Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 січня, 2014   ▪   Олександр Москалець   ▪   Найробі – Джибуті – Київ   ▪   Версія для друку

Небезпечні принади Кенії

У цій африканській країні треба постійно бути напоготові. Але вона того варта
Матеріал друкованого видання
№ 46 (314)
від 14 листопада, 2013
Небезпечні принади Кенії
Тетяна Давиденко
Фотогалерея: Кенія - дивовижна країна на екваторі (зображень: 20)

Туристи затримуються в Найробі, столиці Кенії, на день-два, не більше. Далі на них зазвичай чекають інші маршрути. Хтось вирушає до Момбаси, на узбережжя Індійського океану. Інші летять у край відважного племені масаїв (їхній пункт призначення – аеропорт «Масаї-Мара») або їдуть у глибинку на сафарі. І майже ніхто не наважується провести в Найробі цілий тиждень. Аби пізнати всю красу цього прекрасного і, що гріха таїти, дуже небезпечного міста, я вирішив пробути основний час саме тут. Адже вся екзотика, яку пропонують туристам на безмежних теренах Кенії, – це зазвичай купки спеціально вбраних і підготовлених місцевих жителів, які розігрують «вистави» перед приїжджими…

Культурні екскурсії

Перше, що відчуваєш, виходячи з літака, – вологе й тепле повітря, характерне для екваторіальних широт. Дизайн аеропорту специфічний: майже все навкруги жовтого кольору. Попри застереження щодо обов’язковості щеплення від жовтої лихоманки, ніхто не попросив мене пред’явити відповідний сертифікат. Поки я роздумував, як краще дістатися до готелю, близько 20 таксистів запропонували свої послуги. Закінчилося тим, що найняв водія-суданця, збивши астрономічну ціну, запропоновану ним, бо заздалегідь знав про тутешні тарифи.

Читайте також: Африканський вирій

Знайомство з Найробі варто розпочати з Національного музею – одного з головних визначних місць столиці. Вхід туди в перерахунку на гривні коштує приблизно 82 грн (без окремих екскурсій). Дорогою до цього культурного закладу можна побачити розкішний сквер, у центрі якого височіє посірілий пам’ятник англійській королеві Вікторії з відбитим носом, установлений у 1904 році. Далі – кілька кіосків із сувенірами, де численні торгівці пропонують кустарні браслети за знову-таки фантастичною ціною, яку, належно поторгувавшись, можна збити вдесятеро.

Діставшись до музею, запитую охоронницю у військовій формі: «Де тут каса?» Вона вказує і нестримно регоче, показуючи бездоганно білі зуби. За хвилину заходжу до приміщення, завбачливо відмовившись від гіда. У залах я абсолютно один… Де ж ті тисячі туристів, які щодня прибувають до аеропорту Найробі? Відповідь проста: вони рухаються за заздалегідь розробленими й оплаченими маршрутами, зовсім не намагаючись відкрити для себе столицю Кенії. А даремно!

Повертаючись із музею і крокуючи проспектом Мої, відчуваю, як мене тусає ліктем перехожий. Він перепрошує і називає своє ім’я. Це Джакоб із Хараре, столиці Зімбабве. На ньому бездоганний костюм, сорочка з вишуканими запонками. Каже, що він політик, цікавиться українською системою освіти. Запрошує до найближчої кав’ярні на філіжанку кави й розповідає про численних емігрантів – своїх земляків, які виїжджають до сусідньої із Зімбабве гостинної Ботсвани. Просить пожертвувати яку-небудь суму на їхню користь. І раптом трапляється немислиме: до нас підсідають двоє, представляються охороною і виводять Джакоба (мені повідомляють, що він небезпечний злочинець). Далі досить агресивно просять... показати всю готівку, яку маю при собі. Мовляв, хочуть переконатися, що купюри не фальшиві. У Найробі ви зустрінете скільки завгодно способів шантажу іноземців. Укот­ре розчарувавшись, я рішуче прощаюсь і йду звідти, заплативши не лише за свою каву з молоком, а й п’ять гривень (як на наші гроші) за чай Джакоба.

Загалом у цій країні треба постійно бути напоготові. Вештатися вночі вулицями Найробі – це безумство, яке межує із самогубством. Не минуло й двох днів, як мене ввечері до нитки обібрали біля самого готелю. Причому викликана поліція навіть не подумала приїхати.

Читайте також: Обмежені ресурси: до 2030 року половина людства зіткнеться з нестачею води та сільськогосподарських земель

Хоча вдень тут таки можна влаштовувати самостійні культурні екскурсії, приміром, до так званого Національного архіву, що міститься в самому центрі, біля пам’ятника Тому Мбої. Це політичний діяч перших років незалежності. Монумент на його честь оточений статуями екзотичних птахів і квітів. А ім’ям першого президента держави Джомо Кеньятти названий столичний аеропорт. У Національному архіві можна побачити автентичні предмети побуту різних племен Кенії, а також експозиції, присвячені багатьом країнам Африки, включно з Мадагаскаром. Частина другого поверху віддана філателії держав континенту.

Ще одна з не звіданих більшістю туристів визначних пам’яток столиці Кенії – безкоштовний парк Угуру на південному заході міста. У ньому є велике озеро, багато птахів, коней і верблюдів, які походжають доріжками просто поруч із вами. На кожному кроці морозиво, напої, катамарани напрокат. Навколо натовпи людей, усі вони місцеві. Лише в одному затишному куточку я помітив оголену білошкіру панянку, яка розляглася на газоні під екваторіальним сонцем.

Кулінарні особливості

Національна страва кенійців – кучумбарі. Це надзвичайно гострий соус зеленого кольору. Його подають у невеликих пакетиках, порція коштує дуже дешево (в українському еквіваленті 50 к.). Якщо замовити кучумбарі в точках громадського харчування, у вас неодмінно запитають: «Скільки?» Якось я попросив аж п’ять порцій – це максимум навіть для африканця. Побачивши клієнта з Європи, дівчина-офіціантка щиро здивувалась і роздивилася мене уважніше. Непідготовленому європейцю варто побоюватися цього делікатесу: від єдиної порції може стати погано. З місцевої кухні запам’яталися ще бгаджа (особливий вид картоплі-фрі, нарізаної кружечками) й самоса (трикутники з начинкою із м’яса та зелені, запечені в тісті). Поважають тут і кенійський чай, його завжди п’ють із молоком. А пакет знаменитої місцевої кави я навіть привіз до Києва як сувенір. Серед місцевих наїдків доволі популярним є коріння аро, подібне на несмачний буряк білого кольору. Їдять тут і каші з багатьох загадкових злаків (чи бобових?), що нагадують велику сочевицю. Їх можна купити в будь-якому супермаркеті.

Головне тутешнє пиво – слабкий світлий напій – називається «Таскер» (англійською це означає «дикий кабан-сікач», хоча на етикетці зображений слон). У Кенії та сусідній Уганді його випускають уже понад 90 років. А папая, яку тут продають, чомусь імпортується з Гаваїв. У закладах громадського харчування їдять двома зубочистками, використовуючи їх як китайські палички. Насититися можна за долар.

Гроші

Грошова одиниця Кенії – кенійський шилінг – зараз приблизно дорівнює одній гривні. Зрозуміло, в цій країні варто обмінювати на місцеву валюту лише американські долари (не євро). Це можна робити навіть у зоні прибуття аеропорту Найробі: ви не програєте. А дальші розрахунки й поготів видадуться простими, адже все доведеться рахувати «один до одного», немовби в гривнях.

Транспорт

У Найробі це майже виключно маршрутки, що курсують до віддалених районів міста, й міжміські автобуси. Їх кінцеві зупинки можна знайти мало не в кожному кварталі центру столиці, а ціни будуть не вищими за київські. Що ж до залізниці, то вона вам навряд чи знадобиться. Адже на сьогодні з Найробі курсують лише потяги до Момбаси та електрички до приміської платформи Сіокімау. Решту потягів скасовано.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Кількість українських бранців на території Росії та окупованого Криму зростає, однак досі не налагоджено механізму переговорів про їх визволення
    28 березня, Станіслав Козлюк
  • Картина білої американської художниці, яка зображує загиблого чорношкірого підлітка, спровокувала бурхливу суперечку щодо того, чи має хтось право говорити про чужий травматичний досвід, а також вкотре спростувала філософську тезу, згідно з якою «автор помер».
    28 березня, Олена Кухар
  • Як комп’ютерні віруси зменшують боєздатність і чиє засоби убезпечитись від них
    28 березня, Юрій Лапаєв
  • Моє свідоме життя почалося на проспекті Миру, у панельній дев’ятиповерхівці під номером 54, де з балкона на шостому поверсі було видно чи не всеньке місто, бо тоді ще свічки новобудов не затуляли ані острівця на Південному Бузі, ані дальніх околиць Ракового, де жила моя бабуся та які можна було розгледіти в дитячий бінокль.
    28 березня, Юрій Даценко
  • Франція досить боязко ставиться до надання безвізового режиму для України через проблеми власної внутрішньої політики.
    27 березня, Алла Лазарева
  • Перший заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко розповів Тижню про нещодавні переговори, що відбулися в Парижі в рамках “нормандського формату”, на які несподівано не приїхали представники РФ.
    27 березня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено