Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 лютого, 2012   ▪   Василь Біленко   ▪   Версія для друку

Польща. Зранку – вода, в обід – кролик, увечері – коні

Один день із щоденника українця, який відпочивав у польському місті Криниця
Польща. Зранку – вода, в обід – кролик, увечері – коні
Фото автора
Фотогалерея: Відпочинок у польській Криниці (зображень: 12)

8.00. Я прокидаюся від тихих дзвонів невеликого костьолу, одягаюся й виходжу надвір. Усю ніч падав сніжок, тому кругом деренчать лопати двірників, які чистять тротуари. На вулицях майже немає людей, лише торговці встановлюють фанерні ятки, на які викладають свій крам із картатих клейончастих сумок. Овечі шкури, вовняні шкарпетки, капці, светри, дерев’яні іграшки займають свої місця на полицях.

Над будинками в’ються димки, які наповнюють повітря вугільним запахом та ароматом живиці. Я прямую на центральну площу Криниці – дептак (що означає «пішохідна зона»), до старого Дому здоров’я, навпроти якого у величезному скляному павільйоні п’ють мінеральну воду.

– Дзєнь добрий, пані! Проше пані, єдну «Слотвинку»! Дзянкую бардзо!Пані наливає мені в куплений заздалегідь кухлик зі спеціальним носиком води, і я починаю неквапливо поправляти здоров’я. У Криниці можна пити кілька видів води: «Слотвинку» – від нервів, «Ян» – для нирок і зниження холестерину, «Зубер» – для системи травлення. «Зубер» найсмердючіша вода, вона тхне тухлими яйцями й іржавими трубами. Як правило, її вживають фанатики здоров’я.

Воду допито, кухлика вимито, і я поспішаю в готель на сніданок. На перехресті стоїть машина з київськими номерами, за нею прилаштувався «страж мєський» (щось середнє між ДАІ й дільничним; шериф, коротше кажучи). Він чекає на безтурботного водія, що поставив свій «самоход» під знаком. Водієві загрожує усне попередження (як це було зі мною) або штраф у 200 злотих.

10.00. Сніданок приємно наповнив шлунок, і наша компанія йде пити каву у віллу «Малополянка». На вулиці під супровід магнітофона грає дядько на балалайці. Вухо пізнає знайому мелодію, і хором ми підхоплюємо: «...і в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя дала». Перехожі зупиняються, усміхаються й слухають.

Ми аплодуємо собі й дядьку, на радощах даємо йому 10 злотих та йдемо далі.

«Малополянка», яскраво-жовтого кольору з білими колонами, розташована на так званому дерев’яному шляху, де одна коло одної туляться дерев’яні вілли й пансіонати, збудовані ще в 19-му столітті. «Малополянка»  єдина з каменю й здалеку видається копією польського маєтку. Біля вілли стирчать вирізьблені із суцільного дерева скульптури лемків. Такі в нас можна часто побачити на Гуцульщині. Вілла прикрашена святковими гірляндами та Дідами Морозами, які, немов альпіністи, деруться по стінах.

У холі вілли (він же й рецепція) велика картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Ми повертаємо праворуч та опиняємося в кав’ярні. Пахне кавою, лікерами й старовинними меблями. Окраса кав’ярні – чавунна піч та столітній комод. Усі замовляють еспресо, хто не за кермом – ще й настоянку «Єгермайстер». За сусіднім столиком дві літні пані у вовняних капелюхах допивають каву. Неквапливо встають, допомагають одна одній одягнутися й виходять на вулицю. Ми прямуємо за ними: час кататися на лижах.

11.30. Їдемо на машинах до Явожини. Від Криниці до гори – 6 км, висота Явожини – 1113 м. Купуємо скі-пас, єдиний для всіх підйомників на Явожині. На один день виходить 10-20 євро. 

Сучасні гондоли, які розраховані на шість осіб, за десять хвилин піднімають нас на вершину, і ми потрапляємо просто в хмару. По обличчю січе сніг, губи дерев’яніють. 

Наша знайома дістає з рюкзака костюм рожевого кроля, і ми гуртом допомагаємо їй залізти в шкуру тварини. Нарешті гігантський кріль надягає на симпатичний писок окуляри, чіпляє лижі, береться за руки із двома дівчатами й разом вони їдуть донизу. За кілька сот метрів кролик утрачає рівновагу, і трійця падає.

З усього схилу до них ідуть, їдуть і біжать чоловіки. Штовхаючи один одного, вони пропонують свою допомогу кролику; двоє інших дівчат підіймаються самотужки. 
Я спускаюся ще двічі по найдовшій трасі – 2300 м, аж поки ноги перестають слухатися мозкових імпульсів, і розумію: час обіду.

14.30. Грюкаючи лижними черевиками, із граційною ходою поламаних роботів наша компанія ввалюється в гірську колибу. Половина займає грубі дерев’яні столи, решта – у чергу.– Єдин журек, кєлбаскі й гжене піво!
Мені насипають миску журека – супу (3 євро), де плавають смажені кільцями порізані сосиски й половинки яйця. На тацю просто з вогню вивалюють запашну ковбаску (3 євро), темно-коричнева шкірка якої ось-ось лопне від напруження, приправляють кетчупом і гірчицею. Потім наливають підігріте пиво «Живець» і додають у кухоль малинового соку 2,5 євро).

Наша компанія мовчки поглинає їжу. За сусіднім столиком уловлюю рідну мову:– Увесь рік мріяв з’їсти на горі смаженої ковбаски й запити гарячим вином, – каже літній бородань своєму товаришеві, час від часу підносячи до вуст паруючу склянку.

Після обіду швидко темніє, засвічуються ліхтарі, людей на горі залишається зовсім мало. З’їжджаю ще тричі й ледве йду до пункту прокату здавати спорядження. – Хух! – виривається з мене стогін полегшення, коли нарешті я спромігся стягнути із себе лижні черевики, які до вечора чомусь стали набагато важчими.

18.00. Компанія, одягнувшись тепліше, займає місце в санях: нас чекає подорож нічними околицями Криниці. Візник на ім’я Матеус укриває нас овечою шкурою, хутром донизу. 

Шкура пахне вівцею й конем одночасно; ворсинки шкури трохи мокрі: на них зібрався конденсат. Мені в руку дають смолоскип, Матеус підпалює його запальничкою, устає й гукає коням: «Вйо, вйо!» Сани скрегочучи сунуться по асфальту. Матеус крутить якусь ручку, спереду в саней з’являються коліщатка, і передні частини полозів підіймаються. 

Сани біжать швидше, від мого смолоскипа та металевих полозів на асфальті залишаються іскри. Машини поступаються дорогою, і за 15 хвилин кавалькада саней залишає освітлене місто. Дорога стрімко підіймається вгору, коні парують, пирхають і пукають. 

Ми відкриваємо фляжки, п’ємо віскі, коньяк, горілку (хто що припас) і співаємо. Дорога звужується, і сани ледве проїжджають між віковими засніженими ялинами. Щойно наш репертуар завершився, сани вивозять нас до колиби без стін.

Сюрприз! Посеред колиби горить велетенське багаття, дівчина усміхаючись розливає гаряче вино й пригощає ковбасками. Біля вогнища лежать велетенські виделки-рогачі. Компанія вивалюється із саней і дружно наколює ковбаски, смажить у вогні й ковтає майже цілими. Потім запиває гарячим вином. 

Неначе з-під землі в колибі з’явилися музиканти. У білих вовняних штанях, вишитих кептариках і капелюхах із пір’їнами частують нас музикою. Один грав на акордеоні, другий – на контрабасі, третій дув у кларнет. 

Слухала їх публіка недовго: почалися дикі танці. Танцювальні вправи чергувалися з гастрономічно-алкогольними, і за годину туристи стали схожими на коней: так же парували й хоркали.

22.00. Наша компанія прибуває в готель. Ми бажаємо одне одному приємних снів. Натрудженими ногами я бреду до своєї кімнати, лягаю в ліжко, заплющую очі... і чую дзвони костьолу – 8.00. Час уставати - пити воду.

 Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено