до, нехай і неусвідомленої, співпраці з агресором...

Суто по-людськи можна було б зрозуміти тих, хто ніколи не бачив себе борцем за переконаннями. Але історична доба, в яку нам усім випало жити, позбавила такої перспективи всіх охочих. Стримане мовчання у відповідь на брутальну агресію, на грубу несправедливість – це в певному сенсі колаборація. Найсміливіші із французьких науковців від неї відмежувалися, наполягаючи на тому, що моральність також мусить бути інструментом дослідження.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено