Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 вересня, 2012   ▪   Марина Гнатенко   ▪   Версія для друку

Любляна. Між Альпами й морем

Любляна вражає камерністю, гірськими пейзажами, архітектурою Йоже Плечника та зручною близькістю курортів
Матеріал друкованого видання
№ 35 (252)
від 30 серпня, 2012
Любляна. Між Альпами й морем
Фотогалерея: Любляна. Між Альпами й морем (зображень: 20)

Якщо десь є велосипедний рай, то це словенська столиця Любляна. На кожному тротуарі – з’їз­­ди, вздовж усіх шляхів – велодоріжки. Зручно, коли ти із сумкою на коліщатках. Наближаючись до міста, бачиш заводські труби, розмальовані різними кольорами. У нас теж такі є, але цегляно-червоні.

Кулінарні особливості

Обідній час. На вулицях малолюдно, як десь у Тернополі. Жителів у Любляні не набагато більше – 260 тис. Мегаполісом і не пахне. Четверта година, а міський ринок уже напівпорож­­ній. Вітер розносить папірці й сміття. За годину довкола стає охайно, двірники миють площу.

«У нас чисто не тому, що не смітять, а тому, що прибирають, – переконує місцева пенсіонерка, колишня вчителька французької Марія Пехан. – Молодь викидає пляшки з-під пива. Намагаємося її присоромити, але вона не слухає». Госпа (пані) Марія живе у центрі, на восьмому поверсі старого будинку на березі річки Любляниці, яка ділить місто навпіл. Щоранку бачить із вік­­на Альпи, замок на горі, храми й нескінченні мости. Повітря тут незагазоване, бо в центрі не можна паркуватися (фото 1).

Пригощає нас пляцками з горіхами і прянощами, наливає жовтий напій із трав. У кожній чашці – по півлимона. На обід подає «зелену юху» – суп із цвітною капустою та кропивою, картоплю з куркою та печериці у сметані. Ближче до Угорщини ми їли гуляш, на адріатичному півдні – пасту (макарони). Люб­­ляна – посередині, й меню тут космополітичне. Нам засмакував горошок зі спеціями, схожими на тархун, які госпа Марія збирає біля моря.

Жінка розкриває атлас світу і, втираючи сльози, розповідає історію Словенії. Кого тут тільки не було: римляни, бавар­­ці, венеціанці, Австрія, Франція, Югославія. У 1991-му – омріяна незалежність. Відтоді економіка країни зростає. Та громадяни нарікають на завеликі податки (лише з доходів – 39%). Країна із двома мільйонами жителів утримує парламент із 90 депутатів і численні держструктури. Тому серед молоді популярні анархістські погляди: мовляв, обійдемось і без держави, набридло забезпечувати пенсіонерів та чиновників. Мера Любляни, серба-мільйо­­нера Зорана Янковича, екс-директора мережі супермаркетів, називають мафіозі. 2010 року його щойно створена партія «Позитивна Словенія» здобула у вищому законодавчому органі найбільше місць – 28.

Словенське узбережжя

«Айтішник» із Росії Алєксандр зустрічає нас на центральній площі – Прешерна. Ми познайомилися через інтернет. Живе у Любляні чотири роки. Громадянство дають на п’ятий. Знімає квартиру за €500, ще дві сотні – комунальні послуги. «Дорожче, ніж у Москві, зате пенсії високі», – зітхає він. Каже, що зарплата для Словенії непогана, та бракує замовлень, тому шукає роботу таки в столиці Росії. Три роки тому купив Opel за €350. Бензин коштує євро за літр.

Хмариться. Любляна – на болотах між горами й морем. На межі кліматичних зон місяцями стоять тумани, але погода змінюється миттєво. Алєксандр ве­­зе нас у Порторож – «порт троянд» на Адріатичному морі. Півтори години – і ми на півострові Істрія. На горизонті – береги Хорватії. Туди словенці їздять відпочивати, коли мають більше часу. Вихідний, тож машин так густо, що яблуку ніде впас­­ти. Мусимо паркуватися в сусідньому містечку Лючія. Це місцеве Монте-Карло: вздовж усього берега – готелі, казино й ресторани, на пляжах – родини з дітьми.

За 40 хв пішки узбережжям опиняємось у Пірані. Біля міста є завод, де сушать морську сіль. Фортечний мур, вузькі бруковані вулички та вгодовані коти, дідусі на роликах, чудернацькі дерева, акварельні дворики з пальмами й кам’яні балкони нагадують Венецію. Запашна кава на майдані Тартіні, де всі спілкуються італійською, завершує нашу подорож. Годинник на вежі відбиває чергову чверть години, а ми милуємося прозорим морем і слухаємо скрипку. Назад до Лючії їдемо автобусом понад хвилями Адріатики. Цю місци­­ну називають Італією без італійців – вона офіційно білінгвальна, і вас швидше зрозуміють, коли заговорите саме мовою Апеннінського півострова. Але свою словенську ідентичність мешканці підтвердили на референдумі.

Читайте також: Мала держава з великим духом

Шедеври Йоже Плечника

Культовий квартал Любляни Метелкова – вільна від поліції територія. Кілька колишніх військових бараків розмальовані графіті. Наша госпа Марія називає це ugly art (огидне мистецтво). Там «прописалися» місцеві неформали, байкери, невизнані художники. Троє пан­­ків з ірокезами проходять повз нас в один бік, татуйовані рокери у шкірі та ланцюгах із чорним догом – в інший. Під стінами сидять компанії з гітарами, тягнеться солодкий димок. Ніхто нікого не чіпає. Кажуть, коли міська влада хотіла закрити цей «притон наркоманів», за нього заступилася тоді ще жива мати Тереза. Тут влаштовують трансові дискотеки й концерти альтернативних гуртів, показують незалежне кіно.

«А як із криміналом?» – питаю Алєксандра. «Дуже спокійно, – усміхається той. – Із інцидентів пам’ятаю лише, як один чоловік легенько вдарив іншого, потім довго просив вибачення. Це не Росія».

Затримуємось тут недовго. Нас затягує в неспішний вир вечірнього життя Любляни. Їмо різнокольорове морозиво з десятками смаків, милуємося мостами, що відбиваються у дзеркальній воді, фотографуємо численний стрит-арт (фото 3, 4, 5) і п’є­­мо біле вино в кафе просто неба, де музиканти грають рок. Цими вулиця­­ми хочеться блукати все життя.

Наступного дня госпа Марія веде нас на міст над Любляницею і просить угадати, чим він особливий. Виявляється: один із небагатьох у Європі з живими деревами. А далі – щохвилини цікаві відкриття: незвичайні сходи, пам’ятники, ворота, цеглини, плитка під ногами, огорожі. Про це подбав архітектор Йоже Плечник, який будував Любляну майже з нуля після землетрусу 1895 року. Кожен камінчик і цвяшок вражає продуманістю. «Фасад без прикрас, як людина без усмішки», – казав він.

На прощання Марія везе нас на цвинтар Жале. Урочисті пропілеї роботи Плечника ніби промовляють, що смерть – лише ворота у кращий світ. Над склепами – ангели й розп’яття. Є меморіали, пам’ятник загиб­­лим солдатам обох світових воєн, італійське військове поховання з кам’яними хрестами, занедбане єврейське кладовище із зіркою Давида на воротях. Оголошення про ритуальні послуги не чорні, а різнокольорові.

Даруємо нашій господині листівки сучасного Львова. Во­­на вражена. Думала, що Україна після Чорнобиля зруйнована, як Хіросіма. Перепитує, чи не постраждали ми від епідемії туберкульозу. Коли ж показуємо розміри нашої держави на карті, дивується ще раз. Про політичну ситуацію не чула.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено