Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 квітня, 2014   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Ів Аньєс: «Якщо інформація не цікава суспільству, вона не має права бути друкована чи трансльована»

Один із головних редакторів французької газети Le Monde Ів Аньєс чільною проблемою сьогоднішніх ЗМІ називає театралізацію подачі інформації без уваги до подробиць того, про що йдеться. Поки що в конфлікті України та Росії реальним полем бою є саме медійне тло, на якому подекуди доходить до апофеозу пропагандистського шалу в найкращих традиціях Ґеббельса, бо ж брехня, повторена сто разів, стає правдою.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (333)
від 27 березня, 2014
Ів Аньєс: «Якщо інформація не цікава суспільству, вона не має права бути друкована чи трансльована»

Інформаційні війни задля здобуття політичної влади, фарс, ошуканство, інформаційна недбалість і великий шарварок у медіа – все це нинішня дійсність, яка накладається не лише на Україну, а й на цілий світ. Долати цей стан – робота як журналістів, так і громадянського суспільства, бо інформація в демократичній країні є спільною справою і власністю. В українському випадку перемога в медійному просторі прямо дорівнює втіленню права нашої держави бути такою, як хочуть самі українці.

У. Т.: У різних авторитетних журналістів є море думок, як саме розгортаються криза і трансформація медіа, яких саме сфер торкаються зумовлені ними зміни, котрі вони несуть. На ваш погляд, чи варто говорити саме про кризу? Якщо так, то який рецепт виходу з неї запропонуєте?

– Для мене очевидними є два кризові явища. Перше з них з’явилося на телебаченні. Йде­ться про театралізованість подачі інформації. Те, що ми бачимо на екрані телевізора, – постановка, мало відповідна реальним висвітлюваним подіям. Другим негативним феноменом є персоналізація, індивідуалізування портретів на ТБ. Це, безперечно, стосується насамперед діячів політики та причетних до неї осіб загалом. Усі політичні журналісти Франції незалежно від того, чи вони працюють на телебаченні, чи на радіо, чи в пресі, цікавляться президентськими перегонами більше, ніж самими проектами, які ініціюються в державі. Це дуже розчаровує, тому що рушійна сила французької політичної преси висвітлює не те, що справді треба.

Читайте також: Демонополізація інформації. Як розслідувальна журналістика змінила США і чому вона переживає кризу

У Франції журналісти мають нині подвійне бачення: вони спостерігають за тим, що відбувається в політичному житті інших країн, як-от у вашій, і для них зображення українських реалій – це боротьба за владу й нічого більше. Їх цікавить сутичка, театр політичних акторів, які змагаються нібито лише за особистий доступ до керма, а не ті проекти, які стосуються певної країни загалом, керують її життям. Медійники, котрі звикли до такої моделі подачі дійсності, не беруться до аналітичної роботи, аби збагнути, які соціальні, політичні, геополітичні чинники стоять за тим, що діється не у Франції.

На тлі згаданих явищ на телебаченні з’являється інтернет, який цілком захоплює журналістів швидкістю подачі й перевірки інформації. Ці темпи ще ніхто не може виміряти, проте відчуває абсолютно кожен. Однак із їх підвищенням зменшуються точність і достовірність даних. У такому ритмі не проведеш багато часу. Це спільна проблема журналістів, зокрема й інтернетівських, та публіки, яка потім споживає і використовує ту інформацію.

У. Т.: Тобто маємо чіткий розподіл на «репортерів», збирачів інформації, та аналітиків, творців більш-менш достовірних, підтверджених матеріалів, для писання яких потрібен час?

– У Франції цього немає точно, а у США таке вважають рудиментом. Нині кожен журналіст сам перевіряє і збирає інформацію, тобто є репортером і аналітиком водночас. Для мене як особи, котра представляє французьких журналістів, процеду­­ра fact-checking є перевіркою того, що кажуть люди, описані певним медійником. Не важливо, хто це: політики, які обговорюють котрийсь проект, економісти чи інші представники соціуму. Тільки після з’я­­сування всіх обставин працівник ЗМІ може казати, що та чи та персона бреше, подає неправдиві факти або таки каже правду.
Я керую асоціацією, що провадить пошук онтології інформації як такої. 2012 року було створено своєрідну лабораторію для її відстеження й дослідження. Ми вже зібрали сотні документів, щоб вивчати перебіг та подачу інформації, а також її типи в медіа. Більш ніж половина документів насамперед стосуються згаданих уже неточності й недостовірності. У багатьох випадках усі ці розглянуті матеріали показують, що передусім маємо справу з невідповідністю фактів. Дати, некоректні речі, які подає журналіст, телевізійні кадри, візуальний ряд, який не має нічого спільного із проблемами чи темою, яку обговорюють.

У. Т.: Чи пропонує ваш «Підручник із журналістики» щось нове у нинішній ситуації, коли існує інтернет із copy-paste, коли доводиться працювати поспіхом, аби не втратити свіжості новин, проте губиться правдивість переданої інформації? Окресліть джентльменський набір умінь журналіста глобалізованої доби.

– Нині відбуватимуться два яви­­ща. По-перше, керівники медійних видань і медіа загалом розподілятимуться абсолютно за фахом: веб, друкованих, візуальних (телебачен­­ня) ЗМІ та радіо. І це розмежування стане ще чіткішим. По-друге, на тлі кризи, про яку ви запитували, й складнощів, із котрими нині стикаються преса й медіа як такі, відбудеться повернення до фундаментальних засад ЗМІ. У час стрімкого розвитку журналістики інші представники медіа будуть змушені звертатися до основ, аби докорінно зрозуміти те, з чим і в яких умовах вони нині працюють.

Читайте також: Бої без правил. Як дискредитують журналістів і громадських діячів

Поясню, про що йдеться. Візьмімо, наприклад, США, де зникла велика кількість видань і багато журналістів відповідно не можуть працювати за фахом. Постає питання: а яка вона, роль медійника, у світі? Справді, найсвіжіша його інтерпретація – це четверта влада, ще одна інкарнація соціальної, глобальної влади. Знову актуальним стає пошук відповіді на запитання: навіщо і хто він, журналіст? І відповісти потрібно принаймні для намацування шляхів подальшого розвитку.

До останнього часу у Франції, як і будь-де, не було збірки правил поведінки, приписів щодо інших технік для працівника ЗМІ. Тих азів, які людина здобуває у професії з досвідом, ніде й ніхто досі не зафіксував на папері. Техніки роботи з матеріалами, написання текстів, те, як саме відбуваються різні етапи журналістської діяльності, – усе це спробував зафіксувати я. І мої напрацювання може запозичити для себе той, хто хоче виконувати якісну журналістську роботу. Це ще одна поміч для соціального журналіста, який не відмовився навчатись і хоче стати конкурентоспроможним у демократичному світі.

У. Т.: Значну увагу ви приділили темі великого безладу в інформації. Про що йдеться? Про неякісну журналістику?

– Насправді «базару», а не «безладу». Інформація стає товаром, а не козирем, рушійною силою демократичного устрою. Її театралізована подача, спектаклі на телебаченні замість достовірної трансляції того, що діється насправді, помилки у фактажі, які бачимо щодня… Безлад у інформації перестав бути популярною темою, бо циркулювання її знецінене як рушійна сила медійної сфери. Вона є карбюратором у єдиному необхідному двигуні демократичного суспільства. Якщо немає її нормального обігу, дебати, переговори не можуть належно функціонувати.

Знаєте, є такий цікавий феномен, котрий має бути в основі будь-якої інформації. Англосакси називають його «громадський інтерес». Якщо інформація не цікава суспільству, вона не має права бути друкована чи трансльована. Коли подивитися ще глибше, то згадаймо, що таке спільна власність. Інформація саме нею і є. Вона не належить ані журналістові, ані ЗМІ.

Читайте також: Дзеркало свідомості. Українська преса на початку ХХ століття

Політичні діячі, ті люди, яким надана можливість говорити від імені суспільства, народу, мають важелі передачі інформації. Вони перші з тих, хто за демократичного ладу повинен оцю інформацію як спільну власність оприлюднювати. Вони мають таке право і є першими журналістами, що зобов’язані передавати достовірну інформацію. Та, на жаль, ситуація аж ніяк не відповідає ідеальному варіанту, про який я щойно казав. Нині у 20 країнах ЄС діють центри з дослідження інформації. Окрім Асоціації прообразу Ради преси Франції (АРСР), інших центрів моніторингу інформації у моїй країні не існує. У нас, як я кажу напівжартома, така собі анархія в медіа.

Цікаво, що осередки конт­ро­лю та дослідження інформації, які вже діють у світі, першим своїм принципом проголосили не бути пов’язаними з політичною системою і владою. У своєму складі зав­­­дяки інтернету такі центри, контрольні пункти інформації, мають як професійних журналістів, так і представників інших сфер.

У. Т.: Отже, можемо говорити про постання нових демократичних інституцій, які мусять, з одного боку, запобігати цензурі, а з другого – не допускати шуму та безкінечної інформаційної колотнечі?

– Будь-який публічний діяч, який у країні відверто каже про суспільні явища, повинен бути критикований. Важливо, що його мають критикувати. Авжеж, з одного боку, медійники – це ті, хто здійснює в неймовірних обсягах пошук інформації. Із другого – це робота критичного погляду, певна призма.

Моя асоціація створена як напівпублічний центр контролю у Франції. Присутність і думка громадськості в цій роботі є дуже важливою. У багатьох європейських державах уже існують Ради преси. Першу таку інституцію було засновано 1916 року в Швеції. На французьких теренах подібної організації досі немає, але ми в асоціації докладаємо активних зусиль, щоб такий орган на державному рівні було створено.
Поняття республіки як спільної справи є у Франції вже давнім. Зараз багато чути про демократичне суспільство, а республіка як така – це номінальне явище. Але саме вона слугує підмурівком соціальних благ, соціальної економіки. Можна бути монархічною країною, але займатися речами, які за суттю своєю республіканські, мати республіку в основі. Наприклад, як це відбувається у Великій Британії. Я розумію, що ставити республіку й королівство поряд – це кітч, але так воно, власне, й відбувається.

Читайте також: Право на критику. Роль преси в суспільному та політичному житті

У. Т.: Серце олігарха переважно там, де більші прибутки. Навіть якщо йдеться про інформаційну війну між країнами, від якої страждають звичайні люди. Яким чином вийти з такого стану?

– Справді, ситуація саме така, як ви описали, і вона не є унікальною, суто українською, білоруською, російською чи ще якоюсь. Нині, окрім законів, які входять у тло олігархічних матерій, та безпосередньої роботи журналіста, повинен бути специфічний орган контролю за інформацією – Рада преси. Це інституція, в якій професійне поєднується з публічним, і вони виступають за єдину норму. Я кажу про етику та обмеження з обох боків. Наклеп, неправдиві відомості, брутальне порушення приватності здатні призвести не лише до судової тяганини, а й до анархії в медіа, коли можна робити все і це не спричиняє жодної відповідальності. Рада преси могла б стабілізувати відносини між владою і народом. Він єдиний власник інформації, а влада – єдиний її голос. Стабілізувати відносини між цими сторонами потрібно, щоб створити нормальну робочу ситуацію.

Що зарадить у такому становищі? В ЄС та решти країн світу є офіційні організації, які підтримують поняття медійного авторегулювання й Рад преси. Це ЮНЕСКО, Рада Європи, котра має ширші повноваження, ніж ЄС як такий. Потім іде влас­­не Європейський Союз із його структурами. Після падіння Бер­­­­лінського муру 1989 року у Відні було створено ОБСЄ, одним із важливих напрямів діяльності якої є сприяння демократизації пострадянських кра­­їн. Окрім того, існує Світова федерація журналістів, представлена в Європі, вона також призначена для згаданих цілей. Європейською федерацією журналістів керує Рікардо Ґутьєррес. Це реальні назви, за якими стоять реальні дії.

Біографічна нота
Ів Аньєс – один із головних редакторів газети  Le Monde, екс-керівник редакції газети Ouest-France («Західна Франція»). Директор Центру підготовки і перепідготовки журналістів у Парижі. Автор кількох книжок про журналістику та засоби масової інформації, як-от «Підручник із журналістики» (2002 та 2008), «Великий безлад в інформації» (2005), «Вони зробили пресу» (2010). Від 2006 року є президентом Асоціації прообразу Ради преси Франції (APCP).

Його «Підручник із журналістики», який став основною книжкою для підготовки майбутніх фахівців у Франції, вийшов навесні 2013-го українською мовою у видавництві «Києво-Могилянська академія» в межах Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» Французького інституту в Україні.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено