Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 липня, 2014   ▪   Валерій Примост   ▪   Версія для друку

Едіп Заліський. Епілог

У часи Середньовіччя для Києва то було Залісся, якщо дивитися з Русі на північний схід. Із часом Залісся змінило назву, завоювало нові землі, вийшло до морів і висунуло претензії на світове панування. Воно проникло в Київ і перестало сприйматися нами як Залісся. Чи вистоїть Україна сьогодні, залежить від того, як швидко ми врешті позбудемося нашого «заліщанства»
Матеріал друкованого видання
№ 27 (347)
від 3 липня, 2014
Едіп Заліський. Епілог

Залісся як альфа і омега

Спочатку Залісся було населене фіно-уграми. Потім його поступово колонізували невеликі групи слов’янського населення, які прибували з різних місць і з різних причин. Безземельні селяни зі Смоленщини, вперті погани з Новгородщини, бунтівні й непокірні в’ятичі, втомлені від половецьких набігів переяславці, а також землероби з Подніпров’я – усі вони йшли сюди зі своїми поглядами на життя, очікуваннями, звичаями, утворюючи на безкрайніх просторах Залісся химерну етнокультурну суміш. Вони мали все, щоб освоїти цей непривітний край: відвагу, авантюризм, жертовність і дурість, окрім єдності, бо аж надто різними були. Логічно, що влада не могла не скористатися цим.

У Заліссі князь мав абсолютну владу, не обмежену жодними традиційними інститутами на кшталт віча або старожитніх вольностей. Бояри і дружинники з’явилися тут із волі князя й цілковито залежали від його милості.

Колонізатори швидко зрозуміли, що спасіння полягає у трьох речах: єднанні перед ворожим оточенням, абсолютній владі вождя і союзі з церквою, здатною обертати ворогів у хащах на друзів. Тому остання могла бути представлена в Заліссі двома категоріями священиків: бовдурами та фанатиками. Бо кого ще занесло б у ці лісові хащі навертати поганів?

Кліматичні та господарські умови, життя в оточених глухими лісами невеличких селах диктували мешканцям Залісся специфічний спосіб життя, вимагали кардинальної зміни звичних для Півдня і Заходу Русі правил життя. Бідні ґрунти означали поганий урожай, а отже, більшу роль додаткових джерел продовольства: полювання, риболовлі, збиральництва. Господарський комплекс був архаїчнішим, націленим не на «виробництво», а на «здобич». Невеликі групи поселенців розглядали навколишній світ як джерело останньої й за найменших ускладнень були готові все кинути й рухатися далі.

Це означало, з одного боку, відсталі форми господарювання та примітивні соціальні конструкції, а з другого – безумовне підпорядкування «старшому» разом із общинною і колективістською свідомістю.

Якщо в безкрайніх лісах навколо всього так багато: і багатств, і небезпек, то кому спаде на думку щось берегти? «Один у полі не воїн», а колектив – усе. Низька цінність однієї людини сформувала марнотратство людських життів.

Читайте також: Обережно, імперія!

Багата Московія

Божевільне марнотратство всього – лісу і соболів, часу та зусиль, талантів і крові. Є незліченна кількість прикладів цього з московської – російської – радянської історії: у будівництві, на війні, у творчості, державному управлінні. Та цивілізація звикла розкидатися багатствами направо і наліво, абсолютно не замислюючись про наслідки, адже десь там ще чимало всього! На наш вік вистачить!

А чужа ощадливість, скромність, старанність і перфекціонізм здаються смішними і дратують. Так і хочеться прийти й усе порозкидати, зіпсувати, загадити, щоб було по-нашому!

І ще, звичайно, провінціалізм.

У силу географії Залісся перебувало на далекій відстані від будь-якого з тодішніх цивілізаційних центрів. Навіть до руських Києва, Полоцька або Новгорода треба було довго добиратися річками або через дрімучі ліси (на те воно й Залісся!). Про стійкі зв’язки з Європою, Візантією чи Китаєм залишалося тільки мріяти. А з розпадом імперії Русь та подальшим приходом татар і ці кволі зв’язки зі світом рвуться остаточно.

Замкнуте на собі та Орді, Залісся варилося і варилося у власному соку, дедалі більше віддаючись улюбленому заняттю самотніх людей: нарцисизму і спілкуванню із дзеркалом. Ця відірваність від світу забезпечила йому дві проблеми.

Перша – відсталість. Московія – Росія – СРСР завжди наздоганятиме, завжди буде в ситуації, коли її знання та навички вкотре не відповідатимуть вимогам часу, коли освічених людей катастрофічно не вистачатиме. Знову і знову вона купуватиме (або завойовуватиме, або крастиме) чужі технології та запрошуватиме іноземних фахівців. І ця ситуація повторюватиметься з покоління в покоління.

Другою проблемою, породженою «спілкуванням із дзеркалом», став москвоцентризм, а з ним і ксенофобія. Усе своє вважалося найкращим у світі, все чуже сприймалося із сумнівом і підозрою – і жодна реальність, жодна перевага чужого в культурному чи технічному сенсі не могла похитнути цього москвоцентризму.

Отже, маємо народ, що живе в архаїчних суспільно-соціальних відносинах, від народження звиклий триматися разом і беззаперечно слухатися «старшого». Народ, який ненавидить і зневажає все чужоземне, але з радістю забере чужі здобутки як свою здобич. Народ, жорстокий до слабких, але такий, що обожнює сильніших, навіть своїх мучителів; легкий на підйом, витривалий, байдужий до страждань своїх і чужих, поривчастий, лихий, віроломний, розгульний і такий, що абсолютно не переймається завтрашнім днем.

Мати такий народ за сусіда – клопітно. За друга – обтяжливо. За ворога – небезпечно.

Подивіться на сучасну Росію – і впізнайте в ній, великодержавній, газпромівській і ядерній, ті самі маленькі громади Залісся, з яких виросли Московське князівство, Московське царство, Російська імперія і СРСР. Тому що все коріння її менталітету там.

Татари не винні

І зовсім не татари зробили цей народ таким. Жодним татарам на світі то було б не під силу. Це так, пізніші спроби самовиправдання в стилі Карамзіна: мовляв, ми всі такі білі й пухнасті, а прийшли зловредні татари і нас поганого навчили.

Саме на основі організації суспільства Залісся постала держава, яку російські історики називають «тяглою». У ній служила людина має «служити» государеві стільки, скільки може, самовіддано й без жодних зобов’язань із боку останнього. «Служити» мусили всі – від бояр до холопів, просто служба в них була різна. У їхній тяглості та безправності вони були рівні перед самодержцем. Таке ось оригінальне заліське «егаліте»!

Позірна схожість цієї московської системи з татарською давала привід звинувачувати Орду у встановленні тяглої держави в Московії. Однак не татари прийшли у Залісся і принесли із собою тяглість, а татари прийшли у Залісся, бо там уже існувала ця сама тяглість (хай і не в закінченому вигляді). Зрештою, татари і Тримістом (Києвом, Черніговом, Переяславом) володіли, і Галицько-Волинським князівством-королівством, але ж там тягла держава не з’явилася...

«Тяглість» давала державі небувалу монолітність, здатність концентрувати зусилля народу на одному стратегічному завданні без дискусій і зволікань. Але вона ж позбавляла його соціальної та економічної ініціативи. Якщо вся влада і вся мудрість надходять тільки зверху, а решті пропонується «не мудрувати», то хто ж захоче ризикувати головою? Та й життя людське в тяглій державі цінується незрівнянно мало, і порядки жорстокі.

У Європі головним творцем прибутку була людська ініціативність. Логічно, що свою економічну цінність ці активні люди з часом конвертували в політичну владу. А в Росії головним джерелом прибутку влади були природні ресурси: соболі, потім ліс і золото, потім нафта й газ. Цінність людей для казни була мінімальною: вони мали прогодувати та екіпірувати військо для завоювання нових ресурсів і захисту старих. Якщо хліба та зброї не вистачає, їх можна купити за ті самі хутра, золото чи нафту. Як і ідеї, технології, спеціалістів і взагалі все що завгодно. Тому люди творчі й працездатні так і не стали економічною цінністю в Росії, а народ так і не здобув політичної влади. У цьому й полягає головна відмінність між «креативною» цивілізацією Заходу і «здобичницьким» «Русскім міром».

А тепер уявіть собі, яке релігійне середовище має обслуговувати такий «Русскій мір» і який штучний відбір був проведений серед священиків за покоління від Володимира Святого до Васілія Тьомного, коли склалися ті інтелектуальні й моральні форми російського православ’я, що практично без змін дожили до наших днів. Московсько-православний фундаменталізм постав з ізоляції і примітивного світосприйняття ще Залісся, а не з Візантії або протистояння татарам.

Освіта від лукавого. Як і талант, індивідуальність, свобода. Ані Франциск Асизький, ані Франциск Скорина не могли з’явитися на московському ґрунті – тут такі не потрібні. Московське православ’я вимагає від своїх вірних покірності й жертовності, які переплітаються з жорстокістю до чужих і волелюбних. Не виділятися, а прийняти страждання – за віру, царя і Вітчизну.

Тому московське православ’я – органічна частина «тяглої» держави. Попи служать самодержцеві так само, як і бояри, дворяни чи холопи. Кожен на своєму робочому місці.

Всі люди держави – Великому князю Московському, безумовно, як раби. Вся земля держави належить останньому, безумовно, без жодних застережень. І указу государю немає, бо самодержець. Ані договірних відносин, ані взаємних зобов’язань, ані навіть поганенького кодексу честі. Нічого. Бо для кодексу честі потрібні права. А їх у Москві якраз і не було. Будь-хто – у повній волі государя.

Саме така система – самодержавне свавілля – виводить дивовижну породу людей. Вони творять мерзоти і не відчувають докорів сумління, бо ж виконують наказ помазаника Божого.

І ви думаєте, цей самодержавний конструкт принесли до Залісся ординці? Ні! Задовго до монголів перший Великий князь Володимирський Андрєй Боґолюбський оточив себе «милостниками», людьми, яким давав в умовне володіння землі та які відповідно абсолютно від нього залежали. Саме він створив прообраз тієї політичної системи, яка в тому чи іншому вигляді існує в Росії досі. Як сказав про нього Васілій Ключевскій: «В особі князя Андрєя великорос уперше виступав на історичну сцену».

Канонізація Андрєя Боґолюбського Російською православною церквою в час правління Пєтра I (1702) є символічною. Перший імператор демонстрував спадкоємність своєї політики з діяльністю «першого великороса».

Власне внутрішня структура Залісся й стимулювала зміцнення владної вертикалі. Не випадково саме тут у XIIІ столітті виникло «Моління» Данила Заточника, справжній гімн князівській владі. Князь порівнюється з батьком і з Богом: як птахи небесні не сіють і не орють, сподіваючись на Божу милість, «тако і ми, господине, бажаємо милості твоєї». Ось так уперше була озвучена актуальна й досі великоросійська формула: біс із ним, із сільським господарством, аби владна вертикаль була сильна!

Орда прийшла в Залісся «на готовеньке». Це виявився єдиний руський регіон, який уже був заточений під неї. Тому й так швидко порозумілися. Від Орди Московія взяла лише дві речі: «Небесний Мандат» (відчуття планетарної Місії) і посаду «Вселенського Царя» (яку після падіння останнього хана успадкував московський цар). Від Русі вона отримала повний європейський цивілізаційний пакет, але використала тільки форму, наповнивши її своїм «азійським» змістом.

Читайте також: Росіє, куди несе тебе?

Едіпів комплекс

Наростивши могутність, Московський Едіп убив свого батька-Орду і зґвалтував матір-Русь. І рушив уперед, вважаючи, що тепер увесь світ належить йому.

А далі все розвивалося дуже логічно. Психологія загубленої у глибині мерянського лісу громади породила спочатку концепцію «Святої Русі», потім – оточеної ворогами «Держави робітників і селян», а тепер – «Русского міра».

Уявлення про свою винятковість покликало ідею «Третього Риму» і морально обґрунтувало зневагу до освіти та політичну й культурну експансію.

«Здобичницький» характер економіки забезпечив Росії пожиттєві прибутки від ресурсів – байдуже, хутро вона продає чи є «світовою бензоколонкою». Це, своєю чергою, гарантує, що завжди «наздоганятиме» Захід і ніколи не наздожене. Бо здобути можна тільки те, що вже кимось десь створено. Росія, як зрадливий раб, здобуває на Заході й водночас люто його ненавидить за першість.

І зовсім не тому, що росіяни не народжують епохальних ідей. А тому, що ці ідеї нікому в Росії не потрібні. Від часів Андрєя Боґолюбського та Васілія Тьомного архаїчна і непривітна спільнота все ще веде «здобувне» господарство і почувається у ворожому оточенні.

Захід дедалі глибше проникає в незвідані глибини постіндустріального Завтра, побудованого на індивідуалізмі: індивідуалізмі творчості, комунікацій, способу життя, смаків і цінностей. Наш світ із кожним роком ставатиме все більш індивідуалістичним і творчим. Ні до того, ні до іншого Росія зовсім не готова. Майже тисячоліття свого існування вона послідовно боролася проти індивідуалізму і творчості або як проти огидних виявів «безбожного латинства», або як проти «звіриного оскалу капіталізму», або як проти «Гейропи». Світ вступає в епоху, категорично несумісну і чужу всьому національному менталітетові Росії.

Тож не розраховуйте на новий «великий підйом» Імперії. Його не буде. Росія існуватиме як «сировинний придаток» доти, доки сировина не скінчиться, або ціни на неї не впадуть, або з’являться нові технології і потреба в сировині відпаде. А потім помре.

Величезна трагедія України полягає в тому, що сьогодні вона повною мірою несе в собі це російське прокляття. Ми занадто довго були росіянами, жили за їхніми законами, думали їхніми мізками і розмовляли їхньою мовою. Колись дали їм шлях у їхнє далеке Залісся. А потім вони зробили нас схожими на себе.

Ми зробилися частиною їхньої «здобичницької», колективістської цивілізації. І теж активно ненавидимо будь-кого, хто виділяється з наших лав: розумом, серцем, духом. Також шукаємо собі самодержця, «батька рідного», який «від Бога» й тому апріорі краще за нас («сірих і убогих») знає, як нам жити далі.

Ми досі живемо по-російськи, розмовляємо по-російськи, відзначаємо російські свята, слухаємо російську музику і дивимося російський ширвжиток у телевізорі.

Росіяни сьогодні дивляться на Сполучені Штати, тримають там свої заощадження, користуються американськими грошима і наслідують тамтешній спосіб життя. А ми? На Росію? Що вона нам тепер? Вічна «друга», вічна «догоняльщица». Вона не може бути для нас авторитетом ані в інтелектуальній, ані в культурній, ані в технічній сфері. Вона навіть завоювати нас уже не може і загеноцидити, як колись.

Так якого ж біса ми весь час на неї озираємося?

Читайте також: Альтернатива російському "месіанству" - свобода

Роз’ярмитися

Наша трагедія в тому, що після такого довгого перебування поруч із Росією ми заразилися її болячками. Раніше мали те, чого вона за визначенням була позбавлена: славне походження, горде ім’я, свободу, високу культуру, внутрішню гармонію, душевний мир і матеріальне процвітання. Ми були причиною російського божевілля, Росія довго і болісно «хворіла Україною».

А за брєжнєвських часів остаточно «дахом поїхали» в унісон із росіянами. І сьогодні хворіємо «російською хворобою» більше, ніж будь-коли. Бо хвороби та комплекси найсильніше проявляються на окраїнах – а ми й були окраїною СРСР. На окраїнах імперій завжди правлять найгірші чиновники з центру або найбільші негідники-колабораціоністи. Біля нашого керма на початку 1990-х стояли люди, які водночас були і тими, й іншими. Найбільш обмежені та жадібні номенклатурники, найархаїчніші правила гри, найзашкарубліші штампи, найпринизливіші погляди – усе це доля окраїн імперій. Ми отримали все це по повній програмі.

А сьогодні потерпаємо від «російської хвороби»: у нас теж роздвоєння особистості; ми водночас і українці, і росіяни, і західники, і євразійці, і соціалісти, і ліберали, і демократи, і вождисти. І всі ці частини ніяк не можуть розібратися між собою.

Ми пам’ятаємо, що Росія знищувала нас, морила голодом, гнітила й принижувала. І при цьому любимо як «братську країну». Її прихід на наші землі історично означав для нас відкидання назад, у самий ар’єргард цивілізованих народів. І при цьому хтось усерйоз розраховує, що нове російське «пришестя» допоможе нам наздогнати Захід?

Сьогодні Росія перебуває в геостратегічному глухому куті. Після розпаду Союзу вона не просто змінила форму правління і втратила деякі провінції, а програла Заходу в глобальному цивілізаційному протистоянні. Билися два підходи, дві концепції: «креативна» і «здобичницька». «Здобичницька» програла.

Росія так влаштована (як і будь-який «здобичницький» проект), що функціонує за екстенсивним принципом: розширення, розширення і ще раз розширення – байдуже, у якій формі. Припинення розширення – кінець. Система починає пожирати сама себе.

Сліпий Едіп, не бачачи дороги, іде до прірви. Позаду – злочини, попереду – загибель.
Україна сьогодні – єдиний порятунок Росії. Російська імперія вмирає. Демографічно – тому їй потрібні мільйони українців. Економічно – тому їй потрібні українські ресурси. Ідеологічно – тому їй потрібні княжий Київ (не Крим!) і нові перемоги. Є безліч причин, із яких Росія хоче проковтнути нас. І немає жодної, з якої вона бажала б нашого розквіту.
І щоб вижити, нам треба по краплі видавити із себе Росію. І тільки тоді закінчиться цей кошмар тривалістю тисячу років. 
Слава Україні!


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено