Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 лютого, 2012   ▪   Василь Біленко   ▪   Версія для друку

Підводна експедиція у затоплене село

За п’ятдесят років у сім’ї братніх республік на території України було збудовано шість рукотворних морів: Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське та Каховське. Замість тисячі сіл, у яких колись проживало понад один мільйон чоловік, на території у 6886 квадратних кілометрів (для порівняння: Чернівецька область – 8097 кв. км) хлюпочуться водосховища. Під ними – найкращі чорноземи, пам’ятки історії та природи, людські долі
Підводна експедиція у затоплене село
Фотогалерея: Підводна експедиція у затоплене село (зображень: 16)

Уява малює село, затоплене водою. Хати, сараї, колодязі… Немає хіба що людей на вулицях та худоби на пасовиськах. Замість них – велетенські соми та щуки плавають поміж хатами, зазираючи у вікна…

Насправді – ніяких хат чи інших споруд. Усе руйнувалося перед затопленням. Але елементарна цікавість – що там зараз під водою – стає для нас рушійною силою. Тому ми споряджаємо експедицію й вирушаємо до Ржищева (Київська область), навпроти якого колись було село Гусинці, а зараз над водою від нього залишилася лише церква

У Ржищеві на нас уже чекали. Катер просідає від покладеної в нього амуніції: балонів із киснем, свинцевих грузів та іншого підводного обладнання. До нас приєднується Валентина Михайличенко, колишня мешканка села Гусинці. Сьогодні вона буде гідом: хоча й минуло майже сорок років, як Валентина виїхала із села, але вона ще добре пам’ятає, де і що колись було.

Але спочатку ми прямуємо рукотворним морем до її батька – Миколи Кубрака, який єдиний з усього села не виїхав на чужину, а залишився у своїй хаті в Гусинцях – її було збудовано на підвищені й не затопило.

Останній із гусинських могікан

Човен важко продирається через круту дніпровську хвилю. Уже другий день дме сильний вітер, який скаламутив воду й нагнав низькі дощові хмари.
– Головне, щоб ми застали діда у формі, – хвилюється Микола Спичак, колишній мер Ржищева, який зараз займається зеленим туризмом. – Микола Панасович – дід кріпкий. Ще й зараз на турніку може кілька разів підтягнутися, але дуже вже компанійський. А до нього часто гості приїжджають – то не може від чарки відмовитися…

У колективних переживаннях за кондицію діда Миколи проходить решта дороги.

– Отак на човнах і ми влітку їздили у Ржищів, – згадує Валентина Миколаївна. – Тільки тоді це були довгі дерев’яні з мотором. На базар, до школи... У Гусинцях була восьмирічка, то я закінчувала школу вже у Ржищеві. А у 20 років перебралася туди назовсім – Канівське море поглинуло рідне село.

Села виселяли в примусовому порядку і з особливим цинізмом.  Виплачували половину грошової компенсації, щоб люди десь знаходили собі нове житло. А другу половину – тільки тоді, коли власноруч руйнували свою хату, в якій жили батьки, діди й прадіди, спилювали посаджені ними дерева…

У Гусинцях перед затопленням було приблизно 350 дворів, проживало більше тисячі мешканців. У селі колгоспу не було, замість нього – артіль. Вирощували лозу, а потім плели з неї кошики, верейки, стільці, столики, крісла, навіть дитячі колиски.

– Навесні, – знову поринає у спогади Валентина Миколаївна, – збирали конвалії, складали у великі «київські» кошики, переправлялися на човнах у Ржищів, а звідти на пароплаві – до Києва, на базар – продавати квіти. Тому й кошики називалися «київськими».

Дід Микола зустрічає човен на березі. Тільняшка, блакитна сорочка, поверх неї – камуфльований військовий бушлат, на голові – біла морська фуражка з написом «captan» (правильно по-англійськи «captain»). Він «у формі» і в доброму гуморі. Було помітно, що до уваги дід звик, як і звик грати роль екзотичного самотнього дивака. Правила гри ми приймаємо.

Ого! Рукостискання у нього справді міцне. Було б непогано мати таке у 78-річному віці.
– Ну я вже не підтягуюся – бо турніка розібрали, – скромничає Микола Панасович. – Але сила ще є! Можу й молодичку того… – змовницькі підморгує дід Микола і запрошує на подвір’я.

Довгий, грубо збитий дощаний стіл, вкритий яскравою китайською клейончастою скатертиною, «класично» стоїть під старим деревом посеред двору. На нього розставляють привезені з «великої землі» наїдки: рибну юшку, варену картоплю, смажену й копчену рибу та зелень. І поки Валерій (водій човна) розливає юшку в тарілки, батько з дочкою проводять нам екскурсію.

– Хату цю збудовано ще у 1895 році. Після війни поміняли солом’яну стріху на шиферний дах, – пояснює Валентина Миколаївна.
Хату зроблено з дерева, поштукатурено глиною із соломою і побілено. До неї добудовано невелику дерев’яну веранду. З веранди потрапляєш у сіни. Там – драбина на горище, двері до комори й широкі, але низькі двері до кімнати.

– Низько їх зроблено, щоб тепло не виходило, а широкі – щоб корова могла пройти. Коли корова тільки-но отелилася взимку, її забирали разом із телям до хати.
Кімната виявилася несподівано великою – не менше двадцяти метрів. Мабуть, будували люди заможні. Усередині – приємна прохолода. Стіни помазано й побілено, під стелею – сволоки й дошки, теж побілені крейдою. Є ще одна, менша, кімната – зараз спальня діда.

На стінах у вітальні – фотографії, вишиті рушники й образи. А ще – фото затопленої сільської церкви. На столі – якісь документи, креми й фотоальбом. Довідка з архіву, що у 1967-70 роках у Кубрака Миколи Панасовича була земельна ділянка площею 0,15 га (15 соток).

– Хата, до речі, зараз не наша – перехоплює мій погляд Валентина Миколаївна. – За документами її тут навіть немає – адже ми першу половину компенсації забрали, а значить, більше не живемо… Та й села такого вже нема…

Навколишні прибережні землі інтенсивно освоюються новими власниками, які будують дачні будинки і серйозні особняки, намивають пляжі й одразу огороджують їх високими парканами.

А 78-річний дід не може отримати документи на власну хату…

Тим часом стіл уже готовий. Юшка зникає – тільки за вухами лящить. А потім картопелька зі смаженою цибулею і салом, копчена риба…
На лавці поруч зі столом сидить мордатий котяра. Він спокійно й наполегливо сіпає мене за штани кігтистою лапою, вимагаючи риби. Отримавши сазанячу голову, неквапливо їсть її під столом.

Обід досягає кульмінації – дід Кубрак виносить дволітрову пляшку жовтуватої рідини з яскравою етикеткою «Кубраківська. Горілка особлива 60o». На етикетці – Микола Панасович у формі лісничого.

Всі нахвалюють домашню горілку, а дід Микола міняє капітанську фуражку на зелений кашкет лісничого і стає схожим на себе з етикетки.
– Я й досі працюю в лісництві. 50 років на одному місці – це вам не просто так, – хвалиться дід.

Тим часом нас цікавить, де і що розташовувалося в селі до затоплення – щоб занурення не виявилося безрезультатним. За обідом з’ясовується, що десь неподалік було кладовище. Бо коли років з десять тому втонув якийсь мільйонер, то його шукали багато водолазів і бачили під водою хрести й домовини.
Ми намагаємося витрясти з діда Миколи потрібну інформацію.

– Да, було кладбище. Десь за Зміїним островом. А знаєш, чому його Зміїним називають? Бо туди на човнах із чужими дівчатами, зміюками, приїжджають, – раптово міняє тему дід Микола.

Було видно, що він дещо втомлений нашим візитом. Прощаємося, дід Микола стоїть по стійці струнко біля своєї веранди, над якою висить австралійський прапор.
– Австралійці приїжджали й подарували!

Австралійський прапор над хатою затопленого села виглядає абсурдно. Але ж українська влада діда Миколу не визнає!

Церква на острові

До церкви від кубракового обійстя – не більше кілометра. Ми підпливаємо до неї й причалюємо до нової кладки-причалу.

– Цю кладку зробив отець Варлаам, священик із Києва, – пояснює Микола Спичак. – Він зараз опікується церквою і на Великдень тут проводив службу.
Поки Андрій та Сашко готують спорядження до занурення, ми оглядаємо церкву. Збудовано її майже 200 років тому – у 1812 році. Із червоної цегли, у стилі українського бароко. Поруч із церквою – дзвіниця, але без даху. Під час війни у неї влучив снаряд, а у повоєнні часи грошей на ремонт культової споруди ніхто, зрозуміло, не виділяв. І церква, і дзвіниця розташовані на маленькому острівці, який лише на півметра-метр піднімається над водою. Одна із стін церкви практично стоїть у дніпровській воді.

Майстерність будівельників дев’ятнадцятого століття викликає подив і захоплення. Щоб стільки років пробути у воді й не зруйнуватися!

Однак від людських рук наші прадіди-зодчі церкву не вберегли. Її дерев’яні частини розібрали на дрова. Замість образів і розписів (кажуть, фрески, які тут відідрали, забрали на кордоні у контрабандистів) – написи типу «Лубны. ДМБ-75. Кадиров, Дробатенко, Слизкий». Частота використання абревіатури «ДМБ» на стінах храму зашкалює. Це пояснюється розташованим неподалік військовим полігоном.

А ще, виявляється, якась Світлана у 1996-му так любила Аліка, що видерлася на чотириметрову висоту й зафіксувала це на церковній стіні. Її спритності можна позаздрити. Невже вона притягла сюди з суші драбину?

Хлопці вже в повній амуніції, перевіряють знімальне обладнання й тихо занурюються у воду. Ми з нетерпінням чекаємо на них на клаптику суші. Що ж там на дні? Чи залишилося хоча б щось від гомінливого колись села Гусинці, яке зникло під чотириметровим шаром рукотворного Канівського моря влітку 1971 року?
Замість відповіді – тільки бульбашки на воді від наших аквалангістів.

– Ось там от, – показує рукою Валентина Миколаївна на маленький острівець очерету за метрів п’ятдесят від нас, – стояла наша школа. А лівіше був клуб, а он там – спортивний майданчик. Весело ми жили. І в футбол грали, і у волейбол… Свята проводили разом – усі один одного знали… Якось навесні, коли Дніпро розлився, я (ще зовсім малою) сіла у ночви й попливла, немов у човні. Мені пощастило: сусіди побачили й урятували.

А от сусідам Валентини Миколаївни не пощастило. У 1971 році вони із затопленого села Гусинці переїхали до Іванківського району, збудували хату біля Чорнобиля. А через 15 років їх переселили й звідти – сталася Чорнобильська аварія.

– Ми з колишніми односельчанами час від часу припливаємо до на нашого села. Зупинишся над своєю хатою, позгадуєш… Старші уже ні – повідходили в інший світ; тепер черга мого покоління бувати на рідній землі.

– Нічого там не видно, – розчаровано говорить Андрій, який щойно виринув біля кладки. – Прозорість води – сантиметрів сорок, не більше. На дні – товстий шар мулу, який від наших рухів швидко підіймається у воді, роблячи її ще каламутнішою.

Навіть якби на дні стояла неушкоджена хата – ми її б не побачили, – такий вердикт спеціаліста. Не говорячи вже про якісь дрібні артефакти.
Усі розчаровані. Море не пускає до села.
– Бу-у-у-ль, пр-р-р – з’являється голова Сашка, а потім і він увесь. 
– Нічого не бачив – тільки коріння латаття та ось це, –  і він починає зривати зі свого гідрокостюма чотирисантиметрові чорного кольору колючки.
– Це водяний горіх, до речі, занесений до Червоної книги України. Його на дні повно.

Виявляється, водяний горіх, або по-народному – водяний реп’ях – було завезено сюди спеціально. Очікувалося, що він «переб’є» очерет, а значить, трохи очистить воду від заростей, які уповільнюють тік води і сприяють її цвітінню.

Та на практиці виявилося, що горіх чудово прижився, нікого не потіснивши в цій екосистемі, й наплодився до таких масштабів, що влітку купання на місцевих пляжах часто завершується тим, що люди ранять собі ноги об гострі «горіхи».

Наша експедиція завершується. І хоча ми не побачили очікуваного – не засмучуємося. Після розповідей наших попутників здається, що ми на власні очі побачили і хати з садками, і школу, і клуб.

 Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено