Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 червня, 2013   ▪   Леся Шовкун ,   Дмитро Лиховій   ▪   Версія для друку

Німецькі сліди останнього гетьмана

Могила Павла Скоропадського в баварському містечку Оберстдорф – місце не паломництва, а забуття
Матеріал друкованого видання
№ 19 (287)
від 16 травня, 2013
Німецькі сліди останнього гетьмана

У баварському містечку Оберстдорф, що розкинулося під схилами гори Небельгорн майже на кордоні зі Швейцарією, ніколи не бракує туристів. Поки в горах лежить сніг, на відомий курорт у Баварських Альпах з’їжджаються юрби лижників. А також саночників, ковзанярів та стрибунів із трампліна – саме в Оберстдорфі відбуваються щорічні змагання в межах «Турніру чотирьох трамплінів». Улітку ж численні тутешні готелі й гестхаузи пропонують гостям СПА-процедури, масажі та інші оздоровчі послуги на будь-який смак, а шанувальники спорту мають змогу зайнятися скандинавською ходьбою, скелелазінням, пробіжками й прогулянками на кришталево чистому альпійському повітрі...  Тож не дивно, що в його центральній частині, оздобленій «ляльковими» будиночками, завжди гамірно. А ось на вулиці Банхофштрасе, що починається ліворуч від виходу з вокзалу і йде вздовж залізничних колій, перехожі трапляються рідко. Галасувати тут не прийнято, адже вулиця веде до міського цвинтаря. В Оберстдорфі буває чимало українських туристів, але мало кому відомо, що саме тут знайшов віч­ний спочинок останній гетьман України Павло Скоропадський. Іронія долі: за свого життя він так і не доїхав до цієї місцини в «німецькому Тіролі», де на нього чекали дружина й діти.

Як загинув православний «король»

До Оберстдорфа 71-річний Скоропадський разом із донькою Єлизаветою прямував 16 квітня 1945-го, коли під час пересадки в містечку Платтлінг вони потрапили під наліт союзницької авіації. Завила сирена протиповітряної оборони. Скоропадські, яких супроводжували старенька няня та ад’ютант гетьмана Дмитро Грищинський, сиділи в потязі. Не встигаючи добігти до бомбосховища, яке до того ж не могло вмістити всіх охочих, українці вирішили перечекати бомбардування під зовнішньою стіною вокзалу. Але бомби падали одна за одною – і будівля не витримала, засипавши гетьмана з гетьманівною цеглою та камінням. Поранених, їх відвезли до лікарні в Деггендорфі. Спершу Скоропадський почувався нібито непогано, хоча в нього трималася висока температура. Він знайшов у собі сили відвідати доньку, яка лежала в іншій палаті зі струсом мозку й тріщинами кісток черепа. Саме Єлизавета описала останні дні гетьмана у спогадах, хоча перші дні після авіанальоту, зважаючи на тяжкий стан, і сама пам’ятала погано.

Фронт нестримно просувався на захід, і невдовзі всіх хворих зі шпиталю Деггендорфа евакуювали до розміщеного неподалік Меттена. Там Скоропадському значно погіршало – він перестав упізнавати довколишніх і дедалі рідше приходив до тями. Рано-вранці 26 квітня, через 10 днів після поранення у Платтлінгу, останнього гетьмана України не стало. Наступного дня до Меттена увійшли американці, й у воєнному хаосі гетьмана мало не поховали без домовини та відспівування. Єлизавета, сама ще слабка після поранень, була у відчаї. На щастя, в селищі саме в ті дні випадково опинився греко-католицький священик Григорій Онуфрів. До нього гетьманівна кинулася з проханням про допомогу, й отець узяв на себе нелегку місію вмовити керівництво монастирської канцелярії дати дозвіл на поховання православного небіжчика на цвинтарі монастиря в Меттені.

Останнім аргументом, яким українському священикові вдалося переконати невблаганного монастирського пароха, стала згадка про енцикліку Папи Римського Бенедикта ХV, видану ще під час Першої світової війни. Нею понтифік чітко визначив, що за відсутності православного священнослужителя чин похорону цілком може провести католицький. Хоча, можливо, насправді достукатися до серця падре Каназіуса отцю Онуфріву вдалося запитанням: «Якими були б ваші дії, якби на фронті загинув ваш протестантський король і був би відсутній протестантський пастор? Чи відмовилися б ви поховати свого улюб­леного короля?»

Похорон вигнаного «коро­­ля» України був аж ніяк не монаршим: вбога домовина, яку отець Григорій застелив відрізом галицького полотна, нечисленний почет із доньки Єлизавети й кількох священиків. І ли­­ше наступного року, під час перепоховання в Оберстдорфі, де мешкала його родина, гетьманові було віддано належну шану. Цвинтар був ущерть заповнений людьми: українці з’їхалися не лише з усієї Баварії та різних куточків Німеччини, а й з-за кордону. А вже через кілька років до місця спочинку останнього гетьмана приходили, мабуть, лише найрідніші йому люди, які також одне за одним лягали в цю могилу.

Могила з козацьким хрестом

Знайти могилу гетьмана виявилося завданням не з простих. Окрім того, що він похований «в Оберстдорфі в родинному склепі», жодної точнішої інформації нам розшукати не вдалося. Будинок адміністрації на кладовищі виявився зачиненим (і не схоже, щоб часто відчинявся), тож довелося діяти нав­мання: обходити всі могили, читаючи написи на надгробках. Як на 10-тисячне містечко, цвинтар чималий, тож пошуки тривали довго. А коли увінчалися успіхом, з’ясувалося, що «родинний склеп» – це насправ­­ді звичайна, хоч і велика, могила без жодної огорожі, з гранітним надгробком та великим козацьким хрестом. Між рясними квітами – таблички німецькою мовою: Павло Скоропадський, гетьман України; Олександра Скоропадська з ро­ду Дурново (дружина); Петро, Марія де Монтрезор, Єлизавета (діти гетьмана), Василь Кужім (чоловік Єлизавети).

Як і всі могили на німецьких кладовищах, місце поховання Скоропадських ретельно доглядають – за це адміністрація цвинтаря отримує регулярну пла­­ту. Її працівники, зокрема, постійно перевіряють, чи не розхиталися надгробки. При нас двоє чоловіків у формених куртках обвили хрест на могилі гетьмана линвою й намагалися «повалити». Але пам’ятник стояв міцно.

Могили, за які ніхто не сплачує, зрештою ліквідовують – на їхньому місці спочивають нові покійники. Похованню гетьманової сім’ї це, на щастя, поки що не загрожує. Щоправда, з’ясу­вати, хто саме оплачує догляд за могилою, не вдалося. Можливо, кошти надходять від родини останньої живої гетьманівни Олени Отт-Скоропадської.

Династія обривається

Пані Олена, якій цього року виповнюється вже 94, мешкає у Швейцарії, в будинку для літніх людей під Цюрихом. Раніше донька Скоропадського часто приїздила в Україну, але останніми роками здоров’я не дозволяє. «Вона вже не приймає нікого, крім родичів. Не хоче, щоб її бачили немічною. Бо ж уже старенька, зігнута, май­­же не ходить», – розповідає Галина Ярова, директорка київського Музею гетьманства. 

Олена – єдина з п’ятьох дітей гетьмана, яка подарувала йому онуків. У гетьманівни з чоловіком німцем Людвіґом Оттом 1954 року народилося двоє до­ньок-близнючок: Ірен (Ірина) та Олександра. Ірен бездітна, а заміжня за швейцарцем Олександра має двох дітей: Ванессу (1985 р. н.) та Дмитра (1989 р. н.).

За словами Галини Ярової, єдиному правнукові гетьмана передалася рідкісна генетична хвороба: у свої 23 Дмитро має інтелект семирічної дитини. Натомість Ванесса серйозно цікавиться історією роду, і саме її, якщо підходити до гетьманської влади як до спадкової за монархічним принципом, можна було б вважати спадкоємицею Скоропадського. Проте донька останнього переконана, що з її, Олени, відходом гетьманську династію можна буде вважати вичерпаною. Адже ні її дочки, ні онуки вже не є Скоропадськими в прямому розумінні, вони виховані на чужині й далекі від ідей монархії.

Із Берліна до Небельгорна

Коли 14 грудня 1918-го, не протримавшись і восьми місяців, гетьманат Скоропадського впав, Його Ясновельможності з родиною довелося тікати за кордон. На нього полювали і петлюрівці, і більшовики, тож на батьківщині Скоропадського «з усіх боків» чекала шибениця. Врятував його знайомий німецький лікар – обмотав бинтами з ніг до голови як пораненого, і гетьманові вдалося виїхати в німецькому санітарному поїзді.

Дітей із гувернанткою подружжя Скоропадських вислало з революційної України ще до падіння гетьманської держави, а ось дружина Павла Петровича Олександра Дурново-Скоропад­ська змогла виїхати з Києва до Фінляндії лише через кілька тижнів. На той час вона носила під серцем Оленку – наймолодша донька гетьмана народилася вже в Німеччині. Та й сам Скоропадський у 1873 році побачив світ у Вісбадені, нині це федеральна земля Гессен.

Знову разом сім’я зібралася аж через півроку – доти батьки марно розшукували дітей, а Марійка, Єлизавета, неповносправ­­ний Петро та Данило нічого не знали про долю тата й мами. Про те, що діти з нянею й управителем батьківським маєтком живі-здорові, Павло та Олександра вже в Німеччині почули від знайомого, який випадково зустрів їх на Великдень у російській церкві в Римі.

У 1921-му Павло Скоропадський, який за три роки до того зрікся влади, знову став гетьманом – тепер уже в еміграції. «До батька звернулися українці, які опинилися на той час у Західній Європі, – згадувала Олена Отт-Скоропадська. – Серед них були В’ячеслав Липинський і Дмитро Дорошенко. І батько погодився повернутися до української спра­­ви та очолити гетьманський рух. Він тоді жив у Швейцарії, але зрозумів, що для України там нічого не зробить, тож виїхав до Берліна».

До завершення Другої світової війни гетьманова сім’я мешкала у Ванзее – північно-західному передмісті німецької столиці. У їхньому будинку на Альзенштрасе, 19 постійно було багато гостей – учасники гетьманського руху збиралися на наради, українці приходили на гостину до співвітчизників. Гетьман отримував від німецького уряду пенсію, але на те, щоб усіх наділити й нагодувати, її не вистачало. Рятувало присадибне господарство – і Ясновельможний, і його аристократичного роду дружина засукавши рукави самі поралися на городі, годували худобу, різали курей. Зараз на місці того будинку – тенісні корти.

Адреса ж, за якою мешкали Скоропадські в Оберстдорфі, невідома взагалі. Ні в міській адміністрації, ні в місцевому крає­знавчому музеї не мають що сказати на тему «Гетьман України в Оберстдорфі». Хіба що комусь таки вдасться взяти штурмом архіви тутешнього БТІ й віднайти старі документи на будинок художниці Ольги Мордвинової. Ця мисткиня з Англії та її чоловік, колишній ад’ютант імператора, свого часу близько року жили в Скоропадських у Ванзее. На замовлення Павла Петровича Мордвинова малювала портрети українських гетьманів, предків Скоропадських та їх самих. Одна шанувальниця таланту художниці, заможна голландка, купи­­ла для неї будинок в Оберст­­дорфі. Тож коли довелося виїздити з Берліна, Мордвинова запропонувала тепер уже Скоропадським переселитися до неї, у спокійніше місце.

Саме тут, у будинку з краєвидом на Альпи, який ще належить знайти, доживали віку члени родини гетьмана, продов­жувачі його справи: регент Олександра та Єлизавета на пріз­­висько Ліллі – верховний керівник гетьманського руху з 1959 року. Саме Ліллі померла останньою з «оберстдорфських» Скоропадських – у 1976-му.

Усі члени родини гетьмана, які померли в еміграції, спочивають у знайденій нами могилі під кручами Небельгорна, окрім гетьманича Данила, похованого у Великій Британії.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено