Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 листопада, 2014   ▪   Майкл Бініон   ▪   Версія для друку

Війна чуток

Передумов для цинічної домовленості, за якою Україну обміняли б на Іран, не існує
Матеріал друкованого видання
№ 46 (366)
від 13 листопада, 2014
Війна чуток

Чи домовляються держави про те, щоб давати одна одній цілковиту свободу дій в одній частині світу в обмін на можливість безперешкодно дбати тільки про свої інтереси в іншій? Деякі коментатори у США висловлюють підозру, що Москва грає на рішучому намірі Обами дійти консенсусу з Тегераном і погрожує саботажем будь-яких угод, якщо Вашингтон протистоятиме агресії Росії в Україні.
Цього тижня у New York Times з’явилося припущення, що Владімір Путін спритно маніпулює труднощами, на які наштовхується Америка у спробах досягти домовленості з Іраном про зупинку його ядерної програми, пропонуючи тиск на нього з боку РФ. В обмін на це, як стверджує видання, господар Кремля чітко дає зрозуміти, що сподівається на відсутність будь-якої реальної протидії західних країн у разі, якщо він вирішить спрямувати російські війська, зосереджені вздовж українського кордону, на допомогу сепаратистам, а то й узагалі, не виключено, на захоп­лення контролю над рештою території України.

Якщо це справді так, то лютуватиме не лише Київ, а й більшість столиць Західної Європи. Адже йдеться про повернення до цинізму та політики балансування на межі збройного протистояння часів холодної війни. Це означає, що дві повоєнні супердержави й надалі ведуть смертельну боротьбу за владу. А ще це відкине світ назад до часів, коли Москва й Вашингтон ділили його між собою на сфери впливу, затято протидіючи будь-якому втручанню у свої орбіти, але дивлячись крізь пальці на будь-які дії протилежної сторони щодо її сусідів.

Іще від моменту Ялтинської конференції 1945 року Сталіна, Черчилля й Рузвельта звинувачували в поділі світу на сфери впливу. Три союзники у Другій світовій домовилися про те, що Радянський Союз матиме свободу дій у Східній Європі, але не приходитиме на допомогу комуністичним силам у країнах Заходу. Тож, попри застереження Черчилля про те, що посеред Європи опускається залізна завіса, Захід мало що робив, аби запобігти насадженню комуністичних режимів у Польщі, Чехословаччині та інших країнах, окупованих радянськими силами після поразки Німеччини. Натомість Москва раптом покинула напризволяще грецьких комуністів у 1945 році (а вони під час тамтешньої громадянської війни були за крок до перемоги), бо їхню країну вже приписали до Заходу. Відтак останній міг безперешкодно забезпечувати зброєю і підтримкою сили, необхідні для поразки комунізму в Греції.

Жоден західний уряд не толеруватиме відкритого вторгнення Росії в Україну – за будь-яку ціну

Чи укладають схожі домовленості тепер? Сьогодні важко навіть припустити, що влада якоїсь західної країни відверто братиме участь у таких оборудках. Це суперечило б усім принципам права на самовизначення для суверенних націй.

А ще піддало б сумніву всі повоєнні кордони, які, згідно з доктриною ООН, не можна змінювати силою. І сигналізувало б, що світові потуги досі безкарно втручаються у справи менших держав у обхід урядів, які теоретично мають бути їхніми союзниками.

Поганий мир

Насправді таких домовленостей від часів Ялтинської конференції було чимало. Холодна війна так і не стала гарячою, бо кожна сторона визнавала інтереси іншої. НАТО обурювалося вторг­ненням радянських військ до Східної Німеччини в 1953 році, Польщі та Угорщини в 1956-му й Чехословаччини в 1968-му, але ніколи не чинило повноцінного воєнного опору цим збройним радянським інтервенціям. Так само й Сталін підтримував і озброював комуністів під час громадянської вій­ни в Кореї, але не противився поділові країни на комуністичний і некомуністичний режими. Аналогічно був переполовинений В’єтнам. А того єдиного разу, коли СРСР таки спробував кинути виклик Америці в її ж таки «сусідстві» (розмістивши ядерні ракети на Кубі), світ опинився на порозі атомної війни.
Москва й Вашингтон боролися за вплив і в інших сферах, цинічно намагаючись скористатися зі слабкостей суперника. 1979 року США переймалися іранською революцією і захоп­ленням американських заручників у посольстві в Тегерані. Саме тоді Брєжнєв розпочав інтервенцію Радянського Союзу в Афганістані, розраховуючи на те, що увага Сполучених Штатів цілком зосереджена на спробах звільнити своїх заручників і вони не забезпечать збройної підтримки силам, які виступили проти комунізму.

Читайте також: Погляд на Україну із Празького града

Іран, здається, справді кілька разів був об’єктом аналогічних огидних розрахунків.

У 1980-х роках господар Білого дому Рональд Рейґан украй перейнявся загрозою американським інтересам у Центральній Америці, що походила від сандіністської революції в Нікарагуа. Високопосадовці президентської Адміністрації США таємно сприяли переправленню зброї до Ірану в надії, що гроші від її оплати потраплять до контрас – бойовиків, котрі воювали проти сандіністського уряду в Нікарагуа. Це робилося для того, щоб Рейґану не довелося задіювати війська США для інтервенції в країну, а раніше Конгрес заборонив передачу американських коштів для контрас.

Оборудку викрила американська преса, що спричинило найбільший скандал за час перебування Рейґана при владі. Цей випадок трактували як приклад політичної лицемірності й зраду принципів США. Усіх відповідальних за ідею звільнили й судили.

Чи може зараз існувати між Росією та Америкою такого роду таємна домовленість? Зрозуміло, що Адміністрація Обами відчайдушно прагне укласти з Тегераном угоду стосовно іранської ядерної програми, перш ніж 24 листопада добіжить кінця відведений на це час. Відновлення дипломатичних відносин з Іраном не тільки значно полегшило б Америці пошук союзників та симпатиків у війні проти терористів «Ісламської держави» в Іраку й Сирії, а може, й допомог­ло б переконати Іран припинити фінансування та підтримку режиму сирійського президента Асада. Тоді з останнім можна було б пробувати домовлятися про завершення конфлікту в Сирії.

Читайте також: У ведмежому куті

Наразі в Обами варіантів вирішення близькосхідних проблем небагато. Відкриту інтервенцію не підтримує американська громадськість, а Конгрес, де домінують республіканці, ветує будь-яку спробу замирення Ірану. Вашингтон має обмежені можливості впливу на Тегеран. А Москва, яка постачає паливні елементи для ядерних реакторів останнього, використовуваних із цивільною метою, могла б на нього натиснути, щоб він прийняв умови угоди щодо припинення його ядерної програми. Тоді Америка й Росія мали б привід разом скликати чергову женевську конференцію щодо врегулювання сирійського конфлікту, яка посприяла б припиненню обома сторонами бойових дій у цій близькосхідній країні.

Прорахунки Путіна

Однак російський президент не робив би цього просто так. Його ціна – здача Заходом України? Насамперед для тамтешніх держав вона не така й велика. У них майже не видно підтримки примусу Росії повернути Києву Крим. А оскільки Україна не є членом НАТО, Америка чи її західні союзники юридично не зобов’язані допомагати їй у протистоянні дедалі активнішій інтервенції РФ на Сході. Треба сказати також, що на відміну від Польщі Україна не має сильного лобі у Вашингтоні. Окрім того, там утомлено визнають, що до цілковитої демократії, прозорості влади й економічних реформ Києву ще далеко.

Читайте також: Ключ від європейського серця

Але якщо Путін і розраховує на це в Москві, то, найімовірніше, виявиться, що він помиляється. Жоден західний уряд не толеруватиме відкритого вторгнення Росії в Україну – за будь-яку ціну, адже сьогодні він не сприйняв би такої цинічної домовленості чи повернення до політики холодної війни. І потреби в цьому немає. Росія не в тому становищі, щоб піднести Іран американцям на тарілочці: Москва може ускладнити досягнення згоди між Заходом і Тегераном, але, врешті, будь-яка домовленість залежатиме від іранської внутрішньої політики та наслідків західних економічних санкцій.
Водночас Захід зрозумів, що обмеження, застосовані проти Росії, вже ефективніші й болючіші, ніж сподівався Путін. А їх іще й можна без проблем розширити, що поглибить економічну рецесію РФ. Це, може, й не змінить дій Путіна: він пишається тим, що жоден тиск не здатен вплинути на його політику й більшість росіян наразі підтримує кроки свого лідера в Україні. Але суворіші санкції Заходу негативно позначаться на рівні життя в Росії, штовхнуть рубль до девальвації, а подорожі за кордон стануть для росіян небаченою розкішшю, і це точно зумовить невдоволення президентством Путіна.

Тож передумов для цинічної угоди, за якою Україну «злили» б заради Ірану, не існує. Звинувачення Адміністрації Обами в тому, що вона розмірковує над такою негласною домовленістю, напевне, ґрунтуються на загальнопоширеному розчаруванні в лідерстві США як серед американців, так і серед їхніх союзників, і в сприйнятті Обами як слабкого президента, який більше не має внутрішньої підтримки для будь-яких рішучих дій за кордоном. Спекуляції із приводу того, що Вашингтон готовий пожертвувати Києвом, цілком можуть бути частиною «війни чуток» проти президентства Обами, яка зараз набирає розмаху після програшу його партії в Сенаті республіканцям. Якщо Путін гадає, що змусить Захід дивитися крізь пальці на дальшу інтервенцію Росії в Україну, він, швидше за все, вкотре прорахується.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
  • Тривала епопея з призначенням очільника Державного бюро розслідувань добігає свого кінця. Конкурсна комісія, яка понад рік проводила відбір кандидатів на посади голови Держбюро і його заступників, нарешті визначилася із прізвищами.
    17 листопада, Станіслав Козлюк
  • Чому реалізація невеликих регіональних проектів із європейськими країнами може бути ефективнішою, ніж стратегічне «тупцювання на місці»
    17 листопада, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.