Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 лютого, 2012   ▪   Ігор Петренко   ▪   Версія для друку

Волочиськ: гуси й авіамотори

Волочиськ на Хмельниччині – остання столиця Симона Петлюри, колись прикордонне місто двох імперій, нині – типова українська глибинка
Волочиськ: гуси й авіамотори
Фотогалерея: Волочиськ – колишній кордон імперій (зображень: 19)

Над Збручем розкинувся березовий гай. Колись це були останні берези Росії, найзахідніші. На одному березі - Російська імперія, на іншому – Австрія. Й якось навіть не віриться, що тут не було України… Хоча українці жили завжди.

Кордон між імперіями

Потім на одному березі Збручу розкинулася УРСР, а на другому - Польща. Тепер, слава Богу, і там і там – єдина й неділима наша держава. Кордон, який довгий час йшов по живому тілу України, відступив, як море.

Збруч неширокий. Тиха річка, поросла де-не-де вербами, а далі, якщо подивитися з мосту, - неозорі луки,  на яких масово мітингують гуси. На одному березі – Волочиськ, на іншому – Підволочиськ. Власне, розділяє їх лише оцей міст, по якому ходить міський автобус – спільний маршрут на два містечка. Його можна вважати й міжобласним, бо Волочиськ  – це Хмельниччина, а Підволочиськ – вже Тернопілля. Різниця й справді відчувається – наприклад у архітектурі. У Волочиську вона більш радянська – сталінський ампір, брежнєвський квазвіконструктивізм. У Підволочиську споруди вибагливіші - там збереглися й віденське бароко, і неоготика.

А колись…

В IX і X ст. місцевість належала до Київської Русі, пізніше – входила до Галицько-Волинського князівства. В другій чверті ХІV ст. увійшла у Литовське князівство. Вперше згадується в акті князів Збаразьких від 9 липня 1463 року.

В 1893 – 1894 роках у Волочиську проходив військову прикордонну службу російський письменник Олександр Купрін. Впізнавано описав роботу тутешньої митниці в оповіданні з промовистою назвою "Жах". В 1903 році у Волочиську арештовують і згодом ув'язнюють в київський Лук'янівській тюрмі Володимира Винниченка - за спробу перевезти через ту ж митницю революційні брошури.

В Першу світову війну Волочиськ - прифронтова зона. В 1914 році в заплаві Збруча австро-угорці завдали відчутної поразки російським військам. Пізніше, у квітні 1916 року на залізничному вокзалі Волочиська розташувався штаб російського генерала Алєксєя Брусилова, й саме тут він замислив і згодом втілив свій контрнаступ – «Брусиловський прорив». Операція завершилася тріумфом, хоча й ціною великих втрат, в основному українських солдат – масового гарматного м’яса кількох імперій.

Волочиськ вважається й останньою «мандрівною» столицею уряду Директорії під керівництвом Симона Петлюри. За договором з Польщею цю територія належала до юрисдикції радянської України, але фактично усе-таки перебувала під контролем УНР: 18 вересня 1920 року місто узяв генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник. Й лише 21 листопада 1920 року кавалерійська бригада Григорія Котовського разом з Червонокозачою дивізією Віталія Примакова змогли витіснити звідси війська Петлюри. Діячі УНР були змушені перейти за Збруч і залишити Україну, перебравшись в екзиль, тобто у Підволочиськ.  Відступ прикривав бронепотяг військ УНР «Устим Кармелюк».

В невеликому й по-радянському архаїчному краєзнавчому музеї Волочиська є куточок, присвячений Григорію Котовському, та чомусь не видно експозиції про генерала Тютюнника і той трагічний відступ.

Міст через Збруч… Нині сюди приїжджають фотографуватися весільні кортежі з Волочиська  й Підволочиська. Гарна традиція, об’єднуюча. Щоправда, він давненько не ремонтований, й бетонні перила де-не де вибиті або замінені пофарбованими дерев’яними.

Крок – і ти територіально в іншій області, часово - в іншому вимірі, і іншій країні. Мабуть, громадяни ЄС із таким самим фантомним відчуттям перетинають свої вчорашні й позавчорашні міждержавні кордони.

Волочиську розвішані умови відбору на фест-карнавал для дітей і підлітків «Пісенні хвилі Збруча».  Йдеться не просто про художню самодіяльність. Волочиськ, нібито не вельми відоме в Україні місто, вже спромоглося дати українській естраді кількох помітних зірок. Звідси родом і Народна артистка України Ольга Басистюк, і не менш народний Микола Мозговий – той самий, що співав про «Край Черемоша й Прута», хоча сам – звідси, з-над Збруча. Й навіть гламурна Надія Мейхер-Грановська, екс-«ВІА-ГРА» – теж, виявляється, з Волочиська.   

Захист життя

У вареничній висить помітний здаля транспарант: «В борг не даємо!» А над СТО в якості реклами причеплене дерев’яне колесо до воза. Кумедно, справді. Волочиськ – типово українська глибинка зі стандартними проблемами й радощами. Крім як із піснями штурмувати телебачення, можливостей для працевлаштування у місцевого люду не надто багато.

На вулиці Центральній - імпровізований базарчик, де продають міні-тракторці «Зоря» виробництва Волочиського машинобудівного заводу, місцевої філії підприємства «Мотор Січ». На завод тут мало не моляться, бо на ВМЗ працює понад 2400 робітників, й 30% сімей Волочиська мають когось, хто там заробляє на життя.  Чимало ще чого виробляють машинобудівники Волочиська: наприклад, авіадвигуни, що для невеликого райцентру доволі престижно.

Тут усього 14 промислових підприємств. Деякі тримаються на «на хвилях Збруча» і життя ще з радянських часів, як от фабрика харчоконцентратів чи цегельний завод – тобто ті, які зорієнтовані на реальні потреби населення. А є й такі, що прийшли у бізнес вже за нової доби. Кілька швейних підприємства шиють штани, бриджі, блузи жіночі. Їм навіть бракує кадрів - фабрика Tekosom з польським корінням радо запрошує на роботу швачок, щоправда, пропонує аж ніяк не європейські зарплати.

Для містечка з населенням  59 тис. осіб ніби й непогано, та все ж можливостей не надмір. Тому тут та ж біда, як усюди: люди тягнуться на заробітки “на багатші села” – у Європу або в Росію. А далі – знайомі біди пострадянської провінції: алкоголізм, розпад сімей, аборти. Але все-таки є й спротив «злобі дня». У селі Писарівка, що за 20 км від Волочиська, кілька років тому відкрито Дім захисту життя. Це притулок для вагітних матерів, які хочуть народити дитину, але не мають умов для догляду за немовлям і підтримки. Будинком опікуються католицькі монахині костелу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.

Отже, кордони з’являються і зникають. Так змінюється берег, коли відходить чи наступає море.  Той, що проходив по Збручу між Волочиськом і Підволочиськом, залишився хіба що у головах та в історичних довідках. Більш сталими є приорітети – побутові, національні, моральні. Вони й тримають укупі мешканців двох сусідніх міст – а, зрештою, й усю країну.

Варто побачити:

Залізничний вокзал – існує з 1869 року.  На цій станції у 1916 році діяв штаб російськогоо генерала Брусилова і планувався його контрнпаступ проти австро-угорських військ - “Брусиловський прорив”.

Свято-Покровський храмУкраїнської Православної автокефальної церкви, відновлений 1996 після зруйнованння у 1934 році комуністами - вул. Незалежності 213.

Будинок прикордонної комендатурикінця XIX ст. - на території Свято-Покровського храму.

Церква Святого Архістратига Михаїла (1754 рік) – чудовий зразок дерев’яного зодчества на Поділлі. Розташована у селі Шмирки за 35 км від Волочиська.

Костел Святої Трійці. Збудований протягом у 1817 році коштом графа Фрідріха Мошинського. Зберігся у дещо видозміненому вигляді. Вул. Незалежності, 1б.

Поміщичий будинок з маєтку Ледоховських(нині – лікувальний корпус санаторію «Райдуга») - вул. Запорізька, 11.

Церква Андрія Первозванного– православна, збудована 2009 року. Вул. Фридріхівська, 32.

Насадження пірамідальної туї (площею 0,04 га). Ботанічна пам’ятка природи в центрі Волочиська.

Костел Матері Божої Святого Скапуляріяу селі Тарноруда за 18 км від Волочиська. Храм збудовано коштом родини магнатів Сенявських у 1643 році, а в 1754 р. відреставрований князем Чарторийським у пізньобароковому стилі.

На Волочищині, у селі Криштопівка народився 6 листопада 1934 року український письменник Володимир Маняк. Разом з дружиною Лідією Коваленко-Маняк ще наприкінці 1980-х років почали збирати свідчення людей, які пережили Голодомор. У 1991 році видання «33-й: голод. Народна книга-меморіал» побачила світ.  Це була перша грунтовна публікація на тему Голодомору в Україні. За неї письменник удостоєний Національної премії ім. Тараса Шевченка.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено