Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 лютого, 2014   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Куди летить двоголовий орел

Політолог Надія Кравець: «Путін початку 2000-х років не є Путіним нинішньої декади»
Матеріал друкованого видання
№ 7 (327)
від 13 лютого, 2014
Куди летить двоголовий орел

Про феномен «злету російської сили», роль силовиків та олігархів в архітектурі сучасної зовнішньої політики РФ та демократичні реформи по-пу­тінсь­ки Тиждень спілкувався з Надією Кравець, дослідницею Центру російських та євразійських досліджень імені Дейвіса Гарвардського університету.

У. Т.: За якими ознаками маркуєте ту точку, коли Захід почав сприймати Росію як вагому геополітичну силу?

– Західні фахівці почали говорити про Росію ще за Боріса Єльцина і точно ще до моменту бомбардування Сербії силами НАТО в 1999 році. У той час ми розуміли, що Захід і РФ співпрацюють. Справді, остання не надто вже й погоджувалася на вступ Польщі та низки інших постсоціалістичних країн до Північноатлантичного альянсу, але це не було принциповим питанням. На кінець 1990-х у Росії ще була ідея, пов’язана з її можливим входженням до натовських структур. Тоді вона хотіла міжнародного визнання і престижу, які їй забезпечило б членство у західних організаціях. Модераторами руху Кремля на Захід були і сам Єльцин, який приймав рішення та йшов на такий курс, і Ґайдар, і Чєрномирдін.

У 1999 році відбулося бомбардування Сербії і тривала війна на Балканах. То була перша вагома криза, і важливо, як саме її сприйняла Росія. Якраз у цей момент вона зайняла позицію «ворога», бо не погодилася на багато речей, які тоді хотіли Європа й Америка. Тоді ж у РФ почалися дискусії щодо того, чи правильний курс цілковитої інтеграції до західних структур, чи Росія має свої інтереси. Через урок Сербії росіяни зрозуміли, що для них західна модель не спрацьовує.

Другою причиною, чому Росія постала як не зовсім прозахідна країна, був процес розширення НАТО. Проблема тут полягала в тому, що Москву адекватно не залучили і не вигадали свого часу щось на зразок євразійського безпекового простору. Було створено ОБСЄ, але вона не робила ніяких конкретних дій, і на цьому тлі пріоритет дістався НАТО.

Призначення Євґєнія Прімакова прем’єром було першим кроком у процесі повернення до великодержавної Росії, яка не може бути просто рівною серед рівних, та руху до євразійської ідентичності. Прімаков уніфікував державну ідеологію і те, як саме РФ має триматися на міжнародній арені. Але сформулювати якісь принципи – це тільки початок справи, бо значно важче їх реалізувати, коли маєш внутрішньо та зовнішньо слабку країну. Справді, то було питання імплементації принципів у практику, бо «Газпром», ЛУКОЙЛ та інші великі компанії вели власну політику в зовнішніх відносинах, так само як і російські олігархи. Цю проблему почав вирішувати Владімір Путін.

У. Т.: Яким чином Путіну вдалося частково приборкати російських олігархів?

– Першим кроком стала справа Ходорковского. Те, що сталося з концерном «ЮКОС», моделюють приблизно так. Провели збори, на яких були присутні практично всі російські олігархи. Їм сказали, що відтепер практика дій буде такою і такою й що в політиці проводитимемо чітко накреслену нову лінію. Власники великого бізнесу, які погоджувалися з встановленими правилами гри, приймали до себе в керівництво фактично співробітників ФСБ та інших силовиків. Останні почали обіймати в приватних компаніях керівні посади. А ЮКОС було розформовано, як і кілька інших приватних фірм. Для Путіна і тих, хто з ним працював у той час, зокрема Суркова, було очевидно, що олігархат треба приборкати, щоб вести економіку як частину своєї зов­нішньої політики, керувати нею в інтересах державотворення.

Друге, на що треба звернути увагу, – процес федералізації Росії. На кінець 1990-х Конституція Татарстану не відповідала Основ­ному Закону РФ, що створювало низку загроз для існування держави у формі федерації.

У. Т.: Тобто саме з цього моменту в російській політиці вагомого значення набувають газ, нафта й системи транспортування енергоносіїв до інших країн?

– Саме так. Для російської зовнішньої політики на Заході важливим став газ. Для решти регіонів постачалися нафта та інші ресурси. Кремль не робив мікроменеджменту в управлінні бізнесом, проте активно давав сигнали, як саме влада хоче, щоб той розвивався. Інколи компаніям було вигідно виконувати таку стратегію, інколи вони страйкували. За таке непідпорядкування частині з них довелося платити ціну у формі закриттів, рейдерства чи підвищеного оподаткування. Проте всім було зрозуміло, як треба поводитися і чого саме хоче Путін.

У. Т.: Чи існувала на початку 1990-х загроза розпаду РФ та утворення незалежних від Кремля держав?

– Звичайно, загроза розпаду РФ або від’єднання її певних частин була. У той час багато говорили про Татарстан і Башкортостан, бо там є енергетичні ресурси. Тоді цим респуб­лікам вдавалося досить ефективно вести свою окрему енергетичну політику. Вони не бачили причини, чому мають віддавати гроші до бюджету, які в результаті не потрапляють до їхнього населення, а йдуть до якогось суб’єкта на сході чи півдні країни.  

Сепаратизм був у Росії і досі є. У 1990-х роках він був сильніший, тому що Єльцин певною мірою толерував існування відцентрових рухів. І, як на мене, робив це з ідеологічного погляду. Путін же регіонально збирав землі, унормовував вертикаль, налагоджував відносини між центром і російською периферією. Також маємо говорити про «закон і порядок», тобто початок вибудовування інституцій права. Для цього йому потрібно було поліпшити ситуацію в рядах державної служби, трохи її почистити, а також створити ситуацію, у якій закони вибірково, точково, але працювали. І ця система почала функціонувати, хоча й у формі ручного механізму. Це поклало край тому «бєспрєдєлу», який був характерний для початку президентства Єльцина.
Ще одий крок до збереження цілісності РФ – створення партії «Единая Россия». На той момент стало зрозуміло, що наявна політична система кидає країну в різні боки. Запровадження цілковитого авторитаризму не бачилося виходом із ситуації, однак Росії потрібен був такий механізм, який дав би їй змогу не розвалитися та управлятися хоч якось. Саме з цієї причини було запущено в дію низку реформ, спрямованих на побудову вертикалі влади, а також путінізовано партію «Единая Россия», яка стала пропрезидентською силою.

У. Т.: Порівнюючи часи Єльцина і нинішню Росію Путіна, про перші говорять як про доволі-таки демократичні. Чи можна погодитися з тим, що задля централізації влади і наведення ладу в країні росіяни пожертвували демократією?

– І так, і ні. За Єльцина було створено демократичні інституції, але не існувало розвиненої їх підтримки знизу. Росіяни не знали, як жити за правилами демократичного суспільства. Потім цей процес трохи згорнули. Самі ж пересічні росіяни лишилися байдужими до того, що відбувається, оскільки система державного управління в 1990-х була сильно зіпсована та знецінена. Стабільність і трошечки грошей – для людей цього було досить. Якщо подивитися на результати соціологічних опитувань, то все ж таки жителі РФ більше вибирають цінності, які не є ліберально-демок­ра­тичними в плані інституцій. Їх цікавлять забезпечення, стабільність, матеріальні чинники.

Путін на початку 2000-х років не є Путіним нинішньої декади. Так само його держава. Трикутник громадянського суспільства знизу побільшав. Того, що йде від влади, стало недостатньо для самих росіян. У тамтешньої молоді почало вироблятися те, що ми класично називаємо ліберально-демократичними цінностями. Хоч як парадоксально, путінський режим зрозумів процеси, що відбуваються в Росії зараз, і сам почав трошечки розширювати згаданий трикутник. Але робить це в такому дуже управлінському стилі. Йдеться про повернення виборів регіональних лідерів, початок створення партій, альтернативних «Единой России», яка вмерла, на мій погляд, як життє­здатний політичний проект.

У. Т.: Чи відповідає дійсності твердження, що навіть сам Путін не є одноосібним керівником РФ, а радше йдеться про групу сірих кардиналів із силових лав, які звели його на президентський престол?

– Можемо говорити лише про декого з них, про кого хоча б якась інформація вийшла назовні. Отже, особи з КГБ (бо в російському варіанті йдеться не про всі структури, а лишень про згадану) були поставлені на керівні посади в компаніях, стратегічно важливих для Кремля. Йдеться і про Іґоря Сєчєнова (президента «Роснефти». – Ред.), і про Алєксєя Міллєра (голову правління «Газпрома». – Ред.), Іґоря Іванова (міністра закордонних справ РФ у 1998–2004 роках. – Ред.), і ще про багатьох людей. В оточенні Путіна є дві групи: перша – кагебісти, друга – юристи, економісти, що, зокрема, були причетні до низки оборудок у Санкт-Петер­бурзі за часів мера Анатолія Собчака. Вони й привели Путіна в Кремль.

Отже, якщо взяти список із 10–15 стратегічно важливих для РФ компаній, особливо тих, які займаються природними ресурсами, то в планах Путіна було повернути їх у руки держави. У такий спосіб, як я вже казала, було приборкано російських олігархів. Ті з них, хто вижив і не пішов шляхом концерну «ЮКОС» абощо, як-от Фрідман або Дєріпаска, у складі директорів своїх компаній мають когось із ФСБ. До того ж багато хто із силовиків за нинішньої влади сам став олігархом. Таким чином відбувся процес перерозподілу влади і ресурсів між старими олігархами і новоспеченими на користь останніх.

Як і будь-який політик, Путін має якусь базу. На Заході це система державних інституцій, а в президента Росії – система людей. Разом, хоч як дивно, всіх їх тримає не суто меркантилізм, а ідея про те, якою повинна бути Росія. Зараз проблемою в російській політиці є те, що станеться, коли та система людей фізично відживе своє. Тому Путін думає, як йому її інституціоналізувати. Саме через це, хоч як парадоксально, російська влада повертатиметься до демократичних систем політичної влади. Він потроху даватиме низовим ініціативам життя, аби ті, хто їх підтримує, не ставали опозицією поза його системою, а були опозицією в системі.

Надія Кравець – політолог, редактор наукового часопису «Українська політика і суспільство». Здобула докторський ступінь в Оксфордському університеті (департамент політики та міжнародних відносин у коледжі Святого Антонія) 2012 року. Дисертацію присвятила зов­нішній та безпековій політиці України від часу здобуття незалежності. Протягом 2011–2012-го – стипендіатка програми імені Юджина та Деймел Шклярів в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Дослідниця в Українському науковому інституті Гарвардського університету та Центру російських та євразійських досліджень імені Дейвіса Гарвардського університету. На базі докторської дисертації пише книжку про українсько-російські відносини починаючи з 1991 року.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено