Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 грудня, 2014   ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Майрбек Вачагаєв: «Чечня стала каталізатором радикальної зміни настроїв на Північному Кавказі»

Президент Асоціації кавказьких студій в Парижі, колишній постійний представник президента Чеченської Республіки Ічкерія Аслана Масхадова в Росії Майрбек Вачагаєв у розмові із Тижнем поділився спостереженнями щодо нинішньої ситуації і настроїв на Північному Кавказі.
Майрбек Вачагаєв: «Чечня стала каталізатором радикальної зміни настроїв на Північному Кавказі»

УТ.: Охарактеризуйте загальну ситуацію на Північному Кавказі. Які процеси там нині відбуваються?

Після розвалу СРСР Північний Кавказ не був гарячою точкою, якою тоді був регіон Поволжя, Татарстан, Башкортостан. Виключенням була Чечня, республіка Ічкерія, яка проголосила свою незалежність, і зробила заяву про те, що вона не може лишатися у складі Російської Федерації. Це було зроблено на основі радянського закону, який був ухвалений у лютому 1990 року, коли Горбачов запропонував зрівняти права автономних і союзних республік. Спираючись на цей закон Чеченська Республіка вийшла із зони впливу РФ, оголосила себе суб’єктом СРСР, а після його розвалу проголосила, що Чечня виходить із його складу як незалежна республіка.

Далі відбулися дві російські війни в Чечні, дві кампанії, які змінили загальну картину Північного Кавказу. Під час першої війни 1994 року в Росії та й найближчі наші сусіди говорили, що «чеченці це заслужили, хотіли чогось незрозумілого, навіщо їм треба було лізти поперед батька в пекло? Росія ж велика, її армія сильна». Такими були розмови на рівні пересічних людей, які показували одну дуже важливу річ: ці люди абсолютно не розуміли, яким чином можна виступити проти Росії, і на скільки це реально. Перша війна в Чечні показала, що група у декілька тисяч чеченців виграє у армії РФ, яку боїться увесь світ. Дійсно, чеченці тоді перемогли, бо згідно із договором 30 серпня 1996 року було не просто зупинено війська і бойові дії. Російська армія тоді втекла з Чечні в буквальному сенсі. В один прекрасний день ми дізналися, що на території нашої республіки немає жодної російської військової частини.

На цьому фоні змінився загальний настрій на Північному Кавказі. Ті, що декілька років раніше говорили, що чеченці шукають собі проблем на голову, замислилися: виявляється, Росію можна перемогти! Виявилося, що російська армія не є абсолютно непереможною. Це мотивувало нову хвилю людей у всіх кавказьких республіках, Кабардино-Балкарії, Інгушетії, Дагестані, замислитися над тим, а чому ж до них не ставляться по-людськи, чому вони не мають своєї державності. Великою проблемою для Північного Кавказу були Кабардино-Балкарія і Карачаєво-Черкесія: там різко постало питання про повернення назад черкеського населення, розкиданого по всьому Близькому Сходу. Он в Туреччині проживають декілька мільйонів черкесів, виселених після Кавказької війни. Ці люди і досі запитують, чому вони не мають права повернутися на свою батьківщину? На засадах якого права Росія запровадила квоту на в’їзд до Черкесії 500 осіб в рік? Інгушетія поставила питання руба: чому вона позбавлена третини своєї території, яка лишилася під Північною Осетією після 1944 року, після їхньої депортації? У цих двох народів бачимо чіткий стимул, аби виступити проти Росії. У Дагестані, де проживає декілька десятків тамтешніх основних корінних народів, досі висять в повітрі низка питань, вирішення яких Москва законсервувала ще з часів СРСР. Саме Чечня стала каталізатором радикальної зміни настроїв на Північному Кавказі, і так є досі. У 1994-1995 роках мені здавалося, що Північний Кавказ розрухати буде неможливо, але підсумок першої чеченської війни у 1996 році все швидко радикально змінилося в цьому регіоні, і сьогодні ми говоримо не про проблему Росії з Чечнею, а про проблему Росії з Північним Кавказом, народи якого претендують на значно більше, ніж їм дає Москва.

УТ.: Вибух і спроба захоплення чеченськими бойовиками Будинку друку у Грозному 4-5 грудня цього року, підпал будинку ФСБ в Махачкалі в той самий час – це поодинокі випадки, винятки з правила? Як коректно треба розуміти те, що відбулося?

Останні декілька років подібні дії бойовиків є дуже одиничними, стаються рідко. На приклад, останній раз події такого масштабу, голосною акцією стала спроба підриву бойовиками відділку поліції у Сунжеському районі на кордоні із Інгушетією минулого року. На початку 2013 року стався бій на чечено-дагестанському кордоні, в якому загинули близько 20 російських силовиків. 2010 сталася спроба захоплення бойовиками будинку чеченського уряду. 5 жовтня цього року в Грозному підірвався смертник і декілька поліцейських. Тоді не змогли визначити, чи він має стосунок до чеченських бойовиків, та й вони самі не визнали свою відповідальність за цей випадок.

Читайте також: Слава Рабіновіч: «Ніколи у своїй пострадянській історії РФ не залежала від імпорту настільки, як тепер»

Отакі спорадичні події у Чечні відбуваються раз чи два рази на рік. Річ у тім, що рух спротиву сьогодні в Чечні знаходиться в глибокому підпіллі. Рамзану Кадирову вдалося досягти дуже вагомих результатів в тому плані, що сьогодні мало хто дозволяє собі допомагати бойовикам. Чеченських бойовиків сьогодні не так вже й багато, перебувають виключно в горах та лісі. Вони не можуть собі дозволити розкоші жити у себе вдома, як це можуть бойовики з Інгушетії, Кабардино-Балкарії чи Дагестану. Нинішня чеченська влада моментально реагує на випадки надання підтримки і матеріальної допомоги цим особам, засуджуючи за підтримку неформальних збройних формувань. Збройний спротив зазначеного штибу у нинішній атмосфері Чечні став проблематичним.

Коли говорять про те, що 4 грудня до Будинку книги у Грозному зайшло від 100 до 200 бойовиків, я вважаю, що це неможливо. За моєю інформацією, і за тим, що стає зрозуміло із відео на Youtube, яке хоч зрідка виставляють самі чеченські бойовики, можна припустити, що їх всього близько сотні по всій Чечні. Одинадцятеро з тих, хто влаштував нещодавній бій у Грозному загинуло, ще декілька з них, думаю, могли звідтіля вибратися живими. Думаю, що їх максимум було осіб 15. Ці півтора десятка наробили великого галасу, бо, як відомо, в той день відбувався виступ Путіна, який мав показати, що Росія встає з колін. Не зрозуміло, коли вона стала на коліна: здається, що вона завжди лише лежить. У будь-якому випадкові те, що сталося у Грозному, було образою для Путіна, який був змушений почати свій виступ саме з цього питання. Той факт, що глава держави першу хвилину свого виступу в парламенті починає з того, що відбулося в Чечні – це сильний ефект.

Також я не зрозумів претензій цих бойовиків, зокрема їхнього ствердження, що в Чечні утискають іслам. Кадиров створив культ ісламу в республіці. Хіджаб став частиною моди: старші жінки можуть його й не носити, а от молодь носить, бо це модно.

Думаю, що насправді бойовики не планували отримати той результат, який отримали. Захопити Будинок друку, ще якісь будівлі – так, але не більше. Не впевнений, що вони взагалі знали, що в день їхньої акції мав виступати Путін. Вони мають обмежений телефонний зв'язок, практично не мають можливості виходити до Інтернету, що можуть бойовики в Дагестані тощо. У Чечні це виявляється моментально: в республіці розміщено потужну розвідувальну частину, яка займається електронним слідкуванням і з’ясуванням, хто і де, за яких умов підключився до Інтернету, який контент переглядав, а який сам туди завантажив тощо. Коли бойовики зайшли до Грозного, це стало шоком для чинної чеченської влади.

Читайте також: Еліав Бєлоцерковські: «Ми намагаємося допомогти Україні в тих сферах, де маємо досвід»

Як я вже зазначив, акцій бойовиків у Чечні відбувається небагато. А от у сусідніх республіках все навпаки. У Дагестані, Кабардино-Балкарії, Інгушетії вибухи, стрілянина, вбивства відбувається мало не щодня. Підпал будинку ФСБ у Махачкалі – не думаю, що це акція бойовиків. Очевидно, у цивільних не витримують нерви. Переважна кількість вбивств на Північному Кавказі, які вимірюються сотнями, припадають саме на Дагестан. В цій республіці було створено спеціальний навчальний центр ФСБ, де російські спецпризначенці мали навчатися специфіці ведення бойових дій в умовах гір. Такі ж центри створено в Майкопі (республіка Адигея) та в Кабардино-Балкарії. ФСБ намагається контролювати ситуацію в регіоні, але в неї це не виходить. Те, що ми спостерігаємо із року в рік, свідчить про одне: радикалізація суспільства, особливо молоді, на Північному Кавказі триває і буде тривати далі.

УТ: Якою мірою нині чеченське і сусідні суспільства є радикалізованими? Яких форм цей радикалізм набирає? Чи популярною і живучою є справа Хаттаба і Арві Бараєва?

Радикалізація у Чечні в моєму уявленні була бунтом проти старших, їхньої інертності, проти політики Росії на Північному Кавказі (не важливо, СРСР, чи навіть ще раніше, тобто Російської імперії), бунт проти Москви, і ці процеси починаються фактично із розвалом СРСР. Треба враховувати релігійний фактор. На момент початку 1990-х, коли РФ була зайнята з’ясуванням питання, демократ Єльцин, чи не дуже, на Північному Кавказі зрозуміли, що варто скористатися зручним моментом. Почалося те, що хибно було названо «ісламським ренесансом». Іслам не відроджувався на зазначених територіях заново, він просто вийшов з підпілля.

На цій хвилі в РФ і на Північному Кавказі масово з’являлася література, яку друкував незрозуміло хто і де, яка висвітлювала певні питання ісламу. Начитавшись таких «наукових праць», та чи інша особа ставала послідовником того чи іншого радикального шейха, зокрема Насіруддіна аль-Албані (Ред.: йдеться про авторитетного салафітського богослова ХХ століття). І саме вони почали закликати, що потрібно звільнитися від ярма держави, яка не визнає іслам.

Свобода думки щодо ісламського питання призвела до того, що чеченці почали абсорбувати все, що бачили. Сталося так, що молодь виступила проти старшого покоління, у якому бачила атеїстів. Дратувало молодих навіть не це, а згода їхніх батьків із радянською владою.

Цей бунт Москва фактично проморгала, не змогла проконтролювати, що відбулося на самісінькому початку 1990-х. Звідсіля і маємо радикальний іслам, тобто салафітів, отих самих, який в Росії неправильно називають вахабітами, які стали однією з головних проблем росіян на Північному Кавказі. Салафіти категорично не сприймають не мусульманську владу. Сам той факт, що Москва керує північнокавказькими територіями, уже є причиною не визнавати владу Кремля.

Та радикалізація чеченського суспільства, яку маємо сьогодні, має ту ж саму причину – політику Москви. Молодь живе в умовах повоєнної Чечні. Вона запитує, чому відбулися дві війни, чому Чеченську Республіку було зруйновано? Ті чеченці, які з Європи їдуть воювати до Сирії, або ті, що нині воюють на боці українців на Донбасі, кажуть про те, що вони хочуть довести, що на відміну від своїх батьків вони не втекли, і вони хочуть взяти реванш проти Росії. Вони хочуть завдати удару по політиці Кремля і Москви. Сьогодні, коли чеченці воюють проти ДНР і ЛНР, росіян під прапором України, вони воюють проти РФ. Чеченська молодь не готова вибачити росіянам дві війни на своїй землі.

УТ.: Чи дійсно можна говорити про те, що РФ контролює ситуацію в  Чечні і на Північному Кавказі загалом? Як цупко Рамзан Кадиров тримає владне стерно в своїх руках, і чи популярним він є серед самих чеченців?

Думаю, що Кремль не надто добре контролює Північний Кавказ. Він не надто добре розуміє ані нинішні процеси, ані те, що вже відбулося. Москва завжди діє в силовий спосіб. Увесь час чуємо: «Ми як влада наказали знищити…». Але що з того? Скільки це може тривати? Закінчується 2014 рік, а триває все це з 1999 року, другої російської війни в Чечні. Росіяни не хочуть і не вміють шукати хоч якийсь діалог. Бояться, можливо, що їх звинуватять у слабкості і боягузтві. Але кожного разу, коли вбивають когось на Північному Кавказі, у нього лишаються десятки родичів, які стають ворогами чинної системи. Ті дії, які відбуваються зараз, засвідчують безсилля, бо якби були сильними насправді, то все б уже закінчилося. Не закінчується, триває 15 років, і ще триватиме.

Серед чеченської діаспори в Європі є ті, хто хоче діалогу. Принаймні це Ахмед Закаєв, голова уряду Республіки Ічкерія. Але серед чеченської опозиції також немає одностайності, бо аж надто вона неоднорідна. Хтось хоче відновлення Чеченської республіки Ічкерія, демократичну державу на основі демократичної конституції 1992 року, варіантом якої є конституція Литви. Радикальне крило, яке проголосило створення Північнокавказького імарату у 2007 році, говорить про те, що не лише чеченське, а північнокавказьке суспільство має займатися побудовою ісламської держави. Мовляв, тільки це може порятувати від політики Москви.

Імарат Північного Кавказу – це віртуальна держава, символ боротьби ісламського крила спротиву проти Росії. 1999 року ті північнокавказці, які допомагали чеченцям, питали, а чому вони присягають президенту Ічкерії? Чому воюють за незалежну Чечню, а не за незалежний Північний Кавказ? 2007 року, після вбивства чергового наступника Масхадова Абдул-Халіма Садулаєва, до керівництва в опозиційній ЧРІ прийшов Доку Умаров, який вирішив змінити базу ЧРІ на базу ісламської держави. Цим самим він враховував інтереси усіх народів Північного Кавказу. Історичний досвід такої держави існує – це держава імама Шаміля, а згодом це був емірат Узун-Хаджи Салтінського. Ісламська держава – це не Талібан в Афганістані. Прикладом модерністського підходу до такого типу держави є ОАЕ. Сама ідея не така страшна, бо йдеться не про середньовічну державу. Більше її бояться в Москві.

УТ: У війні на сході України чеченці воюють з двох сторін. Наскільки ідея іти воювати за інтереси Росії в Україні серед пересічних чеченців є нині популярною?

Я не заперечую той факт, що на Донбасі чеченці є. Хіба що можу сказати, що їх там не так уже й багато. Подекуди в українських ЗМІ можна було знайти інформацію, що точиться війна з Чечнею, а не з Росією. Аж занадто багато уваги декільком десяткам чеченців.

Ті чеченці, які воюють під російським прапором, поділяються на дві категорії. Є ті, що служать в російській армії в Чечні. Нині там є три бази – у Ханкалі, Борзої і Шатої. Всюди там служать чеченські контрактники. Мені вдалося поговорити з одним із них, пораненим. «Звідкіля мені було знати 4 роки тому, коли я підписав із російською армією контракт на 5 років, що 2014 року буде війна в Україні?» - відповів він на моє запитання, якого чорта він поліз на Донбас. Ці чеченці опинилися в Україні за наказом Міністерства оборони РФ, разом із своїми військовими частинами. Вони не хочуть воювати в Україні, намагаються усіма доступними шляхами втекти. Я знаю, що платять шалені гроші, аби повернути цих осіб назад, до Чечні. Ця група не має жодного інтересу лишатися воювати під російським прапором і за російські інтереси на Донбасі.

Не всі чеченці – кадирівці. До їхньої категорії належать ті, хто в Чечні служить у МВС. Довгий час українців обманювало те, що батальйон «Восток», який воює на російському боці на Донбасі, мав саме таку назву. Вважали, що це чеченський батальйон «Восток». Зрештою виявилося, що це осетинське військове з’єднання. Президент Північної Осетії місяць тому нагородив тамтешніх бійців державними нагородами за участь у бойових діях під Донецьком.

Чеченський батальйон «Восток» був розформований 2008 року, через три тижні після Грузинської війни. Його відправили до Грузії, аби створити там атмосферу жаху. Сталося абсолютно навпаки: ті, кого вважали бандитами-зарізяками, обороняли цивільне грузинське населення від осетинів, давав першим шанс евакуюватися. За це їх і розформували, і добре, що так.

Зі слів осетинів, які воюють на сході України, кадирівці з’явилися на Донбасі наприкінці серпня цього року. За моєю інформацією, це відповідає дійсності, бо до згаданого моменту на Луганщині і Донеччині перебували чеченці, що служать в російській армії. Кадирівці вивісили два відео звернення, де на російській і чеченській мовах йдеться конкретно про те, що вони прийшли задля того, аби покарати тих чеченців, які воюють під українським прапором. Також кажуть вони про те, що їхня мета – захопити в полон Ісу Мунаєва, керівника Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, який воює на стороні України. Сам Мунаєв у дуже жорсткій формі виступив і підтвердив, що він воює на стороні України для того, аби звести рахунки із Росією.

Бачив я багато повідомлень про те, що під Донецьким аеропортом загинуло більше 50 чеченців. Серед них, як виявилося, було лише двоє, чиї прізвища були чеченськими. Усі інші – росіяни. Українцям дійсно важко відрізнити, де чеченці, а де – інші вихідці з Північного Кавказу. Бородань з Кавказу може бути осетином, дагестанцем абощо.

УТ.: Який резонанс агресія Росії проти України має на Північному Кавказі і в Чечні? Поділіться своїм прогнозом, у що вона може вилитися, зокрема і для самих північнокавказців?

Чеченці пережили дві війни, знаємо, як то воно. Події в Україні не можуть не позначитися на Північному Кавказі, тому що і там Росія втрачає свій авторитет. Кожний день російської агресії, існування ЛНР і ДНР веде до того, що Росія падає, і падає стрімко. Вона весь час намагалася встати з колін, але нині, мені здається, лежить обличчям в грязюці. Усе нею зроблене за останні 9 місяців лишиться не лише у свідомості українців. Ви нарешті зрозуміли, що слов’янське братерство – це пшик.

Україна все більше стає реальною, а українці – справжніми громадянами своєї держави. До останнього часу,мені здається, незалежність, державність, мова – все це для вас було грою. Сьогодні ви стали українцями насправді, усвідомили, що ви відрізняєтесь. Так, до вас у світі є величезна симпатія, але ви лишаєтеся зі своєю бідою сам-на-сам. І усьому світу ви показуєте, що ви можете протистояти російській агресії і перемагати. Це позначається також і на інших – тих, хто живе на Поволжі, у Сибіру. Всі вони бачать, що сьогодні Росія, яка стверджує, що може завоювати увесь світ, тупцяє біля воріт Донецького аеропорту. Сама по собі Росія являє себе світові у дуже негативній формі, що позначиться і на настроях її громадян.

На жаль, анти пропаганда працює в Росії дуже кепсько. Дуже багато важать символічні дії окремих осіб. Те, що руфер Мустанг розмалював у синьо-жовтий колір зірку на висотці у центрі Москви, те, що на Сахаліні вивісили український прапор, діє набагато краще, ніж мільйони репортажів з України. Того сміливця, який пофарбував зірку, треба пам’ятати завжди. У Москві почали розуміти, чому з Росією відбувається те, що відбувається. Все це підштовхує думати, бо в Росії не думають, а чекають, що скажуть з Кремля.

Те, що Україна стала справжньою державою, дає такий шанс і іншим стати суверенними і незалежними. Для України в цій війні рецепт один – лише вона сама може перемогти агресора. Не мрійте, що хтось із Заходу вам у цьому сильно допоможе. Те, що відбувається вже декілька місяців під Донецьком, показує, що українська армія активно формується. Це буде бойова армія, а не маріонетка за типом європейських. Також вам треба було позбутися усіх генералів, які навчалися в російських військових академіях, і служили в російському генштабі. Ці люди ніколи не дозволять вам виграти війну проти російської армії. Справжні генерали - ті, хто зараз воює і отримує досвід на сході України. Вони будуть вигравати битви і боронити Україну, а не ваш міністр оборони, який уважно слідкує за тим, а чи не дзвонять йому з Москви. 

Біографічна нота:

Майрбек Вачагаєв – чеченський історик і дисидент, колишній постійний представник президента Чеченської Республіки Ічкерія Аслана Масхадова в Росії. Нині мешкає у Франції. Редактор лондонського журналу «Caucsus Survey», та французького онлайн-видання "PROMETHEUS". Старший науковий співробітник Джеймстаунської фундації (The Jamestown Foundation). Президент Асоціації кавказьких студій в Парижі.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено