Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 липня, 2014   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Москва   ▪   Версія для друку

Нові казки нової Росії. Свіжі міфи росіян про самих себе

Росія – країна-міфотворець. Більшість росіян не сумніваються в тому, що вони – «народ-богоносець» із «загадковою російською душею», винятковою «духовністю» й посиленою «жертовністю», що зберігає «віру отців» і за межами власної держави проливає чужу кров тільки в ім’я «визволення», «допомоги», «самозахисту» й «інтернаціонального обов’язку».
Матеріал друкованого видання
№ 28 (348)
від 10 липня, 2014
Нові казки нової Росії. Свіжі міфи росіян про самих себе

 На цих міфах у всі віки стояла Російська держава, підкидаючи традиційній російській свідомості свіжі казки. Минали роки, змінювалися правителі, придумувалися нові пісні й нові міфи. Що більше звичний російський тоталітаризм закручував гайки, що впертіше намагався полагодити вертикаль влади, то активніше роздарювалися нові міфи. Старі теж живі й прекрасно почуваються, але за останні роки до них додалися й нові, що виростають навколо минулих, як молода поросль навколо вікових дубів. Сьогодні середньостатистичний росіянин, спочиваючи на зручному ложі традиційних міфів, охоче підгодовує свою шаблонну свідомість «антидепресантами» у вигляді свіжих казок про самого себе.

«Брешуть усі»

Усі брешуть, ну буквально всі. І, трагічно закотивши очі: «А що робити?». На війні, мовляв, як на війні. Як писав Твардовскій у «Василии Теркине»: «На войне сюжета нет». Ждать логики развития событий и закономерностей по части выстраивания сюжетов на войне не приходится.

Да, говорят вокруг, телевизор врет. Врет нагло и беспрестанно. Это ужас и преступление. И, снова трагически закатив глаза, – «Ну так и другая сторона врет. Война ведь».

Потім із калькулятором у руці вираховують, хто бреше більше, хто частіше, а хто нагліше. Усім спокійно й радісно – інакше ж ніяк, спробуй тут не брехати. І так добре, спокійно зразу – я ж не один такий. І Росія не одна така – весь світ бреше. Не кажучи вже про Україну, яка зі своїми ЗМІ робить це безперестанку. А що, Америка не бреше? Вона ж, по суті, така сама брехлива й химерна, але при цьому думає, що ніхто не розуміє, які в неї інтереси в Україні – де їй ще обкатувати свої брудні енергетичні технології? Про Європу взагалі мови немає – сидить на своїх цінностях, як на мішку із золотом, а сама тільки й думає, як їй пролізти в прорубане Україною вікно до покладів сланцевого газу.

Ось так подумаєш про це, поміркуєш – і можна з чистою совістю в ліжечко. Тому що брешуть же всі. Не тільки російські телеканали. Добре як…

Це такий народний транквілізатор у Росії останнім часом став гуляти: «Ми нічим не гірші, вони всі точно такі самі». Колективна рефлексія ховається за заспокійливим «я не один такий». На цьому транквілізаторі, синонім якого – безсовісність, Росія живе багато віків. Це майже національна ідея, один із головних міфів, які будувати не допомагають, але жити – точно.

Читайте також: Три кити російської пропаганди

«Хохол» – необразливе слово (монолог таксиста)

«Люблю хохлов, хохлы – они душевные, и песни у них красивые, да и вареники умеют делать. Что вы сказали? «Хохол» – обидное слово? Да бросьте, я ведь ласково. Разве на ласку можно обижаться? Я вот свою собаку иногда «тварью» называю, так и кричу: «Эй ты, тварь, иди сюда! Рядом!». И ведь не обижается – идет рядом. Потому что знает, что это я ласково. А вы говорите – хохлы обижаются. У меня друзья на Украине живут (че – «в» Украине? Ну не знаю, мои друзья говорят, что они «на» Украине живут), так вот мой друг про себя говорит: «Я хохол». Значит, это необидное слово, так ведь? Если человек сам про себя говорит… Вот вы Гоголя читали? У него там на каждом шагу «хохол», «хохол». Кстати, у него и слово «жид» по несколько раз на странице встречается. Он-то, наверное, знал, что обидно, а что нет. Я вообще считаю, что хохлы ничем не хуже нас, русских. У нас и языки похожи, только хохляцкий – он смешной. Но я хохлов и правда люблю, мы же братья. Если б они еще в НАТО не лезли. Они ведь там у себя в Хохляндии не понимают, что НАТО там своих ракет понатыкает – совсем кранты им наступят. А так я вообще считаю, что всякий народ надо уважать. Как и человека. Вот если человек оступился, нельзя его сразу за это перестать уважать – мало ли, каждый может глупость сделать. Так и целый народ – он тоже может глупость сделать, как хохлы со своим Майданом. Крови пролили цистерну, а зачем, какой толк? Поменяли одних олигархов на других, войной на своих же пошли, с самолетов бомбят, граждан пытают, убивают, теперь никакой стабильности нет и не будет. Не понимают, что это американцам выгодно, те их развели, как лохов. Жалко хохлов, люблю я их, душа за них болит. Братья ведь нам, хоть и мудилы, прости господи. А на «хохлов» обижаться не надо. Они же нас кацапами называют – мы ведь не обижаемся. Брось ты, необидное совсем это слово – «хохол».

«Більшість росіян поважають Путіна»

Кілька місяців тому в Москві на Красну площу вийшла людина з плакатом, на якому було написане одно слово: «Х…ло». Людину забрали в поліцію і звинуватили в образі глави держави. «Дозвольте, – заперечив затриманий, – я ж не написав, кого я маю на увазі». – «І не треба – й без того всі знають, хто в нас х…ло», – суворо відповів поліцейський.

Простодушний поліцейський навіть не знає, наскільки він мав рацію. Не в сенсі невільної оцінки нинішнього президента, а в тому, що незграбна спроба його захистити обернулася несподіваною констатацією абсолютної, катастрофічної неповаги до нього. Міф про те, що в Росії Путіна поважають, постав із глибинного національного неприйняття самого поняття «повага». Російська людина з багатьох історичних причин не має уявлення про гідність. Вона любить принижувати й принижуватися, грубіянити й вислуховувати хамство, терпіти образу й ображати сама. Вміє схилятися перед кимось, зазирати в рота, розтягувати губи в посмішці на протокольних заходах, але в глибині душі більшість росіян упевнені: будь-яка людина – нуль.

Для середньостатистичного апологета Путіна наш нинішній президент – зручне виправдання свого темного нутра. Пацанська лексика, хамська манера спілкування, безкінечний обман – усе це не може нікому подобатися, навіть людині, не здатній бачити далі власного носа. Але ж як це зручно – бачити в главі держави відображення власного колективного «я»! Дивіться, як вправно в президента виходить ставити на місце ненависних інтелігентів, що зарвалися, цю п’яту колону, яка вважає, що розумніша за всіх! Молодець, знай наших! А як добре він уміє розмовляти з мерзенними олігархами, які накрали наших грошенят і тепер жирують, а в мене зарплата 20 тис. рублів. Он Ходорковскій – так йому й треба, він же бандит, правильно його посадили. А самі ми як його притиснемо? Та ніяк, хоча й дуже хотілося – і його, і таких самих, як він, злодіїв. А Путін церемонитися не став. Правильно, молодець – за всіх нас помстився.

Економіка розвалена, корупція гуляє відкрито, старі горять у будинках престарілих, із Південного Сходу України пливе вантаж-200, ціни зростають ледь не в геометричній прогресії – я потерплю, для мене ж головне, щоб і в сусіда корова здохла.

Читайте також: Росія: Стрімголов від свободи

«Росія дала світу великий кінематограф»

Це один із найулюбленіших, поряд із широтою та непізнаністю російської душі, міф, вигаданий у радянські часи, що перекочував у часи нинішні. Як і будь-який міф, він стоїть на сторожі ідеології. «Яке прекрасне кіно було в Радянському Союзі, які особистості, які режисери! А які добрі та чисті фільми знімали! Зараз нічого цього немає», – завивають бабусі біля під’їздів, міністр культури та Нікіта Міхалков.

Це неправда абсолютна і чиста. Радянське кіно не було ні великим, ні навіть видатним. То було кіно величезної країни, у якій студії всіх 14 республік безперебійно випускали на-гора близько сотні стрічок щороку, і 90–95 із них були стовідсотковим барахлом. З усього сонму кіновиробників СРСР Захід знав лише Андрєя Тарковского, який знімав штучне, не схоже ні на чиє кіно. Загалом радянський і пізніше – російський – кінематограф західні кіномани і спеціалісти цінять виключно в царині авторського кіно. Тобто того, що робиться не для широкого глядача, бо в Росії все, що для людей, – чи то фільми, автомобілі, чи то шпалери – є неякісним. Із масового кінематографа ласкаво прийняли тільки посередню екранізацію «Війни і миру», що отримала «Оскара», але лише за те, що була знята за чіткими лекалами Голлівуда. А ім’я такого шанованого на Заході Leo Tolstoy, за яким разом із Teodor Dostoevsky переважно й знають російську літературу, овіяло ці лекала «російським духом». Блискучі радянські режисери Григорій Чухрай, Григорій Козінцев, Петро Тодоровський, Марлен Хуцієв, Ельдар Рязанов, Васілій Шукшин, Алєксєй Ґєрман – усі вони були й лишилися внутрішнім продуктом (крім, напевно, Ґєрмана, якого в останні роки визнали західні спеціалісти, поставивши його приблизно на один рівень з улюбленцем Тарковскім), як і їхнє кіно, відоме лише знавцям російської культури.

Насправді все просто. Радянський глядач зовсім не любив вітчизняного кінематографа – він не знав іншого. І з тим, радянським, кіно, було спокійно – воно не несло із собою підлянок, було зрозумілим, чистим, відцензурованим. За це й подобалося. У ньому герой не міг вилаятися, героїня не могла показати оголені груди, школяр не міг нюхати кокаїн – воно не давало приводів хапатися за серце. А що ще треба обивателю, щоб проголосити кіно великим? Ті фільми, у яких смисл не гуляв на поверхні, а у формі метафор та езопівських конструкцій причаївся на глибині, глядач просто не дивився, а якщо й так, то не розумів.

Як заведено на російських теренах, якщо тобі не під силу побудувати щось нове, можна просто про всяк випадок зруйнувати старе. Якщо не здатен посіяти й виростити власний урожай, хоча б напусти колорадського жука на сусідський. Приблизно так вчиняє нинішня влада з російським кінематографом. Нова система держпідтримки, виношувана кілька років, вистрілила прямою наводкою по кіномистецтву – вигадливий мозок законодавців народив таку систему держпідтримки, за якої левова частка виділених на кіно коштів відходить до проектів на кшталт «Наша Раша» – відверте комерційне барахло, що при цьому саме здатне не тільки себе забезпечити, а й зібрати хорошу «касу».

Читайте також: Як російські міфи потрапляють у західну пресу

«У Росії п’ють не більше, ніж у всьому світі»

Від певного часу розвінчання міфів про самих себе – улюблена забава російської людини. Кілька років тому це стало чи не наймоднішою темою для всякого знудженого від неробства й безгрошів’я публіциста, журналіста, «письменника». Всі кинулися розвінчувати міфи, у процесі нагромаджуючи нові. Виникла багатоступінчаста плутанина, з маківки якої стирчав один із головних та улюблених «міфів про Росію» – про російське пияцтво.

Уся його багаторічна, навіть багатовікова історія – це справжнісінький міф. Міфу про російське пияцтво, принаймні таке його поширення, як це уявляють росіяни, не існує. Розмови про те, що за кордоном нас вважають пропащими п’яницями, виникли зовсім недавно, у 1990-ті, коли ще вчора радянські, а нині нові росіяни почали виїжджати з країни. До цього в Європі та Америці алкоголікам робити було нічого – за кордон відпливали найкращі уми, а вони, як відомо, від спиртного чахнуть.

Коли за кордон ринули натовпи «малинових піджаків», що взялися скуповувати й на місці винищувати весь запас західного алкоголю, в іноземній пресі почали з’являтися незадоволені відгуки на нашестя росіян. Світ справді здригнувся. «Малинові» стали в позу ображених і виплекали міф про міф, мовляв, нам приписують непомірне пияцтво. У хід пішла статистика про споживання спирту на особу в різних країнах, і виявилося – о прекрасний народ-міфотворець! – що порівняно з ірландцями та фінами ми недоуки, порівняно з французами – первачки, ну а з німцями на рівних.

Нині РФ витрачає тонни паперу на статті й книжки, у яких розвінчується міфів про Росію. Оскільки міф про російське пияцтво створений у Росії і росіянами ж особливо вподобаний, то на видання, пере- і переперевидання макулатури, що спростовує цей міф, грошей спрямовується найбільше. У рази, в десятки разів більше, ніж на боротьбу з алкоголізмом.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Інвестори бояться виходу Британії з ЄС, але вважають, що вона таки залишиться
    26 травня, The Economist
  • Як змінився образ Порошенка в очах Заходу за роки його політичної кар’єри
    26 травня, Віталій Рибак
  • Системні збої Каннського фестивалю
    26 травня, Катерина Барабаш
  • Про революцію в кабінетах, деокупацію та новий політичний клас Тиждень розмовляв з Андрієм Левусом, народним депутатом («Народний фронт»), головою підкомітету з державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і ­оборони.
    26 травня, Роман Малко
  • Політв’язні в руках диктатора — це така собі вільноконвертована валюта, яку він притримує до моменту, коли треба поторгуватись із цивілізованим світом.
    26 травня, Дмитро Крапивенко
  • За інформацією джерел Тижня, проросійські кола просувають, в середовищі французьких політичних еліт, ідею непроголошеного обміну безвізового режиму для України на зняття або послаблення санкцій проти Росії.
    25 травня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено