Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 грудня, 2012   ▪   Олександр Зінченко   ▪   Версія для друку

Янголи та демони гірського масиву Демерджі

Вищі сили не шукають простого шляху. Щоб викотити з моря камінь на гору, вони можуть зруйнувати її, обточити скельні уламки у хвилях морського прибою, висушити море й підняти з його глибин новий гірський масив.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (266)
від 6 грудня, 2012
Янголи та демони гірського масиву Демерджі

На його вершині лежатиме отой самий камінь. Такою є коротка історія Демерджі – мабуть, найкрасивішого місця України, принаймні восени… Тисячі років ця краса привертає до себе людей.

Світ у мініатюрі

Туман сховав усе, що було за кілька кроків. Теоретично звідси вже мало бути видно величну панораму – від Аюдагу й до Карадагу. Та практично я не бачив уже третьої людини, яка долала схил гори попереду. До того ж у наплічнику лежав старий радянський намет, який за ніч усмоктав із туману стільки вологи, що важив кілограмів із 15. А надмірна вага за плечима не допомагає сприйняттю краси цього світу. Її ховало сіре вогке запинало. Ми сходили на Демерджі. І перше враження від цієї гори було безрадісним.

Нарешті в тумані окреслився примарний контур однієї зі скель Корони. Загальної похмурості моїх супутників не розвіювала навіть упевненість, що ми не загубили правильного шляху. Та раптом на скелі з’явилося блідо-золотаве сяйво: спочатку ледь помітне, але дедалі яскравіше. У повітрі немовби кипіло розтоплене золото. Мабуть, так з’являються янголи... Іще за мить запону мрячки немовби зірвала чиясь невидима рука: до того було видно не більш як на десяток метрів, аж тут – до обрію і за обрій! Попереду здіймалися скелі. За ними на кілометр униз розверзалося урвище. А внизу було море, і в морі на хвилях грало полисками сонце. Так я закохавсь у Демерджі.

Якщо стати в Алушті спиною до моря – прямо перед собою можна побачити грандіозне шатро Чатирдагу, а праворуч – до узбережжя підступає Демерджі. Еверестові ця гора десь по щиколотку – лишень 1239 м, але з Алушти бачиться поважною, величною і навіть неприступною. В цьому ландшафті, немов у дзеркалі, відобразився весь світ: Японія і Південь Франції, Шотландія і Нова Зеландія. Ґайдай знімав на Демерджі Кавказ у своїй комедії про полонянку. Англійці зробили з неї Іспанію в серіалі про пригоди лейтенанта Шарпа. У тих самих локаціях українські телевізійники відтворювали потім Туреччину для нашої «Роксолани». А в російських «Серцях трьох» скелі долини Привидів утілювали Анди.

Уламки Готії

У глухому середньовіччі повелителі Хазарського каганату заснували тут поселення. Згодом на цьому місці звели свій замок Фуна можновладні мангупські князі – за кілька десятиліть до краху держави Феодоро. Це було за часів, коли стіни Царгорода ще не чули співу муедзинів, а князь Юрій Галицький змагався з Васілієм Тьомним за Московський уділ – тобто так давно, що навіть Сонце оберталося нав­коло Землі. Бо ж Коперник іще не народився, й нікому було пояснити очевидне. Це було тоді, коли в Криму вишкірялися одна на одну дві Готії – справжня та удавана. Справжня – то мініатюрне князівство Феодоро, що лежало на південь і захід від Бахчисарая: в Бельбецькій, Байдарській та Алуштинській долинах, охоплених Готською єпархією із центром на горі Мангуп. Удавана – капітанство Готія, засноване італійцями на Південному березі Криму.

Дві Готії конфронтували. І хоча й ту, й ту населяли християни, постійним союзником мангупського князя був сусід-іновірець – кримський хан. Власне, конфлікт між двома Готіями і породив цей невеличкий замок. Там, де італійці на узбережжі будували фортеці, феодорити мусили створювати й свої укріплення. Так, навпроти Лусти і для контролю над нею з’яви­лася Фуна.

Її історія була короткою і безславною. Спершу цитадель зруйнував землетрус, потім – вороги (італійці чи османи, досі невідомо). Відбудована після нещасть середини XV століття, вона була остаточно захоплена турками влітку 1475 року. І згодом феодоритів у цій фантастичній місцині змінили ті, чиє ім’я відгукується журавлиним криком – кирим татарлар...

Але краса може бути підступною, а уявна непохитність гір – оманливою. Наприкінці ХІХ століття частина гори обрушилася на татарське поселення Демерджі. І сьогодні лише вікові волоські горіхи позначають серед величезних кам’яних брил місця, де трохи більш ніж століття тому жили люди. Та навесні 1944 року не стало й цих людей. Ті, що прийшли замість них, перейменували Демерджі на Лучисте. І тепер розповідають про неймовірні скарби, які знаходили нові поселенці на руїнах старих татарських садиб. А ще про паніку, що охопила колишніх мешканців Рязанської та Алма-Атинської областей, коли вони вперше побачили, як із моря підіймається нічний туман. Адже в темряві здавалося, що це не туман – це саме море піднімається в гори.

брокенський привид

Саме за таких обставин я зустрів на Демерджі брокенського привида. Був початок листопада. З долини підіймався туман. Раптом у протилежному від призахідного сонця напрямку просто перед собою я побачив осяйну тінь… Навколо темного контура людини, над її головою, світився райдужний німб. Привид чимчикував переді мною і робив вітальні рухи, коли я махав йому рукою!

Звичайне диво, адже містики тут немає жодної – сама оптика. То була моя власна тінь, у дивовижний спосіб відбита крапельками туману. На жаль, я тільки потім дізнався, що брокенського привида можна сфотографувати. Але я настільки захопився грою із цим дивом, що й думати забув зробити примарі фотосесію.

А ще на Демерджі дивовижний клімат. У тому сенсі, що він справді творить лікувальні дива. Маю гіпотезу, що це результат ендорфінотерапії: краса цього місця сприяє справжньому вибухові гормонів щастя.

Нарешті, однієї осені на Демерджі зі мною сталася пригода, котру можна потрактувати як потужний фугас під матеріалістичну картину світу. Невеличка передісторія: у книзі відгуків із минулої своєї фотовиставки я знайшов кілька сторінок, що були списані дуже симпатичними віршами, а нижче – прозовий постскриптум із проханням про «творчу зустріч, якщо не в Криму, то хоч би в місті». Нижче дописувач залишив номер, на який я, здається, навіть намагався телефонувати... Але щось тоді із зв’язком не ладналось, а потім я, звичайно, забув... І ось я знову на Демерджі. Вранці на сусідній скелі в долині Привидів зауважив колегу, який також щось знімав. На всій верховині було нас двоє – він і я. На заході сонця ми зустрілися знов. Розговорилися. Представилися. Далі почалося щось, що погано співвідносилося зі здоровим глуздом: мій співрозмовник почав читати вірші, в основі яких я впізнав сюжети моїх старих фото. Це був той самий автор, тих самих віршів і того самого  невиконаного мною прохання про творчу зустріч «...якщо не в Криму, то...» Ото ж бо – саме в Криму! Коельївщина якась… І саме тому я маю переконання, що Демерджі – це місце, де дива є звичною, буденною і навіть регулярною справою.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено