Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 жовтня, 2011   ▪   Ігор Кручик   ▪   Версія для друку

Військово-грузинська дорога

На ній чатують фортеці, наскельні монастирі, сторожові вежі. А обабіч трас зяють ущелини й біжать стрімкі річки
Матеріал друкованого видання
№ 39 (204)
від 22 вересня, 2011
Військово-грузинська дорога
Фотогалерея: Неповторна країна Грузія (зображень: 17)
Магазин антикваріату . . Светіцховелі один із найшанованіших у Грузії храмів
Від тбіліської станції метро «Дідубе» маршрутки йдуть на північ: до знаменитого курорту Гудаурі й далі до села Казбегі – це вже майже на кордоні з Росією. Збираючись у той бік, дізнаємося, що вся подорож пролягатиме Військово-грузинською дорогою. Так називається шлях, прокладений іще в Російській імперії, щоб з’єднати Владикавказ зі столицею Грузії. 
 
Мцхета
 
Одразу за Тбілісі на річці Мткварі (Кура) бачимо греблю ЗаГЕС. Електростанція постачає струм столиці Грузії. 
 
Край дороги за 20 км од міста стоїть величезний пам’ятник Алєксандру Ґрібоєдову. Грузини пам’ятають: коли російський поет служив дипломатом в Ірані, він ревно відстоював інтереси їхньої батьківщини. Над монументом на горі видно старовинну церкву – вона називається Джварі (Хрестова). На цьому місці в IV столітті свята Ніно із царем Грузії встановили першого хреста. Вище церкви видно, як зливаються річки Арагві і Мткварі, й можна розгледіти Мцхету, старовинну столицю Грузії.
 
Нодар Думбадзе описує легенду про ченця, який спускався з монастиря Джварі вниз, до цього міста, ланцюговою дорогою, перекинутою над межиріччям. Це кілька кілометрів пташиного польоту.
У тій-таки Мцхеті є ще собор Светіцховелі (або Животворного Стовпа, XI століття), який впродовж тисячі років був головним патріаршим храмом Грузинської православної церкви. Біля входу до цієї святині старий місцевий житель зіграв нам на національному інструменті – пандурі. 
 
Мужній вигляд має абрек (так грузини називали своїх опришків) Арсен Одзелашвілі, місцевий Робін Гуд, пам’ятник якому встановлено над річкою біля в’їзду в Мцхету.
 
Натахтарі
 
Далі проїжджаємо кілька кілометрів до невеличкого села Натахтарі, розташованого в долині. Воно нічим особливим не примітне, хоча назва, можливо, здасться комусь знайомою. Лимонад «Натахтарі» відомий не тільки на Кавказі, його експортують і в Україну. Траса добра, проскакуємо населений пункт за хвилину. Водій Ростом пригадує, що в 1990-ті роки Військово-грузинська дорога мала інакший вигляд: «Тут їздити було небезпечно, бандити спокою не давали. А згодом, за Шеварднадзе, бандитів витіснили, то розперезалися міліціонери, брали хабарі». – «А тепер?» – «Поліція не зупиняє, якщо не порушуєш».
 
Жинвальське водосховище
 
Почався підйом у гори. Під час одного з поворотів відкривається чудовий вид на велике озеро чи море. На запитання, що це за водойма, хтось у маршрутці відповідає: «Жинвальське море. Послухай цю стародавню легенду про нього… Її мені розповів один дуже старий і мудрий чоловік... Єврей з Ізраїлю. А йому – інтернет».
 
Грузини люблять розказувати про свій край багато й красномовно. Ось тільки відокремити істину від міфів інколи буває непросто. Насправді ж відомо, що Жинвальське водосховище  штучне, й доволі чисте: воно одне з головних джерел водопостачання Тбілісі.
 
Фортеця Ананурі
 
Автотраса петляє понад водоймищем, над нею нависають скелі, заліснені пагорби, попереду видніються сліпучо-білі навіть улітку сніги кавказьких вершин.
 
Раптом із-за повороту вигулькує фортеця Ананурі. Вона стоїть приблизно за 65 км від Тбілісі в ущелині річки Арагві. Збудована за феодальної доби (кінець XVІІ – початок XVІІІ століття). Високі мури, що її обгороджують, доповнені п’ятьма вежами. Мітки каменотесів свідчать, що над зведенням цитаделі працювали грузинські й вірменські майстри.
 
Ананурі належала одному із сильних і знатних родів Грузії – звідси вони правили підданими. На початку XІX століття, після поглинання країни Російською імперією, тут стояв гарнізон царських військ. На території фортеці є три храми, давніші, ніж вона сама, й цікаво декоровані. 
 
Чарталі
 
Придорожні селища тут невеличкі, до того ж будівлі ховаються у відногах гір, тож можна проскочити населений пункт, не дуже його й помітивши. Як-от Чарталі – мале село з великою історією.
 
Тут 1804 року піднялося перше народне повстання горців проти російського гніту. Жителі найближчих до Військово-грузинської дороги сіл відмовились обслуговувати потреби царської армії, котра постійно використовувала цей шлях як найкоротший із Росії в Туреччину. Грузини оголосили: «Ми воліємо ліпше загинути, ніж мучитися, чекати смерті від куль і бачити ганьбу наших жінок».
 
Повстанці спробували взяти фортецю Ананурі. Це їм не вдалося, бунт було придушено. Але він змусив російську адміністрацію обмежити сваволю чиновників.
 
Пасанаурі
 
Гальмуємо біля горбка, на якому встановлена скульптурна композиція: два бронзові олені. Тут зливаються дві річки-тезки, як кажуть на них місцеві: Арагві-Біла й Арагві-Чорна. Справді, з кручі видно, що колір води в них різний – це від гірських порід, якими течуть одна й друга.
 
Грузинка жене вздовж дороги корів – вони малорослі, немов яки.
 
Убачивши український прапор над придорожнім віп-готелем і кафе, що стоять над річкою, вирішуємо зробити зупинку й пообідати там. З одного боку, рішення правильне: харчо виявляється чудовим, смакують свіжі хачапурі, шашлик. Але, з другого – ціни тут виявилися не грузинські, а вищі, тобто теж цілком наші. Біля готелю притулився базарчик, де продають папахи, хетгурські вишивані шапки і сванські округлі ковпаки з повсті.
 
Гудаурі
 
Відомий гірськолижний курорт – це лише півтора-два десятки будиночків, переважно пансіонати й готелі. Ціни цілком європейські, але й сервіс дуже гостинний.
'
Залишає епохальне враження оглядова ротонда над ущелиною. Споруда завбільшки з танцювальний майданчик нависає над розламом гір. Цікаво спостерігати, як повз балкончик летить сова, вистежуючи, певно, змію. Стіни ротонди вкриті чудовою кольоровою мозаїкою, що зображує Георгія Звитяжця та інші сюжети із грузинським колоритом.
 
У машину сідає гірськорятувальник Гужа. Він сам родом із Гудаурі. Каже, що взимку тут працює п’ять крісельних підйомників, чергує вертоліт поліції. Однак не обходиться без пригод: приблизно 150 травм щосезону. Це, втім, не так і багато. Куди гірше інше, бідкається Гужа: коли на курорті, як-от минулої зими, випадає мало снігу. 
 
Перевал Джварі (Хрестовий)
 
Піднялися на Хрестовий перевал, що дістав свою назву від установленого там у давнину кам’яного хреста, біля якого й робимо зупинку. Це найвищий пункт Військово-грузинської дороги (2395 м). Далі шлях лежить на північний схил Головного Кавказького хребта.
 
Діалог у маршрутці
 
– Батоно, ця гора як називається?
– Просто гора. Є Казбек, приміром, а це гора, от і все.
– А річка?
– Що річка?
– Назва яка в неї?
– Е, річка собі й річка. Є Кура, Арагві. А це – не знаю. 
– А от це село як називається?
– Слухай, село як село, чого причепився? Річка, гора, село… Вистачає цього добра у Грузії. От доїдемо до Казбегі, тоді буде село Казбегі, там річка Терек, а поки що терпи.
 
Арджубані
 
Проїжджаємо невеличке село Сно. Над річкою хитається на вітрі підвісний міст – його називають тут «волосяний». Терек тече в Росію, на північ, а Арагві, що де-не-де з’являється з іншого боку дороги, – на південь, у Мцхету.
 
Звідси видно й велетенську ущелину між горами, де купчаться хмари. У наступному селі Арджубані на горі помічаємо вже котру на нашому шляху сторожову вежу. За допомогою мережі таких споруд, запалюючи на них смолоскипи, середньовічні грузини передавали інформацію від кордону до Тбілісі.
 
Казбегі
 
Чурек і сакля – все твоє.
Тарас Шевченко. «Кавказ»
 
«Там, у Казбегі, все є! – запевняли в маршрутці. – Готель, банк, ресторан, шашлик-машлик, інтернет-шмінтернет. Навіть гаряча вода є».
 
Це виявилося правдою. Казбегі, або ж Степанцмінда (Святостепанівка по-нашому), – останній населений пункт Грузії, далі на північ – Росія.
Біля підніжжя гори Казбек, на центральному майдані, під пам’ятником письменникові Александре Казбеґі (не дуже знаному в нас, бо він був настроєний антиросійськи, тож у 
радянську добу його не пропагували), тусуються кілька во-
діїв джипів і таксівок.
 
Ґія, колишній митник, відверто розповідає про своє минуле: «Тоді на кордоні працював – не можна було не брати. Не брав би – вигнали б. Прийшов Міхо – вигнав за те, що беру». 
 
Над селищем висить, мов різдвяна іграшка, наскельний храм Самеба (Трійці) на висоті 2600 м над рівнем моря. У Пушкіна в «Подорожі в Арзрум» читаємо: «Ранком, проїжджаючи повз Казбек, побачив я дивовижне видовище: білі обірвані хмари перетягувалися через вершину гори, і самотній монастир, осяяний променями сонця, здавалося, плавав у повітрі, й несли його хмари».
 
За 40 ларі (близько $20) Ґія везе нас на роздовбаній «Ниві» ще більш роздовбаною дорогою понад урвищами до храму.
 
Сама будівля XIII століття зблизька бачиться скромною, навіть аскетичною. Без особливих пишнот і в самому храмі: старовинні фрески, з новітніх ікон – різьблений портрет Іллі Чавчавадзе, якого грузинська церква нещодавно зарахувала до лику святих.
 
Під муром обителі припаркувався новий джип-позашляховик. Мабуть, настоятеля. Нечисленні ченці тут живуть у келіях із сонячною батареєю на даху. Вони привітні, ясноокі, але мають вигляд швидше накачаних культуристів, аніж зморених постами монахів. Таке враження, що у випадку чого можуть дістати з-під ряс автомати. Мимоволі згадуєш про близький кордон із Росією. Але нам туди не треба. 
 

Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
  • 5 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер знаходиться Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий або, як тоді називали, жовто-блакитний прапор.
    24 травня, Максим Сінченко
  • Швейцарський політолог, спеціаліст з державного адміністрування Андреас Ладнер в інтерв’ю для Тижня розповів про практики децентралізації та прямої демократії, їхній зв’язок та прямий вплив на ухвалення рішень в країні, а також взаємозалежність рівня життя з делегуванням владних і фінансових компетенцій від центрального на локальні рівні.
    24 травня, Ганна Трегуб
  • Пенсійні проблеми стосуються всіх, і не тільки пенсіонерів
    24 травня, Віталій Мельничук
  • Науковці знайшли спосіб спостерігати за трендами в еволюції людини
    24 травня, The Economist
  • Війна — поняття неймовірно багатобічне. У наш час ми маємо прекрасну нагоду спостерігати всю її різноманітність. Практично для кожного є очевидною війна на Донбасі з її матеріальними наслідками та нівеченням людських доль. Для багатьох безсумнівним є факт інформаційної війни. Але зовсім небагато наших громадян усвідомлюють наслідки, до яких вона призводить.
    24 травня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено