Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 лютого, 2012   ▪   Василь Біленко   ▪   Версія для друку

Підводна експедиція у затоплене село

За п’ятдесят років у сім’ї братніх республік на території України було збудовано шість рукотворних морів: Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське та Каховське. Замість тисячі сіл, у яких колись проживало понад один мільйон чоловік, на території у 6886 квадратних кілометрів (для порівняння: Чернівецька область – 8097 кв. км) хлюпочуться водосховища. Під ними – найкращі чорноземи, пам’ятки історії та природи, людські долі
Підводна експедиція у затоплене село
Фотогалерея: Підводна експедиція у затоплене село (зображень: 16)

Уява малює село, затоплене водою. Хати, сараї, колодязі… Немає хіба що людей на вулицях та худоби на пасовиськах. Замість них – велетенські соми та щуки плавають поміж хатами, зазираючи у вікна…

Насправді – ніяких хат чи інших споруд. Усе руйнувалося перед затопленням. Але елементарна цікавість – що там зараз під водою – стає для нас рушійною силою. Тому ми споряджаємо експедицію й вирушаємо до Ржищева (Київська область), навпроти якого колись було село Гусинці, а зараз над водою від нього залишилася лише церква

У Ржищеві на нас уже чекали. Катер просідає від покладеної в нього амуніції: балонів із киснем, свинцевих грузів та іншого підводного обладнання. До нас приєднується Валентина Михайличенко, колишня мешканка села Гусинці. Сьогодні вона буде гідом: хоча й минуло майже сорок років, як Валентина виїхала із села, але вона ще добре пам’ятає, де і що колись було.

Але спочатку ми прямуємо рукотворним морем до її батька – Миколи Кубрака, який єдиний з усього села не виїхав на чужину, а залишився у своїй хаті в Гусинцях – її було збудовано на підвищені й не затопило.

Останній із гусинських могікан

Човен важко продирається через круту дніпровську хвилю. Уже другий день дме сильний вітер, який скаламутив воду й нагнав низькі дощові хмари.
– Головне, щоб ми застали діда у формі, – хвилюється Микола Спичак, колишній мер Ржищева, який зараз займається зеленим туризмом. – Микола Панасович – дід кріпкий. Ще й зараз на турніку може кілька разів підтягнутися, але дуже вже компанійський. А до нього часто гості приїжджають – то не може від чарки відмовитися…

У колективних переживаннях за кондицію діда Миколи проходить решта дороги.

– Отак на човнах і ми влітку їздили у Ржищів, – згадує Валентина Миколаївна. – Тільки тоді це були довгі дерев’яні з мотором. На базар, до школи... У Гусинцях була восьмирічка, то я закінчувала школу вже у Ржищеві. А у 20 років перебралася туди назовсім – Канівське море поглинуло рідне село.

Села виселяли в примусовому порядку і з особливим цинізмом.  Виплачували половину грошової компенсації, щоб люди десь знаходили собі нове житло. А другу половину – тільки тоді, коли власноруч руйнували свою хату, в якій жили батьки, діди й прадіди, спилювали посаджені ними дерева…

У Гусинцях перед затопленням було приблизно 350 дворів, проживало більше тисячі мешканців. У селі колгоспу не було, замість нього – артіль. Вирощували лозу, а потім плели з неї кошики, верейки, стільці, столики, крісла, навіть дитячі колиски.

– Навесні, – знову поринає у спогади Валентина Миколаївна, – збирали конвалії, складали у великі «київські» кошики, переправлялися на човнах у Ржищів, а звідти на пароплаві – до Києва, на базар – продавати квіти. Тому й кошики називалися «київськими».

Дід Микола зустрічає човен на березі. Тільняшка, блакитна сорочка, поверх неї – камуфльований військовий бушлат, на голові – біла морська фуражка з написом «captan» (правильно по-англійськи «captain»). Він «у формі» і в доброму гуморі. Було помітно, що до уваги дід звик, як і звик грати роль екзотичного самотнього дивака. Правила гри ми приймаємо.

Ого! Рукостискання у нього справді міцне. Було б непогано мати таке у 78-річному віці.
– Ну я вже не підтягуюся – бо турніка розібрали, – скромничає Микола Панасович. – Але сила ще є! Можу й молодичку того… – змовницькі підморгує дід Микола і запрошує на подвір’я.

Довгий, грубо збитий дощаний стіл, вкритий яскравою китайською клейончастою скатертиною, «класично» стоїть під старим деревом посеред двору. На нього розставляють привезені з «великої землі» наїдки: рибну юшку, варену картоплю, смажену й копчену рибу та зелень. І поки Валерій (водій човна) розливає юшку в тарілки, батько з дочкою проводять нам екскурсію.

– Хату цю збудовано ще у 1895 році. Після війни поміняли солом’яну стріху на шиферний дах, – пояснює Валентина Миколаївна.
Хату зроблено з дерева, поштукатурено глиною із соломою і побілено. До неї добудовано невелику дерев’яну веранду. З веранди потрапляєш у сіни. Там – драбина на горище, двері до комори й широкі, але низькі двері до кімнати.

– Низько їх зроблено, щоб тепло не виходило, а широкі – щоб корова могла пройти. Коли корова тільки-но отелилася взимку, її забирали разом із телям до хати.
Кімната виявилася несподівано великою – не менше двадцяти метрів. Мабуть, будували люди заможні. Усередині – приємна прохолода. Стіни помазано й побілено, під стелею – сволоки й дошки, теж побілені крейдою. Є ще одна, менша, кімната – зараз спальня діда.

На стінах у вітальні – фотографії, вишиті рушники й образи. А ще – фото затопленої сільської церкви. На столі – якісь документи, креми й фотоальбом. Довідка з архіву, що у 1967-70 роках у Кубрака Миколи Панасовича була земельна ділянка площею 0,15 га (15 соток).

– Хата, до речі, зараз не наша – перехоплює мій погляд Валентина Миколаївна. – За документами її тут навіть немає – адже ми першу половину компенсації забрали, а значить, більше не живемо… Та й села такого вже нема…

Навколишні прибережні землі інтенсивно освоюються новими власниками, які будують дачні будинки і серйозні особняки, намивають пляжі й одразу огороджують їх високими парканами.

А 78-річний дід не може отримати документи на власну хату…

Тим часом стіл уже готовий. Юшка зникає – тільки за вухами лящить. А потім картопелька зі смаженою цибулею і салом, копчена риба…
На лавці поруч зі столом сидить мордатий котяра. Він спокійно й наполегливо сіпає мене за штани кігтистою лапою, вимагаючи риби. Отримавши сазанячу голову, неквапливо їсть її під столом.

Обід досягає кульмінації – дід Кубрак виносить дволітрову пляшку жовтуватої рідини з яскравою етикеткою «Кубраківська. Горілка особлива 60o». На етикетці – Микола Панасович у формі лісничого.

Всі нахвалюють домашню горілку, а дід Микола міняє капітанську фуражку на зелений кашкет лісничого і стає схожим на себе з етикетки.
– Я й досі працюю в лісництві. 50 років на одному місці – це вам не просто так, – хвалиться дід.

Тим часом нас цікавить, де і що розташовувалося в селі до затоплення – щоб занурення не виявилося безрезультатним. За обідом з’ясовується, що десь неподалік було кладовище. Бо коли років з десять тому втонув якийсь мільйонер, то його шукали багато водолазів і бачили під водою хрести й домовини.
Ми намагаємося витрясти з діда Миколи потрібну інформацію.

– Да, було кладбище. Десь за Зміїним островом. А знаєш, чому його Зміїним називають? Бо туди на човнах із чужими дівчатами, зміюками, приїжджають, – раптово міняє тему дід Микола.

Було видно, що він дещо втомлений нашим візитом. Прощаємося, дід Микола стоїть по стійці струнко біля своєї веранди, над якою висить австралійський прапор.
– Австралійці приїжджали й подарували!

Австралійський прапор над хатою затопленого села виглядає абсурдно. Але ж українська влада діда Миколу не визнає!

Церква на острові

До церкви від кубракового обійстя – не більше кілометра. Ми підпливаємо до неї й причалюємо до нової кладки-причалу.

– Цю кладку зробив отець Варлаам, священик із Києва, – пояснює Микола Спичак. – Він зараз опікується церквою і на Великдень тут проводив службу.
Поки Андрій та Сашко готують спорядження до занурення, ми оглядаємо церкву. Збудовано її майже 200 років тому – у 1812 році. Із червоної цегли, у стилі українського бароко. Поруч із церквою – дзвіниця, але без даху. Під час війни у неї влучив снаряд, а у повоєнні часи грошей на ремонт культової споруди ніхто, зрозуміло, не виділяв. І церква, і дзвіниця розташовані на маленькому острівці, який лише на півметра-метр піднімається над водою. Одна із стін церкви практично стоїть у дніпровській воді.

Майстерність будівельників дев’ятнадцятого століття викликає подив і захоплення. Щоб стільки років пробути у воді й не зруйнуватися!

Однак від людських рук наші прадіди-зодчі церкву не вберегли. Її дерев’яні частини розібрали на дрова. Замість образів і розписів (кажуть, фрески, які тут відідрали, забрали на кордоні у контрабандистів) – написи типу «Лубны. ДМБ-75. Кадиров, Дробатенко, Слизкий». Частота використання абревіатури «ДМБ» на стінах храму зашкалює. Це пояснюється розташованим неподалік військовим полігоном.

А ще, виявляється, якась Світлана у 1996-му так любила Аліка, що видерлася на чотириметрову висоту й зафіксувала це на церковній стіні. Її спритності можна позаздрити. Невже вона притягла сюди з суші драбину?

Хлопці вже в повній амуніції, перевіряють знімальне обладнання й тихо занурюються у воду. Ми з нетерпінням чекаємо на них на клаптику суші. Що ж там на дні? Чи залишилося хоча б щось від гомінливого колись села Гусинці, яке зникло під чотириметровим шаром рукотворного Канівського моря влітку 1971 року?
Замість відповіді – тільки бульбашки на воді від наших аквалангістів.

– Ось там от, – показує рукою Валентина Миколаївна на маленький острівець очерету за метрів п’ятдесят від нас, – стояла наша школа. А лівіше був клуб, а он там – спортивний майданчик. Весело ми жили. І в футбол грали, і у волейбол… Свята проводили разом – усі один одного знали… Якось навесні, коли Дніпро розлився, я (ще зовсім малою) сіла у ночви й попливла, немов у човні. Мені пощастило: сусіди побачили й урятували.

А от сусідам Валентини Миколаївни не пощастило. У 1971 році вони із затопленого села Гусинці переїхали до Іванківського району, збудували хату біля Чорнобиля. А через 15 років їх переселили й звідти – сталася Чорнобильська аварія.

– Ми з колишніми односельчанами час від часу припливаємо до на нашого села. Зупинишся над своєю хатою, позгадуєш… Старші уже ні – повідходили в інший світ; тепер черга мого покоління бувати на рідній землі.

– Нічого там не видно, – розчаровано говорить Андрій, який щойно виринув біля кладки. – Прозорість води – сантиметрів сорок, не більше. На дні – товстий шар мулу, який від наших рухів швидко підіймається у воді, роблячи її ще каламутнішою.

Навіть якби на дні стояла неушкоджена хата – ми її б не побачили, – такий вердикт спеціаліста. Не говорячи вже про якісь дрібні артефакти.
Усі розчаровані. Море не пускає до села.
– Бу-у-у-ль, пр-р-р – з’являється голова Сашка, а потім і він увесь. 
– Нічого не бачив – тільки коріння латаття та ось це, –  і він починає зривати зі свого гідрокостюма чотирисантиметрові чорного кольору колючки.
– Це водяний горіх, до речі, занесений до Червоної книги України. Його на дні повно.

Виявляється, водяний горіх, або по-народному – водяний реп’ях – було завезено сюди спеціально. Очікувалося, що він «переб’є» очерет, а значить, трохи очистить воду від заростей, які уповільнюють тік води і сприяють її цвітінню.

Та на практиці виявилося, що горіх чудово прижився, нікого не потіснивши в цій екосистемі, й наплодився до таких масштабів, що влітку купання на місцевих пляжах часто завершується тим, що люди ранять собі ноги об гострі «горіхи».

Наша експедиція завершується. І хоча ми не побачили очікуваного – не засмучуємося. Після розповідей наших попутників здається, що ми на власні очі побачили і хати з садками, і школу, і клуб.

 Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено