Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 листопада, 2014   ▪   Едвард Лукас   ▪   Версія для друку

«Ввічливі чоловічки» Росії на Заході

Чому Європа є легкою здобиччю для російських шпигунів
Матеріал друкованого видання
№ 44 (364)
від 30 жовтня, 2014
«Ввічливі чоловічки» Росії на Заході

Арешт двох російських шпигунів цього місяця у Польщі шокував увесь світ. Найскандальнішим відкриттям став масштаб присутності росіян у міністерстві оборо­­ни Польщі: заарештовано високопоставленого офіцера та юри­­ста з подвійним російсь­­ко-по­­ль­­ським громадянством, що виявився його спецагентом. Однак, коли замислитися, по-справж­ньому шокувати має інше. Польща з її категоричною зовнішньополітичною позицією та великим оборонним бюджетом є ключовим об’єктом російської розвідки. Очевидно, що Кремль матиме якісь успіхи. Вражає те, наскільки мало російських шпигунів попадаються й притягуються до відповідальності.

Успішне викриття агентів у Польщі – це крапля в морі. На думку західної контррозвідки, Ро­­сія має сотні розвідників у Європі, що керують роботою тисяч агентів. Серед них є такі, що працюють за гроші і добре розуміють, чим займаються (американська розвідка називає їх «свідомими»). А є й такі, що через власну наївність чи ілюзії й гадки не мають, що насправді працюють на Кремль.

Часом російські шпигуни під офіційним прикриттям працюють у посольствах та інших дипломатичних установах, але найчастіше це – бізнесмени, науковці або навіть студенти. Деякі з них – «нелегали», що мають фальшиві документи, видаючи себе за громадян іншої країни. Дехто не приховує свого російського походження і замовчують лиш те, що їхня професійна діяльність – прикриття шпигування.

Владімір Путін, який і сам колись був радянським розвідником, вкрай небайдужий до розвідувальних даних. Він не шкодує грошей на три російські розвідувальні служби: Службу зовнішньої розвідки, Федеральну служ­­бу безпеки, що здебільшого спеціалізується на внутрішніх загрозах (зокрема й тих, які створюють росіяни, що мешкають за кордоном) та Головне розвідувальне управління (ГРУ).

Європа – шпигунський оплот цих служб. Можливість вільно пересуватися Шенгенською зоною дозволяє розвіднику жити в одній країні, керувати роботою агентів у другій та зустрічатися з ними на території третьої держави. Замість того, щоб розвивати свою діяльність під носом, скажімо, французької контррозвідки, російський шпигун у Мюнхені може сісти на потяг і зустрітися зі своїм французьким інформатором у Люксембурзі. Деякі країни Шенгенської зони є членами НАТО, а деякі (зокрема Австрія) – ні. У деяких країнах працюють ефективні та відповідаль­­ні служби контррозвідки. Деякі (знову ж таки Австрія) не переймаються іноземними шпигунами, хіба тільки якщо їхня діяльність має безпосередній вплив на країну.

Шпигунство допомагає виявляти корумпованих політиків та чиновників, а через них – найбільш вразливі до російського впливу сфери бізнесу

Трапляються винятки – наприклад, Естонія за останні чотири роки викрила, притягнула до відповідальності та ув’язнила чотирьох російських шпигунів. Однак більшість країн Європи не докладають особливих зусиль у полюванні за російськими агентами, а отже й рідко досягають успіху на цій ниві. Коли шпигуни таки попадаються, їх рідко притягають до відповідальності, а агентів, що потрапляють за ґрати, зазвичай швидко звільняють.

Проблеми є на будь-якому рівні. Європейська контррозвідка недофінансована, а часто й деморалізована. У більшості країн Західної Європи головним політичним пріоритетом після 11 вересня 2001 року став контртероризм – насамперед протидія ісламсь­ко­­му екстремізму. Відеозаписи, де демонструється, як джихадисти, що народилися на Заході, стинають голови європейцям чи американцям, шокують громадсь­кість набагато більше, ніж повідомлення про підривну діяльність росіян чи нав’язування їхнього впливу на Заході. Та це не єдина перешкода. У багатьох посткомуністичних країнах можливість прослуховування телефонів і перегляду чужої електронної переписки втягує шпигунів у внутрішньополітичні інтриги. Крім того, викриття шпигунів завжди і всюди було непростою політичною проблемою. Хоч би як чудово виконували свою роботу контррозвідники, такі справи псують репутацію країни. Неодмінно виникають питання щодо недосконалості системи безпеки, що дозволило противнику розвинути шпигунську діяльність.

Крім того, більшість європейських політиків не хочуть втягуватись у відкриті сварки з Кремлем. Деякі країни, наприклад Фінляндія, мають давнішні угоди з Росією щодо нерозголошення шпигунських конфліктів. Не секрет, що Греція приязно ставиться до російської розвідки. Туреччина має власні способи врегулювання відносин з Росією. Південноєвропейські країни, такі як Іспанія, Португалія та Італія, не поділяють занепокоєння своїх північних сусідів: Росія далеко і не може становити їм загрози.

Поганий приклад заразливий

Ще один фактор: протягом ос­танніх десяти років, в той час, як російська зірка заяскравіла, а американська потьмяніла, чимало країн колишнього комуністичного блоку – зокрема Болгарія, Хорватія, Чехія, Угорщина, Словаччина і Словенія – відходять від своєї колись сильної проатлантичної орієнтації, намагаючись пристосуватися до життя у світі, де гарантії колективної безпеки вже не видаються надійними.

Прикладом може бути дивовижна історія в’язничного психолога індонезійсько-російського походження Роберта Рахарджо. Якби якийсь сценарист запропонував подібну історію, у Голівуді, певно, вирішили б, що в нього надто бурхлива уява. Рахарджо переїхав до Праги 1992 року, а 2003 російські спецслужби завербували його на Криті. Він керував шпигунською мережею у чеському міністерстві оборони через подругу – майора Владіміру Одегналову. І вона, і він були одружені, але Владіміра водночас мала близькі стосунки з трьома чеськими генералами: Йозефом Седлаком – колишнім військовим високопосадовцем та війсь­­ковим представником Чехії при Вищому командуванні НАТО у міс­­ті Монс (Бельгія); Йозефом Прокшем – колишнім першим заступником начальника генерального штабу країни, а раніше – головою військової розвідки, і Франтішеком Грабалом – війсь­ковим радником чеського президента. Ці троє заперечують інформацію щодо інтимних зв’я­зків із Одегналовою або передачі їй секретних даних, але всі вони подали у відставку невдовзі після того, як розгорівся скандал.

Читайте також: Погляд на Україну із Празького града

Однак сподіваних новин про блискавичний успіх чеської розвідки справа не принесла. Американські та інші спеціалісти у цій справі були неприємно вражені тим, що Рахарджо дозволили втекти, перш ніж його встигла заарештувати чеська контррозвідка (Служба безпеки та інформації), яка розслідувала діяльність шпигуна. Втеча Рахарджо восени 2010 року видавалася добре спланованою. Він запросив дружину і дітей до празької піцерії, де, сидячи за столиком, написав на серветці записку – мовляв, у мене проблеми, потрібна твоя допомога, відвези мене в таке-то місце. Дружина доставила Рахаджо до колишньої радянської авіабази, розташованої у віддаленій лісовій зоні. Він вийшов з машини і попрямував у лісосмугу, де на нього вже чекали. Відтоді Рахарджо регулярно спілкується з дітьми через Skype й мешкає, як гадає його родина, десь у Росії. Загадкою лишається його легка втеча – чи то його попередила своя людина з контррозвідки, як гадають спеціалісти, чи то чеська служба безпеки дозволила йому виїхати з країни, аби уникнути політичної компрометації чеських державних служб.

Виправданням для посткомуністичних держав можуть слугувати численні подібні історії у Західній Європі. Німецького високопосадовця, який працював із таємними матеріалами в НАТО, спокусила жінка, що мала зв’язки з російською розвідкою. До відповідальності його не притягнули, а лише перевели на іншу посаду в охопленій війною ісламській країні, де йому було б складно пиячити чи бігати за жінками. 2009 року поляки упіймали в себе «крота» ГРУ Тадеуша Юхневича, але достроково звільнили, коли Варшава намагалася перезавантажити відносини з Росією.

Нині, схоже, умови для російських шпигунів погіршуються. 2010 року арешт десяти «нелегалів» у США започаткував «білу смугу» у роботі західної контррозвідки. Це частково пов’язано із тріумфом ЦРУ, що успішно завербувало та ввело до Служби зовнішньої розвідки Росії полковника Александра Потєєва. Після його втечі з Росії у червні 2010 ро­ку – коли йому вдалося уникнути переслідування та, відповідно, викриття – було затримано найбільшу у Північній Америці мережу російських шпигунів, зокрема Анну Чапман та ще дев’я­тьох агентів, серед яких були і ветерани, і початківці. Ця операція принесла чимало здобутків – американська розвідка змогла передати цінну інформацію своїм партнерам у Канаді, Європі та ін.

Німецька контррозвідка мо­же похвалитися арештом подружжя Андреаса і Хайдрун Аншлаг – двох російських нелегалів, які мешкали в Німеччині з фальшивими документами, виданими корумпованим австрійським чиновником. Їх упіймали у жовтні 2011 року, коли вони таємно передавали інформацію через радіозв’язок, а тоді засудили до шести і п’яти років ув’язнення відповідно. Нідерландська контррозвідка, що дрейфувала через політичні моменти (тамтешній уряд був ласий до торгівлі і як вогню боявся компрометуючих скан­­далів) досягла великого ус­­піху у квітні 2013 року. Дипломат на ім’я Раймонд Путерай потрапив за ґрати на 12 років за передачу натівських документів російському керівництву.
Датська контррозвідка також вирішила всерйоз зайнятися російським шпигунством. 2010 року було заарештовано фінського професора Тімо Ківімякі, який викладав у Данії. Його притягнули до відповідальності за вербування агентів: Ківімякі повідомляв російським кураторам іме­­на студентів, які у майбутньому могли б виявитися корисними об’єктами вербування. Як стверджувало обвинувачення, росіяни платили йому за цю інформацію. Однак засудження професора викликало хвилю обурення: багатьом європейцям важко було зрозуміти, як можна бути шпигуном – причому досить шкідливим – не маючи доступу до таємної інформації. Ківімякі було засуджено до невеликого покарання без позбавлення волі, після чого він повернувся до Фінляндії й продовжив викладати, спеціалізуючись на конфліктології.

Читайте також: У ведмежому куті

В Угорщині викрити діяльність російської розвідки вдалося рішучому журналістові. Зайнявшись розслідуванням діяльності впливового праворадикала з туманною біографією Бели Ковача, Андраш Дежьо з журналу Index довідався, що дружина Ковача, росіянка Світлана Істохіна була, вочевидь, агентом російської розвідки, а сам політик – біологічним сином кагебешника, який у радянські часи працював в Угорщині. Колишнім чоловіком Істохіної був японець, що спеціалізувався на ядерній фізиці, а пізніше – австрійський гангстер (самій Світлані напрочуд швидко вдалося отримати паспорт цієї країни). Ковач забезпечив свою ультранаціоналістичну партію «Йоббік» коштами з невідомих джерел та сприяв її дедалі більшому прокремлівському ухилу. Служба розвідки повідомила Дежьо, що з 2009 року спостерігає за Ковачем через його зв’язки з Росією. Для того щоб притягнути Ковача до відповідальності, необхідно було домогтися зняття з нього депутатської недоторканності.

Європа спить. Прохання не турбувати

Незважаючи на ці захопливі й подеколи шокуючі історії, європейську громадськість важко переконати в тому, що російське шпигунство становить загрозу. Коли після невдалого путчу у серпні 1991 року розвалився Радянський Союз, британські керівники розвідувальних служб розпивали шампанське у своєму штабі на вулиці Вайтголл, щоправда святкування було передчасним. Насправді протягом ос­танніх 25 років російське шпигунство не лише сягнуло рівня часів «холодної війни», а й перевершило його. Російські агенти використовують і старі кагебешні прийоми, і новими не гребують. Крім того, суттєво розширилася мережа потенційних об’єктів російського шпіонажу, а західні можливості протидії різко зменшилися. Загалом російський шпіонаж – головний інструмент Кремля для проникнення і маніпулювання Заходом.

Небезпечність цієї ситуації стає очевидною, якщо порівняти з періодом «холодної війни». У ті часи радянська загроза була головним пріоритетом західних служб безпеки. Тоталітарна диктатура становила екзистенційну загрозу для нас. Будь-який радянський відвідувач Заходу викликав підозри, за ним потрібно було ретельно стежити – й зазвичай стеження таки мало місце. Культурні й торгівельні зв’язки зі світом за «залізною завісою» були обмежені. Така людина як Анна Чапман (дочка високопосадовця російської розвідки) жодним чином не могла б так вільно пересуватися з Москви до Лондона і Нью-Йорка, не викликаючи при цьому підозр.

Протягом більш як 20 років Захід дбав про інтеграцію Росії – дипломатичну, фінансову, економічну та інституційну. Ті, хто творив західну політику, справді визнавали (і часто запізно), що Росія – авторитарна клептократія. Багато хто зробив висновки (часто неохоче й невпевнено), що Росія – реваншистська держава, яка погрожує своїм сусідам. Однак мало хто готовий зрозуміти всю серйозність загрози та усвідомити її пріоритетність. Це лише одна із багатьох загроз. Та й Захід досі вважає Росію важливим партнером у вирішенні багатьох проблем – зокрема тероризму.

Найскладніше воювати зі шпи­­гунством у деяких країнах колишнього комуністичного бло­­ку. Після 1989 року Захід надто захопився своїм тріумфалізмом у країнах колишньої радянської імперії. Тимчасом КГБ створив на руїнах колишніх структур нові мережі і ресурси, які мали прислужитися у майбутньому, а також подбав про збереження ком­­промату, що дістався у спадщину від радянських часів, для шантажування потенційних інформаторів. Крім того, у багатьох країнах політичні та економічні зміни виявилися поверховими або тимчасовими. Хватка путінізму нині відчутна в різних країнах від Балтійського до Чорного моря, де політики тішаться тісним переплетенням бізнесу і політики, дешевим газом та легкими грошима, що йдуть укупі із кремлівськими зв’язками, а також можливістю використовувати та зловживати бюрократією у боротьбі з опонентами.

Читайте також: Всі за одного?

До того ж, з огляду на неспроможність нових країн-членів ЄС організувати ефективну роботу контррозвідки там, де вона найбільше потрібна, до них прибуває цілий табун «троянських коней», яких гостинно стрічають західні альянси, держави, служби та агентства. Можливо, російську розвідку не надто цікавлять подробиці планування у сфері безпеки, скажімо, у Словаччині. Однак словацький чиновник у Брюсселі – західному центрі прийняття рішень – безцінний актив.
Яскравим прикладом є спра­­ва найбільш шкідливого в історії НАТО шпигуна – високопосадовця естонського міністерства оборони Германа Сімма. Це був парадокс: Естонія заслужено вважається взірцевою серед інших колись підконтрольних СРСР країн. Вона має динамічну економіку, інноваційні інституції з якісним управлінням та когортою лідерів, що дійсно справляють враження. Маленьким, але професійним службам безпеки та розвідки Естонії довіряють західні партнери, особливо британська МІ6 та американське ЦРУ. Однак саме тому, що Естонія користується такою довірою, Сімм виявився особливо шкідливим зрадником. Він проходив стажування у Воєнній розвідці Великої Британії на супертаємній базі Чіксендз поблизу Лондона, а також координував трансформацію естонської системи безпеки відповідно до стандартів НАТО. Звісно, Росію цікавила Естонія, однак набагато більше – подробиці фізичної безпеки та криптографічного захисту НАТО.

Сімма піймали 2010 року й засудили до 13 років ув’язнення. Цікаво, що його куратором був російський розвідник, який за допомогою фальшивого бразильського свідоцтва про народження отримав португальське громадянство та керував консалтинговою компанією у Мадриді під ім’ям Антоніо Ґраф. Це класичний приклад того, що Росія використовує Європу як єдиний шпигунський простір.

там, де не працює сила

Розвідка – головний засіб просування Росії на шляху до м’якого домінування у стратегічно важливих країнах Європи, при цьо­­му сьогодні її методи зводяться швидше до корупції і пропаган­­ди, ніж до суворого контролю за радянських часів. Шпигунство допомагає виявляти корумпованих політиків та чиновників, а через них – найбільш вразливі до російського впливу сфери бізне­­су, а також нейтралізувати інституційні ресурси протидії – на кшталт надійної та ефективної служби безпеки.

Східноєвропейців хвилюють насамперед ці можливості Росії, однак їхні застереження лишаються без уваги. Країни Заходу зазвичай недооцінюють потенціалу російських служб розвідки. Останні – дуже часто дійсно марнотратні, корумповані, бюрократичні, невигадливі та просякнуті кумівством установи. Однак російські спецслужби мають деякі великі переваги. Перш за все, пріоритетом їхньої діяльності є підривання позицій та проникнення до суспільного середовища країн Заходу. А от країни Заходу таким не переймаються.

Ще одна перевага – довгострокове планування. Для західної розвідки шпигунство диктується обставинами. Куратори шпи­­гунів вкладають ресурси у сфери, що цікавлять їхніх політичних босів, і нехтують рештою галузей. Протягом майже 20 років Росія не була пріоритетним напрямком для Заходу, а особи, які цим переймалися, ризикували – а іноді жертвували – своїми кар’єрами.

Російське шпигунство працює за різними принципами. Відповідні установи витрачають чимало коштів і часу на довгострокові активи, особливо не перей­маючись негайними результатами. Завербований датський студент-відмінник може виявитися корисним лише через 20 років. Однак тоді наслідки його роботи будуть руйнівні. Росія також майстерно проводить операції «під чужим прапором» (відповідно до шпигунської термінології): об’єкт вербується нібито для інших цілей – наприклад, рухів на захист екології або проти доступу урядів до персональних даних в інтернеті.

Великі ресурси та цинічна винахідливості роблять російське шпигунство перевертнем, що час­­то змінює подобу, постаючи то на позір законною енергетичною компанією, то допитливим студентом нібито з країни-члена НАТО, то привітним працівником російського посольства, то незалежною благодійною організацією, що пропонує щедре фінансування охочим провести правильне дослідження, то старанною секретаркою, то португальським бізнес-консультантом…
Це забезпечує Росію, як кажу­­ть американські теоретики розвідки, «природнім потенціалом», тобто можливістю працювати під маскою законної компанії або організації. У той час як західні спецслужби у таких випадках стикаються із колосальними законодавчими та бюрократичними перешкодами, росіянам усе обходиться легше.

Природній потенціал забезпечують не лише російські компанії за кордоном, а й іноземні підприємства, що мають інвестиції чи представництва в Росії. Особи, яких вони наймають як місцевих працівників, а тоді відправляють у закордонні відрядження, можуть бути відданими працівниками компанії або призначеними зверху чи то за принципами кумівства, чи то з огляду на заплановану таємну роботу, а може й з обох причин. У разі незадовільних результатів, удосталь кадрів для будь-яких потреб може забезпечити російська діаспора.

Усі ці переваги суттєво переважують будь-які зазначені вище успіхи Заходу. Після «холодної війни» правила гри змінилися на користь Росії. Кремлівські шпигуни вільно проникають у західні передмістя, нічне життя, «мозкові центри» та консалтингові компанії, активно використовуючи природню довіру та колегіальність відкритого суспільства. Росія переплюнула Захід у Європі, причому це стосується як слабких та наляканих країн «нової» Європи, так і самовдоволених багатих країн Європи «старої».

Що далі?

Важко сказати, як змінити цю ситуацію. Вочевидь, практики часів «холодної війни», коли між Сходом і Заходом пролягав майже непрохідний кордон і ретельним перевіркам підлягали навіть найнижчі урядові та державні посади, вже не відродити.

Найбільш ризикованим аспектом західної ментальності є сприйняття контррозвідки, кримінального правосуддя, фінансового контролю, відкритості лобіювання та вимог гласності стосовно власників ЗМІ як окремих сфер. Росія натомість здійснює свої операції, вільно експлуатуючи усі інституції. Тож, з огляду на багатовимірність загрози, служби, які торкаються цих сфер, повинні об’єднати зусилля.

Наприклад, Анна Чапман мала таємничого колегу, невинного електрика з маленького містечка англійського графства Кент, відомого під іменем Стівен Саґден. У своїй операції, що, вочевидь, передбачала відмивання грошей для зімбабвійських біз­нес-партнерів батька Анни, спільники використовували адресу передмістя Дубліна. Адреса використовувалася без відома і згоди її власників. Однак ані британська, ані ірландська влада не зацікавилися цією обставиною. Грошей вкрадено не було, а отже справа не стосується поліції. З точки зору британської розвідки, це «нерозкрита спра­ва»: Анни Чапман вже немає, а отже й підстав перейматися минулими подіями.

Що ми можемо зробити? – Змінити ганебну обстановку безкарності, що так спрощує життя путінським розвідникам. Естонія подала чудовий приклад: рішучо взялася за полювання на шпигунів та притягнення їх до відповідальності, не зважаючи на потенційно компрометуючі наслідки таких дій. Інші країни посміювалися з Естонії через її прорахунки, однак насправді готовністю естонців не приховувати свої помилки можна захоплюватися. Можливості стратегічно важливих країн у сфері викриття та арешту російських шпигунів суттєво різняться. Естонія, населення якої складає лише один мільйон осіб, упіймала та посадила за ґрати чотирьох російських шпигунів – більше, ніж Німеччина з її 80-мільйонним населенням. Чехія (населення – десять мільйонів осіб) не посадила жодного шпигуна. Так само слабенькі результати на цій ниві показали такі країни, як Польща, Словаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія і Хорватія.

У той час, як брак судових процесів сприяє безкарності, успішні випадки засудження винних змінюють громадську думку. У своїй професійній та громадській діяльності люди мають звертати увагу на питання, з якими до них звертаються, а надто на пропозиції грошової винагороди в обмін на інформацію. Коли немає чим ризикувати, більшість може відповісти «так», навіть коли подібні запити стосуються потенційно делікатних справ. А от коли такі дії загрожують ганьбою та ув’язненням, вірогідність відмови значно збільшується. Ось чому такою важливою була справа Ківімякі в Данії – щоправда, ефект був би набагато відчутнішим, якби випадок не був поодинокий.

Країни Заходу мають також виробити жорсткіший підхід щодо офіцерів російської розвідки, які вербують, мотивують, спрямовують і керують зрадниками на кшталт Ківімякі, Сімма і Путерая. Німеччина продемонструвала належну жорсткість у справі притягнення до відповідальності та покарання подружжя Аншлаг. Натомість Канада піймала 2009 року російського агента, що ховався під іменем Пол Вільям Гемпел, однак депортувала його, а не відправила до в’язниці. Західним країнам слід суворіше відмовляти у візах російським «дипломатам», які колись працювали у розвідці. Необхідно жорсткіше обходитися з російськими чиновниками, які піймалися на шпигунстві: депортувати їх та дбати про те, щоб у майбутньому вони ніколи не отримали жодної візи до будь-якої з країн Заходу. Звісно, за це доведеться розплачуватися: Росія мститиметься подібними депортаціями і намагатиметься відмовляти у візах західним дипломатам, відрядженим до Москви чи Санкт-Петербурга.

Зрештою, ситуація зі шпигунством відображає пріоритети політиків. Росія шпигує на Заході, бо побоюється впливу демократії та верховенства права й намагається послабити їх. Зі свого боку, Захід особливо не переймається російським шпигунством, бо має вдосталь інших проблем. Перш за все, ми не хочемо визнавати ступеня російської загрози, так само як і наших слабкостей, які росіяни так майстерно експлуатують.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено