Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 січня, 2015   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Ґаліна Аккерман: «Війна в Європі досі здається її жителям абсолютно неможливою»

Тиждень поспілкувався з відомою французькою журналісткою і письменницею Ґаліною Аккерман про мож­­ливі наслідки інертності мислення європейського й, зокрема, французького суспільства, нещодавню зустріч Франсуа Олланда із Владіміром Путіним як бажан­­ня першого отримати зовнішньополітичні лаври Ніколя Саркозі та ключові моменти, які ані Європа, ані Франція не помітили й не захотіли проаналізувати піс­­ля російсько-грузинської війни 2008 року.
Ґаліна Аккерман: «Війна в Європі досі здається її жителям абсолютно неможливою»

У. Т.: Зустріч президента Олланда з Путіним на шляху з Казахстану, де він перебував з офіційним візитом, багатьох якщо й не обурила, то неприємно здивувала. Чим мотивований такий крок французького лідера і як його розуміти?

– Ініціатива започаткувати діалог, здійснивши цей «кавалерійський наскок» до Москви (власне, поспілкуватися проїздом в аеропорту, бо ж про офіційний візит не йшлося), належить Нурсултанові Назарбаєву. Президент Казахстану опинивсь у дуже скрутному становищі, бо його країна є опосередкованою жертвою фактичної російської агресії в Україні. Оскільки існують Євразійський союз та спільна митна зона, казахи потерпають від санкцій. У такій самій ситуації і білоруський лідер Аляксандр Лукашенка. Казахстан прив’язаний до Росії і відірватися від неї не зможе, бо над ним нависає загроза свого «Донбасу» в північно-східних регіонах. Там є потужна російська меншина, яка обслуговує індустріальні та ресурсодобувні підприємства, зокрема шахти.

Другий компонент цієї історії – кораблі Mistral. Франсуа Олланд не укладав контракту щодо їх поставки, а дістав у спадок ситуацію, до створення якої абсолютно непричетний. Зараз він має дуже низький рейтинг під­­тримки серед французів: близько 13%. На нього сильно тиснуть і бізнесові кола, і крайні праві та ліві. Якби сьогодні в країні провели опитування, то я не впевнена, чи були б її громадяни за те, щоб не віддавати цих суден росіянам. Олланд займає дуже непопулярну, проте доволі мужню позицію щодо цих військових кораблів, але і йому дуже хочеться якось вийти із ситуації. У Франції нині на загальноєвропейському рівні дуже недобре з економікою, високий показник безробіття. На­­віть якщо не буде економічних санкцій щодо Mistral, тобто штрафів (очевидно, міжнародному трибу­­налові можна було б довести, що стався форс-мажор, і передача вертольотоносців кра­їні-агресору є неприпустимою), йдеться про втрату більш ніж мільярда євро. Позиція Парижа в цій ситуації унікальна, бо інші країни не мають такого ярма на шиї.

Читайте також: Александр Мельник: "Щоб запобігти російській загрозі, треба прийняти Україну до НАТО"

Соціалісти після Олланда ще довго не зможуть відновитись і прийти до влади. Але очевидно, що йому неохота покидати своє крісло з ганьбою, і це третя складова ситуації. Чим він може хоч трошки підвищити свій рейтинг, то це діями в зовнішній політиці. А тому й обрав собі амплуа миротворця. Це бліда імітація того, що зробив свого часу Ніколя Саркозі, доклавшись до припинен­­ня російсько-грузинської війни 2008 року. Хоч і тоді не обійш­­лося без казусів: не знаю, чи прочитав він двічі ті документи, які підписував, бо ж у результаті території Абхазії та Південної Осетії стали залежними від РФ. Хай так, але його стараннями всю Грузію не було окуповано, і уряд Саакашвілі утримався на ногах. І це був який-не-який, а зовнішньополітичний здобуток Франції. Від часу зустрічі в Нормандії для перемовин щодо врегулювання ситуації на Донбасі було винайдено формат четвірки: Меркель, Олланд, Порошенко й Путін. Щодо Олланда, то я не зовсім розумію, якої мети він може досягти в нинішній ситуації, бо фактичне виконання мінських домовленостей саме по собі означає імпліцитне визнання «ДНР» і «ЛНР». У сьогоднішній патовій військовій ситуації він ні на що, окрім спроби тимчасово припинити кровопролиття, не здатен.

У. Т.: Чого не зрозуміли в цьому конфлікті Франція, прямо причетна до врегулювання російсько-грузинської війни 2008 року, і Європа загалом? Які його моменти досі поза увагою?

– Коли сталася війна між РФ і Грузією, Захід не збагнув, що то було початком абсолютно нової політики Путіна. Цього він не розуміє і нині. До 2008 року в Росії панувала ідея збереження територіальної цілісності (звідки жахлива друга війна в Чечні й установлення, по суті, диктаторсь­­кого режиму Кадирова – гібридного, ісламістського й антиісламістського водночас). Очевидно, 2008 року Путін вирішив, що потрібно витягнути з шухляди й застосувати нову доктрину розширення російського простору. Йде­ться про одвічний мотив імперії – безмежне розширення. Альтернатив їй не існує. Що більше територій, то краще (і це бачимо на прикладі ідеї «Кримнаш»).

Коли 2008 року вдалося закріпитися в Осетії та Абхазії, які самостійно довго не проіснували б, а тому опинилися в цілковитій залежності від Москви, знову відродилася думка про те, що можна потрошку гризти й відвойовувати пострадянський простір різними способами: створенням Євразійського союзу, збройно. Зауважте: всі анклави, які розхитують колишні радянські республіки, розміщені в тих із них, що не танцюють під дудку Росії. Це Грузія, Молдова, Азербайджан, а тепер іще й Україна. Путін перейшов до фази дестабілізації непідвладних йому пострадянських теренів.

Читайте також: Містраль “Владивосток” лягає на курс?

2009 року я мала довгу розмову з військовим експертом Павлом Фєльґєнґауером із Jamestown Foundation, яку потім було опубліковано окремим інтерв’ю. Запитала, чи можуть бути використані кораблі Mistral для окупації Кри­­му. Він відповів, що так, безумов­­но, але не зараз, а років через п’ять-шість. На його думку, сценарій не міг бути безкровним. І це, за прогнозами спеціаліста, ще не означало кінця, бо Путіну потрібна вся Україна.
Нині для реалізації зазначеної доктрини склався підходящий момент. Але вона існує вже роки. Цього Захід і не зрозумів. У Кремлі щоразу чекатимуть на зручний момент, аби вдарити. Заходу і звичайній суспільній думці, європейському обивателю взагалі дуже важко повірити в нинішні події та чітко їх окреслити. У РФ, де вже кілька років працює відчайдушна антизахідна пропаганда, вдало сформували образи американського та європейського ворогів. Одначе іміджу Росії як ворога в європейській свідомості ще зовсім недавно не було. Війна в Європі й досі здається її жителям абсолютно неможливою.

У. Т.: А як тоді з подіями в Югославії 1992–2000 років? Хоч і локальною, але таки війною в межах континенту…

– Справді, так було, і хоч вона спричинилася до утворення низки держав, її сприймали як війну всередині однієї. Те, що нині діється з Кримом і на Донбасі, сталося вперше після Другої світової війни. Це безпрецедентна ситуація, в таке просто не хочеться вірити, а тому починаються спроби якось усе вкласти в нормальну картину світу. «Там же відбувся референдум, та Крим і був російським…» – можна почути. Все це не витримує жодної критики так само, як і заяви Путіна про Херсонес або князя Володимира. В Європі люди живуть достатньо комфортно, з упевненістю в майбутньому, і їм важко визнати, що агресор таки справді сьогодні відриває шматки України, а завтра може забажати собі ще чогось. Це інерція людського мислення. В 1939 році, коли Гітлер уже захопив Польщу, європейські лідери зітхнули і сказали, мовляв, «уже наївся, піде малювати аквареллю». Але так не стається в історії. Тому сподіваюся більше не на розважливість Путіна, а на те, що він зламає собі карк, зіткнувшись із сильним опором.

Читайте також: Посол України у Франції: «Не можна проводити нормальну інформаційну політику на голому ентузіазмі»

У. Т.: Хтось у Франції говорить про те, що європейцям пора долати інерцію власного мислення, способу життя і прокидатися, бо над звичним ладом нависла загроза?

– Практично ніхто. Тема російської агресії не є там центром інтелектуальних дебатів, хоч мала б ним бути. Останніх 20 років РФ сприймали як країну, що визволилася від комунізму й повільно, своєрідно рухається до демократії. І хоча після приходу Путіна до влади, приблизно у 2003-му, стало зрозуміло, що все зовсім не так, люди, які про це намагалися говорити, були в меншості. І нині Франція в полоні певних ілюзій, які живлять­­ся антиамериканізмом. У нас значно більше людей, які невиправдано вважають, ніби РФ має свої інтереси й не слід підтримувати американську гегемонію, хоча останньої насправді не існує. Лишається старезна ідея, що Франція повинна дружити з Росією, бо тільки з нею можна створити велику Європу і якимось чином протистояти США. Дуже небагато кого шокує Марін Ле Пен. Це досить сумно, але я бачу довкола себе пристойних, освічених людей, здавалося б, зовсім не схильних підтримувати крайніх правих, і вони кажуть, мовляв, Ле Пен виправилася, провадить демократичний дискурс, сповідує республіканські цінності. І заявляють таке цілком серйозно. Сьогодні саме вона є провідником кремлівських ідей у французькому суспільстві, й воно сприймає це абсолютно нормально. Ідея Росії-агресора, окупанта чужої території, країни, що порушила міжнародні зобов’язання, є розмитою. Просто не вистачає політичної мужності. Інтелектуал, який дуже чітко все називає своїми іменами, – це Бернар-Анрі Леві. Андре Ґлюксман, який стоїть на таких самих позиціях, дуже давно й серйозно хворий і нині не є публічним.

Частина суспільства, свідома того, що велика війна може охопити і Європу, є крихітною. Хоч як дивно, дуже потужні проросійські настрої панують у французькій армії. Дехто з генералів та офіцерів високого рангу вважає, що дії Путіна в Криму – це класно.

У. Т.: Кожній добі притаманна своя модель боротьби проти авторитаризму та проявів тоталітаризму. Яка вона сьогодні, в добу доступних інформаційних технологій?

– Сьогодення не є часом і полем боротьби дисидентів старшого покоління. Спектр проблем величезний, і долати їх має хтось із більш-менш молодих. З інтернетом та соціальними мережами все теж непросто. З одного боку, вони позитивне явище, а з другого – певним чином і негативне, бо всяк може публічно висловитись, але ніхто не має авторитету. Нібито сьогодні кожного наділе­­но доступом до всієї інформації у світі, але її треба вміти шукати, тобто ви мусите виробити собі чітку систему цінностей, яка допомагатиме інтерпретувати здобуті знання. А от із цим нині дуже погано. Мені інколи навіть здається, що в більшості людей узагалі немає жодної серйозної думки щодо дуже багатьох питань.

Біографічна нота
Ґаліна Аккерман – історик, журналіст і перекладач, спеціалізується на дослідженні політики Росії та сучасних пострадянських країн. Народилась у Москві, закінчила філологічний факультет МДУ (класична філологія). 1973 року емігрувала
до Ізраїлю, а 1984-го остаточно оселилась у Парижі. Від 1988-го працює на Radio France Internationale. Захистила в Сорбонні докторську дисертацію з історії релігії. Переклала французькою близько 60 книжок та есеїв
(Міхаіла Ґорбачова, Анни Політковскої, Сергія Параджанова та ін.). Авторка інтерв’ю з багатьма політичними діячами й правозахисниками світу, що надруковані у провідних французьких і міжнародних часописах, понад 50 науково-популярних та художніх книжок


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено